— Ти хоч би халат змінила, чи що. Дивитися нудно: вічно ти в цьому запраному, як тітка базарна з дев’яностих.

Борис розсівся за кухонним столом, по-хазяйськи відсунувши тарілку з недоїденою вечерею. Він почувався натхненним — щойно у ліфті зустрів сусідку Вероніку. Та була, як завжди, «при параді»: тонкий аромат дорогих парфумів, ідеально вкладене волосся, підбори, що цокали по кахлях під’їзду, мов маленькі молоточки, що вибивали ритм безтурботного життя.

— Он, подивися на Вероніку із сорок п’ятої, — продовжував він, не помічаючи, як Тетяна завмерла біля мийки. — Дівча летить, посміхається. Навіть сміття виносить так, ніби на подіум збирається. А від тебе… смаженою цибулею пахне і втомою. Нудно, Таню. Прісно. Чоловікові ж потрібно натхнення, розумієш?

Тетяна повільно опустила губку. Вода продовжувала бігти, змиваючи жир із тарілок, але жінка її вже не чула. Усередині щось тихо брязнуло і впало на саме дно душі, як стара монета в глибокий колодязь.

— Вероніці двадцять п’ять років, Борю, — спокійно промовила вона, не обертаючись. — Вона живе сама в квартирі, яку купили батьки. Вона працює адміністратором у салоні краси, де її робота — посміхатися і записувати на манікюр. А я щойно прийшла зі своєї зміни, забігла в магазин, притягла два пакети продуктів, бо ти любиш «домашнє», і другу годину стою біля плити, щоб тобі завтра було що взяти на обід.

— Ой, знову ти свою платівку завела! — Борис роздратовано махнув рукою. — «Я втомилася, я працюю». Усі працюють! Моя мати теж працювала, трьох нас підняла, і батько завжди при краватці ходив, і пироги в хаті не виводилися. Справа не в роботі, Таню. Справа у бажанні бути жінкою. Ти просто розслабилася. Думаєш, штамп у паспорті — це довічна гарантія? А от і ні. Вероніка вчора в ліфті мені просто посміхнулася — так у мене настрій на весь день піднявся. А додому приходиш — тут ти з кислою міною.

Тетяна нарешті вимкнула воду. Вона витерла руки об той самий «запраний» фартух і повільно розв’язала зав’язки.

— Прісно, кажеш? — вона повернулася до чоловіка. Її обличчя було дивно спокійним. — Натхнення тобі не вистачає? Естетики захотілося?

— Ну, а що тут такого? — буркнув Борис, повертаючись до телефону. — Чи я не маю права на красу у власному домі?

— Маєш, Борю. Повне право.

Ранок почався не за графіком. Борис прокинувся не від аромату свіжозвареної кави чи шкварчання яєчні, а від сухого звуку будильника. У квартирі панувала незвична, майже стерильна тиша. Він поплентався на кухню, очікуючи на звичний сніданок, але стіл був порожнім. Ні бутербродів, ні завареного чаю. Навіть крихт не було.

Тетяна сиділа перед дзеркалом у спальні. На ній була ошатна сукня, яку вона зазвичай берегла для походів у театр, і ті самі підбори. Вона ретельно підводила губи яскравою помадою.

— О, ось це я розумію! — Борис навіть зааплодував. — Почула все-таки! Можеш же, коли хочеш. Красуня! А де мій сніданок? Я запізнююся на нараду.

— Сніданку не буде, — Тетяна цмокнула повітря, перевіряючи колір помади. — Наскільки я знаю, Вероніка вранці п’є лише смузі або каву в кав’ярні під офісом. Вона не стоїть біля плити о шостій ранку, бо від пари псується шкіра, а від смаження — запах волосся. Я вирішила брати з неї приклад. Естетика, Борю, потребує жертв. Насамперед — твоїх.

— Ти що, жартуєш? — Борис насупився. — Мені сили потрібні, я чоловік! Яка кав’ярня? Зроби яєчню швидко!

— Я вже нафарбована і одягнена. У холодильнику є яйця — ти ж у мене самостійний. Надихайся і готуй.

Двері за нею зачинилися, залишивши Бориса в повному ступорі. Він постояв посеред коридору, почухав живіт і пішов на кухню. Сковорідку знайшов не відразу, олія бризнула на палець, кава втекла, заливши плиту чорною липкою рідиною. Снідаючи підгорілою глазуньєю, він злився: «Нічого, переб’ється. Увечері прийде — буде як шовкова. Жінки — вони такі, їм треба показати, хто в хаті господар».

Але ввечері «господаря» чекав новий сюрприз. Жодних запахів борщу чи котлет. Тетяна сиділа у вітальні з книжкою. Свіжа, доглянута, у шовковому халатику, який він бачив на ній лише раз — у день покупки.

— Привіт, — кинув він, знімаючи взуття. — А що, вечерею не пахне?

— Привіт. Я повечеряла в місті. Легкий салат, бокал білого вина. Дуже надихає, знаєш. Відчула себе жінкою, а не додатком до каструлі.

