«Невже Дмитро виявився одруженим? І чому я цього не помічала?» — подумки зітхала вона, сидячи на лавці у тихому київському сквері й міцно стискаючи в кишені аркуш паперу – направлення до лікаря.

Сусідки по кімнаті у гуртожитку інколи заздрили їй, коли бачили її в компанії гладко виголеного, галантного Дмитра — високого брюнета з ясними очима. Всі вважали, що Оксані пощастило з таким кавалером. Але зараз вона розуміла, що заздрити, по суті, не було чому.

Оксана здригнулася, згадавши свою першу і, як виявилося, останню зустріч із дружиною Дмитра, яка спеціально підстерегла її біля заводської прохідної.

— Ну, привіт! Здається, Оксано? — спокійно, але холодно почала жінка.

— А ви хто? — Оксана відчула, як її обличчя напружилося від свердливого погляду високої, стрункої жінки з висвітленим, попелястим волоссям.

— А я, Марина, дружина Дмитра Коваленка.

— Що? — ледь вичавила Оксана.

— Те, що чула.

— Ще одна надто довірлива, — спокійно промовила Марина, розглядаючи Оксану з голови до ніг. — Скільки ж вас таких на світі — шукачок швидкого щастя…

— Та що ви собі дозволяєте? — обурилася Оксана.

— Послухай, — Марина обережно, але наполегливо взяла Оксану за лікоть, — це ти що дозволяєш? Я, законна дружина, бачила тебе зі своїм чоловіком, і ти ще робиш вигляд невинної дівчинки? Хоча… мабуть, порядна людина б відчула сором, але це, очевидно, не про тебе. Таких, як ти, — вона оцінювально подивилася на суперницю, — він мав стільки, що не вистачить і пальців на руках, щоб порахувати. Зв’язалася з одруженим чоловіком, сорому немає.

Він чоловік, він шукає розваг. Розумієш?

Ти для нього лише тимчасова пригода. Він скористається моментом і швидко забуде. Тримайся від нього подалі.

До речі, у нас дві доньки. Можу сімейне фото показати. — Марина дістала світлину і простягнула приголомшеній Оксані. — Ось! Доказ. Це ми на відпочинку в Карпатах два місяці тому.

— Ну, що мовчиш?

— А що вам потрібно від мене? Розбирайтеся зі своїм чоловіком самі, — Оксана намагалася зберігати гідність, хоча кожна клітина її тіла кричала від болю і збентеження.

— І розберуся, не хвилюйся! Він нещодавно на цей завод влаштувався, зарплата тут хороша. А тут ти на нашу голову.

Відчепись по-доброму. Не вір його обіцянкам. Дмитро не збирається розлучатися. Не витрачай час. Скільки тобі? Двадцять вісім?

— Двадцять п’ять! — з образою заперечила Оксана.

— Тим паче. Ще встигнеш і заміж вискочити, і народити. А Дмитра — залиш у спокої.

Оксана більше не стала вислуховувати Марину. Вона на негнучких ногах повільно попрямувала геть від дружини коханого, яка несподівано увірвалася в її рожевий світ, перекресливши всі надії та мрії.

— Брехун… — бурмотіла Оксана. До горла підступив клубок, але вона не могла дозволити собі плакати на вулиці. Не хотіла, щоб на роботі почалися нові плітки.

Увечері, як ні в чому не бувало, з’явився Дмитро з букетом троянд. Оксана з заплаканими очима вигнала його, незважаючи на його клятви у вічному коханні та обіцянки розлучитися, бо вони з дружиною, мовляв, «давно чужі люди».

Два тижні Оксана приходила до тями. Дмитро більше не чіплявся. Він вдавав, що не знає її, відвертаючись при зустрічі на заводі.

Біда не приходить сама… Ранкову нудоту і запаморочення Оксана спочатку списала на переживання і стрес, але незабаром зрозуміла, що їхня недовга, але палка закоханість дала несподівані плоди.

«Шість тижнів», — діагноз лікаря пролунав як вирок.

Оксана не хотіла стати матір’ю-одиначкою. Їй було дуже страшно. Здавалося, що всі знають і дивляться на неї з осудом, адже вона вчинила неправильно, довірившись чоловіку, якого зовсім не знала.

Дмитро приховав свій сімейний стан. Що вона могла зробити? Вимагати паспорт під час першого побачення? Обручки ж у нього не було, хоча, як вона знала, не всі одружені її носять.

І чому вона не насторожилася, коли кавалер просив тримати їхні стосунки в секреті на роботі?

Він її обманув, але від того, що Оксана була не в курсі, легше не стало. Та ще й колектив уже почав тихенько обговорювати прихід Марини.

— Я вагітна, — Оксана, скориставшись обідньою перервою, від безвиході підійшла до колишнього коханця.

— Я дам грошей. Зроби все, як треба, — грубо пробурмотів він, не дивлячись їй в очі.

Наступного дня Дмитро звільнився. Назавжди зникнувши з її життя.

Оксана розуміла, що зволікати не можна. Незважаючи на внутрішній сумнів, вона взяла направлення до лікаря, який говорив про можливі ризики.

І ось сидить вона на лавці, стискаючи той аркуш паперу, ніби боїться його втратити.

— Ви поспішаєте? — запитав хлопець у світлому діловому костюмі, який із великим букетом бордових хризантем плюхнувся поруч із Оксаною.

