Вчора мені зателефонували наші давні друзі, вперше за кілька місяців. Запитали, як справи, і чи ми знову традиційно святкуватимемо у мене Новий рік. Сказати, що я була здивована, це нічого не сказати. Я просто не розумію, звідки у людей береться стільки нахабства.
Мені 40 років, кілька місяців тому не стало мого батька. Втрату я пережила дуже важко, бо все сталося раптово і неочікувано. До того ж, в цій ситуації всі мої друзі показали своє істинне лице, після чого я переглянула своє ставлення до них. З багатьма з них я тепер просто не хочу спілкуватися.
Ми з чоловіком тримали невеликий бізнес, і завжди мали гроші. Ми збудували собі великий будинок, це завжди було заповітною мрією мого чоловіка.
Але для того, щоб щось заробляти, ми працювали практично цілодобово. Тому мій чоловік завів традицію в неділю “відпочивати”. В його розумінні відпочинок – це щедро накрити столи, запросити друзів і добряче посидіти. Так тривало багато років.
Друзів для такої нехитрої справи завжди знаходилося багато. По неділях у нас збиралося до 20 гостей щоразу. Це були знайомі мого чоловіка, ділові партнери чи давні друзі, всі вони були теж доволі заможними, але як то кажуть “на халяву” посидіти ніхто не відмовлявся.
Щоразу на ці столи у нас йшло кілька тисяч гривень, але чоловік з грошима не рахувався. Казав, що гроші не головне, головне – мати багато справжніх друзів, які підтримають у скрутну хвилину.
Зрозуміло, що гості завжди приходили до нас з пустими руками, максимум, що вони могли принести – це якусь пляшку, чи коробку цукерок.
Особливою традицією було в нашій компанії зустрічати Новий рік у нас. Ми влаштовували цілі маскарадні вечірки, завжди було цікаво і весело. Традиційно, за все платили ми, а чоловік радів, що люди його цінують і поважають, в гості до нього приходять. Ще б пак! А чому і не прийти, якщо все безкоштовно, ми ще й подарунки потім кожному дарували.
Але в останні два роки наш бізнес почав занепадати, ми стали менше заробляти, проте від традиційних посиденьок чоловік відмовлятися не хотів, і далі продовжував скликати до нас друзів, просто столи ми вже накривали скромніше.
На початку цього літа захворів мій батько. Потрібна була велика сума грошей, якої у нас не було. Про це знали всі наші “друзі”, які багато років їли і пили в нас вдома за наш рахунок. Вони далеко не бідні люди, і гроші у них є, але ніхто не запропонував навіть 100 гривень.
Єдиною, хто тоді до мене прийшов, була моя давня подруга Оксана. З нею ми дружили ще зі школи. А потім вона вийшла заміж, народила трьох дітей, їм з чоловіком все якось дуже важко давалося, жили вони бідно, багато працювали, щоб витягти ситуацію, тому ми з ними не перетиналися, а з часом просто перестали спілкуватися.
Оксана мені сама зателефонувала, сказала, що хоче побачитись. При зустрічі вона протягнула мені конверт, в якому було 5 тисяч гривень. Їй неочікувано дали премію на роботі, то ж на ці гроші вона не розраховувала. А коли вона почула про мого батька, захотіла допомогти.
Я йшла додому і плакала. Такого я від Оксани точно не чекала, адже всі наші значно багатші друзі відвернулися від нас, зробили вигляд, що це їх не стосується. А подруга, з якою ми майже не спілкувалися останнім часом, не змогла пройти осторонь нашої біди.
Батька не стало… Минуло кілька місяців, життя йде своєю чергою. І тут, ближче до свят, знову з’явилися “друзі”…
Їм усім я відмовила, не хочу більше нікого з них бачити в своєму домі. Навіть мій чоловік вперше в житті погодився зі мною. Нарешті і до нього дійшло, що ці люди нам не друзі.
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
