fbpx
Життєві історії
Оксана схопила найкращу пасочку і побігла в бік лісу до тітки Василини. Жінка самотньо сиділа під хатою, грілася на весняному сонечку

На Великдень міг би бути щасливим і радісним, адже у Оксани 24 квітня день народження – сорок п’ять років. Колись вона планувала провести цей день в колі рідних. А вийшло так, що в хаті залишилися двоє – Оксана і її семирічний Івасик, молодший син.

Ще в четвер Оксана спекла паски і розплакалася. Пасочки цього року вийшли чудовими, жінка напекла їх традиційно багато. Пекла за бабусиним рецептом, який передається з покоління в покоління. Так паску пекла бабуся, так пекла її мама, а тепер прийшла черга Оксани.

І хоч рецепт вона знала напам’ять з дитинства, все ж зателефонувала мамі, наче щось призабула. Мама через вайбер намагалася максимально пригадати всі тонкощі, тішилася, що донька питає її поради. В очах обох жінок були сльози – одна сумувала в Україні, інша – в далекій Італії.

Мама поїхала на заробітки ще сім років тому, відколи, як не стало батька. Щороку, на Великдень вона поверталася на кілька днів додому, щоб разом з рідними дітьми і внуками відсвяткувати. Але не цього року вирішила не їхати. Того, що сталося, ніхто не очікував, але сумний Великдень 2022 року люди запам’ятають надовго.

Дивлячись на рум’яні пасочки, які вийшли, як з картинки, жінка почала плакати – їсти їх буде нікому. Згадала, як завжди пекла маленьку, найкращу пасочку своєму старшому синочку, Максиму. Як він чекав на неї, допомагав прикрашати, а потім клав в свій окремий маленький кошик і гордо сам ніс до церкви.

Максимко вже виріс, поступив на навчання до Польщі, два роки вже там вчиться – тішить успіхами свою матусю. Додому приїхати не встиг, на сімейній раді вирішили, що буде краще, якщо Максим залишиться в Польщі.

Чоловік Оксани, Богдан, як лише почув, що Україна в небезпеці, відразу пішов у військомат. Тепер обороняє рідну землю від загарбників, а Оксана щодня молить Бога аби лише повернувся живим додому.

Є у Оксани і рідна сестра, яка вже двадцять років з родиною живе в Америці, приїжджають дуже рідко. Колись, в дитинстві, вони були наче нерозлийвода, але доля розвела їх по різних куточках світу.

Добре, що хоч поруч Іванко. Оксана народила його, коли жінці було тридцять вісім, а старшому Максимку минуло тринадцять. Не вагалася жодної хвилини, відразу вирішила народжувати. Тепер має радість в домі – Іванко сумувати мамі не дає. Та й коли є турбуватися про кого, завжди легше жити.

Оксана дуже любила батька, але сім років тому його не стало. Батько був для неї авторитетом. Згадала і гаряча сльоза покотилася по її щоці. Запалила в хаті свічку – помолилася за душу батька. Знову глянула на паски – що з ними робити?

І тут згадала Оксана про тітку Василину. Старенькій вже за вісімдесят, вона давно вже самотньо живе на краю села. Від цієї думки Оксана наче ожила, схопила найкращу паску і побігла в бік лісу. Жінка сиділа під хатою, грілася на весняному сонечку.

– Тітко Василино, візьміть пасочку. От я напекла, а їсти ж то нікому.

Бабуся встала, привіталася, взяла пасочку. Було видно, як по її змощеному, але світлому обличчі скотилася сльоза вдячності. Не зважаючи ні на що, Великдень таки буде, допоки в людських серцях живе любов і надія…

Фото ілюстративне.

You cannot copy content of this page