fbpx
Життєві історії
Оксана збиралася на весілля до своєї похресниці неохоче. В усіх подруг уже дорослі діти, а вона досі одна. На весілля з Австрії до нареченого приїхав дядько. Коли він побачив у червоній сукні Оксану, зрозумів, що без неї додому він не повернеться

Оксана і не подумала б, що життя у неї складеться саме так. Сьогодні її найкраща подруга доньку заміж видає. Вони з Христиною ще самі, хоч зараз під вінець, а тут уже діти виросли. Точніше, діти дорослі у Христини, бо Оксана сім’єю так досі і не обзавелася, а їй от влітку сорок три виповниться. Чому так сталося, одному Богу і відомо – і красива, і розумна, а особистого щастя чомусь так і не знайшла.

Оксана, пильно вдивляючись у своє обличчя в дзеркало, питала себе: «Коли ж ці двадцять років пролетіли?». Їй на вигляд ніхто і тридцяти п’яти не дає, вона ще і досі сама мріє про щастя, а тут іде на весілля до похресниці. Оксану оповили подвійні почуття. З однієї сторони вона тішиться за Іванку, свою найстаршу похресницю, а з іншої сторони розуміла, що йти на весілля одній дуже сумно.

В кутку у вазі стояв букет троянд. Оксана добре знала смаки своєї хрещениці, тому вибирала її улюблені, червоні. Щороку саме такі вона носила своїй Іваночці на день народження. Мимоволі згадала, як ще студентами щаслива Христя, яка нещодавно вийшла заміж, запропонувала Оксані стати хрещеною матір’ю її первістка.

Так дівчата з подруг стали кумами. Оксана ще тоді запитала: «А чому саме я?». На що отримала відповідь: «Бо я дуже хочу, щоб моя донечка була схожою на тебе».

Пролетіло двадцять років. Іванка і справді вдалася в свою хресну, така ж цілеспрямована і впевнена у собі, навіть схожа у смаках – вони обоє любили червоні троянди. Три роки тому Іванка поїхала вчитися закордон, там познайомилася з чудовим хлопцем, таким же цілеспрямованим, як і вона.

А щоб легше їм жилося на чужині, вирішили побратися. Весілля мало бути за всіма найкращими українськими традиціями – з вінчанням і церкві, короваєм і благословенням батьків – і рідних, і хресних.

«Як же я буду благословляти свою Іваночку на щасливе подружнє життя, якщо сама не знаю, що воно таке» – не на жарт хвилювалася Оксана.

– Хресна, ти ж прийдеш до мене? – телефонувала Іванка. – Я дуже хочу, щоб в мій найщасливіший день ти була поруч.

Оксана і думки не припускала, що може не піти на весілля. Іванку вона любила, як рідну доньку, хоча завжди спілкувалася з нею, як з подругою. Якось Іванка запитала: – Оксано, а чому ти досі не заміжня? Я не розумію, куди дивляться чоловіки. Але я знаю, ти ще будеш щасливою, бо ти, як ніхто, заслуговуєш на щастя.

Не знала Оксана, що на це відповісти своїй Іванці. Вона вже майже змирилася з тим, що їй просто не пощастило в житті. В усіх подруг уже дорослі діти, а вона досі одна. Від цього на душі у жінки дуже сумно, а в очах поселилася якась невловима печаль.

– Знаєш, хресна, а я вірю, що ти таки дочекаєшся свою половинку, бо щастя приходить до тих, хто вміє чекати.

Оксана лише схвально кивала головою, але в душі вона вже втратила надію на те, що колись ще стане щасливою.

В своїй червоній сукні, яка була в тон червоним трояндам, Оксана виглядала неперевершено. Хвилювалася так, наче й справді рідну доньку заміж видає. Приїхала завчасно, щоб все встигнути. Біля наречених стояв молодий, симпатичний незнайомий чоловік. Іванка підморгнула хресній:

– Оксано, знайомтесь. Це Давид, дядько мого нареченого. Він приїхав до нас на весілля з Австрії.

Чоловік мило посміхнувся і щось невловимо тепле відчула Оксана в його погляді. Весь вечір вони провели разом. Давид розповів, що вже багато років живе в Австрії, але за роботою, не помітив, як втратив щось головне – можливість стати щасливим.

– Хресна, а я говорила тобі, що таки таки будеш щасливою, – Іванка підійшла до Оксани і міцно обійняла її. Через три місяці Оксана теж одягла весільну сукню. Щастя прийшло тоді, коли вона вже перестала його чекати…

Фото ілюстративне, з вільних джерел.

You cannot copy content of this page
facebook