— Що? — вона спустошеними очима глянула на незнайомця.

— Годинник у вас поспішає, — кивнув він, вказуючи на позолочений годинник на її руці.

— А в мене завжди годинник на десять хвилин вперед біжить, — байдуже констатувала Оксана, відвернувшись. — Підводжу його постійно, але все марно.

— Погода сьогодні просто чудова. Чи не так? Моїй мамі подобається ця пора року. Каже, що ось таким грудневим днем ​​вона зробила найважливіший і правильний вибір у житті і ні про що не шкодує.

— А ви знаєте, — невгамовний сусід, що звалився як сніг на голову, раптом став довірливим. — Моя матуся — вона просто неймовірна! — Він підняв великий палець. — Я їй дуже вдячний за все.

— А батько? — само собою вирвалося в Оксани.

— Про батька вона ніколи не розповідає, та я й не питаю. Бачу, що мамі неприємно про нього згадувати. А я ось, до речі, з співбесіди йду. Уявляєте, мене вибрали з десяти претендентів на престижне місце в ІТ-фірмі. Я їм один підійшов, хоча досвіду роботи в мене ще немає. Прямо важко повірити…

— Це мама додала мені впевненості у мої сили. Вона завжди казала, що я зможу.

— А я вже знаю, куди витрачу першу зарплату — куплю путівку на море для матусі. Вона жодного разу не була на морі. А ви бували?

— Ні, — Оксана пильно подивилася на балакучого хлопця, який присів поряд. Її погляд чомусь зачепився за його бордову краватку.

Симпатичний хлопець просто світився від щастя.

— Мамин подарунок, — з гордістю погладив він краватку рукою, помітивши, куди подивилася Оксана.

— Я, напевно, вам набрид зі своєю балаканиною, але мені так хочеться поділитися з вами своєю радістю. Ви така сумна… Я подумав, що вам треба з кимось поговорити. Я вас дуже відволікаю?

Оксана мовчки похитала головою. Незнайомець зовсім не дратував її. Він зумів зупинити потік важких, похмурих думок, які крутилися в її голові. А його захоплення мамою заслуговувало на глибоку повагу.

«Яка віддана любов! — думала вона, вже з цікавістю спостерігаючи і слухаючи його. — Як пощастило його мамі… От би мені такого сина…»

— Ну, я пішов. Матуся тепер чекає на мене і хвилюється. А ви не поспішайте!

— Що, вибачте? — перепитала вона.

— Це я вашому годиннику, — усміхнувся він.

— А-а, — усміхнулася вона у відповідь.

Через хвилину хлопець зник з поля зору. Оксана дістала направлення, яке кілька хвилин тому боялася випустити з руки, і розірвала його на дрібні шматочки.

А потім ще довго сиділа, як заворожена, вдихаючи зимове повітря сонячного дня.

На душі в неї стало легко і тепло після цієї несподіваної, але, здавалося, такої близької розмови.

Вона не самотня. Та жінка змогла сама виростити і виховати такого прекрасного сина. Шкода, тільки, що Оксана не запитала його імені, але це вже було неважливо.

Вибір зроблено.

Через двадцять три роки…

— Мамо, я вже спізнюся, — Максим стояв біля дзеркала, а мама старанно зав’язувала йому нову бордову краватку, куплену напередодні для важливої співбесіди.

— Зажди. Цей колір — для впевненості. Повір мені, все буде добре. Тебе обов’язково візьмуть… Ось! Тепер ідеально! — закінчила Оксана з краваткою і відступила, щоб помилуватися сином.

— Якось хвилююче, а раптом…

— Це твоє місце. Ти не хвилюйся, відповідай чітко на питання і не забувай посміхатися. Ти чарівний, синку.

— Добре, мамо. — Максим поцілував маму в щоку і поспішив на співбесіду.

Оксана, проводжаючи сина, дивилася у вікно, як її найближча і найрідніша людина бадьоро крокувала до зупинки.

Раптом вона здригнулася, наче струмом ударило… Десь вона вже все це бачила…

Той хлопець у сквері, понад двадцять років тому…

Максим у діловому костюмі зараз так нагадував його.

Вона ж на довгі роки забула той випадок, ту розмову! І ось забутий момент ожив у пам’яті.

Але як? Невже тоді сама доля дала їй можливість побачити на власні очі, кого вона хотіла… позбутися? Це було послання, яке скерувало Оксану на єдино правильний шлях.

І чому вона тоді не познайомилася з тим хлопцем ближче, адже вони практично були ровесниками? Чому не запитала, як звати його маму?

А втім, тепер це не має значення.

Усе склалося чудово.

Після обіду Максим прийшов додому з величезним букетом бордових хризантем, у тон краватці, і повідомив Оксані, що його прийняли у фірму.

А ще син пообіцяв їй: «Мамо, ми обов’язково поїдемо на море, адже ти ніколи не була!».

Настав час, коли він дбатиме про свою кохану матусю. Заради неї він гори зрушить з місця. Ось який син у Оксани.

Які б труднощі не зустрічалися їм за ці роки, вона притулялася до його пахучої маківки, і на душі ставало легше.

З усім упоралися, все витримали і не занепали духом.

Оксана жодного разу не пошкодувала, що народила. Вона зробила правильний для себе вибір.

Значить, так і мало бути!

Спеціально для Українці Сьогодні.

Фото ілюстративне.