— А мені що їсти? — Борис почав закипати. — Учорашній суп?

— Суп я вилила. Він стояв два дні, це не естетично. А нових страв немає — Вероніка не готує перше, друге і компот. Вона надихає. Ось і я сьогодні — твоя муза. Надихайся порожнім столом.

Борис хотів влаштувати скандал, але щось у погляді дружини зупинило його. Це не була образа. Це була холодна, виважена байдужість. Він пішов на кухню, гримаючи посудом, зварив напівсирі пельмені й з’їв їх прямо з каструлі.

Минув тиждень. Побутове життя Бориса почало нагадувати кадри з фільму про катастрофу. Кошик для білизни переповнився. У нього закінчилися чисті шкарпетки та прасовані сорочки.

— Таню, де мої речі? — крикнув він із ванної.

— Там, де ти їх залишив. У кошику. Я свої речі випрала, а твої не стала. Знаєш, запах брудних шкарпеток зовсім не вписується в мою нову концепцію весняної свіжості. Вероніка навряд чи пере своїми руками чужі речі. Пральна машина — он там, кнопки ти знаєш.

Борисові довелося самому розбиратися з режимами прання. Він насипав забагато порошку, і піна пішла через верх, заливши підлогу. Потім він пів години намагався випрасувати сорочку, але лише залишив на ній жовту пляму від праски. На роботі колеги почали косувато поглядати на його м’ятий вигляд, а молода секретарка, якій він раніше намагався робити сумнівні компліменти, відверто хихикала.

У п’ятницю він вирішив піти на радикальні заходи. — Я йду з друзями в бар! — заявив він, сподіваючись на сцену ревнощів. — Якщо вдома немає затишку, шукатиму його деінде. Може, і Вероніку зустріну.

— Іди, — легко погодилася Тетяна. — Добре відпочити. Тільки ключі не забудь, я можу лягти рано.

У барі розмова не клеїлася. Друзі скаржилися на життя, а Борис — на «збожеволілу» дружину. — Уявляєте, готувати перестала! Каже — вона тепер муза! Порівняв її з сусідкою, так вона мені тепер замість вечері цитати з книг подає.

— Ну ти, Борю, і влип, — похитав головою старий товариш. — Жінка — це ж як вогонь. Будеш підкидати дрова — буде гріти. А ти наплював у багаття і дивуєшся, чому холодно. Вибачився б, квіти купив…

— Ще чого! — пирхнув Борис. — Я чоловік! Якщо я зараз поступлюся, вона мені на голову сяде. Ні, я їй картку перекрию. Посидить без грошей на свої салати — швидко про борщ згадає.

Ідея з грошима видалася йому геніальною. Зарплата у Тетяни була, але основну частину витрат завжди покривав він. «Поголодує трохи — приповзе», — мстиво думав він, повертаючись додому.

Біля під’їзду він зіткнувся з тією самою Веронікою. Вона виходила з таксі, а за нею — високий підтягнутий хлопець, який тримав її за талію і ніс величезний букет лілій.

— Доброго вечора, Борисе Івановичу! — весело гукнула вона. — Знайомтеся, це Артем, мій наречений.

Артем міцно потис Борисові руку. Той відчув себе маленьким, зморщеним і неймовірно брудним у своїй погано випрасуваній сорочці. Вероніка дивилася на нього, як на старий диван — без жодного інтересу. Жодного «натхнення». Для неї він був просто сусідом-пенсіонером у душі, хоча йому було трохи за сорок.

Вдома було темно. Тетяна спала. Наступного ранку Борис реалізував свій план: переказав усі кошти з їхнього спільного рахунку на свій особистий.

Минуло три дні. Холодильник спорожнів остаточно. Борис харчувався шаурмою біля метро, від якої печія палила так, ніби він проковтнув розпечене вугілля. Тетяна ж виглядала чудово.

— Таню, я не зрозумів, ти в магазин збираєшся? Їсти хочеться.

— Я собі купила фрукти та йогурти на свою зарплату. Вони в моєму маленькому холодильнику, який я привезла з дачі. Стоїть у мене в спальні.

— А я?!

— А ти, Борю, перекрив мені доступ до грошей. Я зрозуміла натяк — у нас тепер роздільний бюджет. Оскільки я, за твоїми словами, «тітка базарна», то і годувати мене не треба. А ти, як справжній поціновувач естетики, напевно, знайдеш собі ресторан до смаку.

— Це спільна квартира! — закричав Борис. — Я тут господар!

— Квартира ця — моя, Борю. Мені її бабуся заповіла ще до нашого шлюбу. Ти тут просто прописаний. І якщо ми перейшли на ринкові відносини, то може поговоримо про орендну плату? Бо Вероніка, до речі, за свою квартиру платить сама, а ти користуєшся моїм ресурсом безкоштовно, ще й ображаєш.

Борис задихнувся від обурення. — Ти мене виганяєш? Через те, що я сказав правду про сусідку?

— Ні, не через це. А через те, що ти перестав бачити в мені людину. Для тебе я була зручною функцією. «Принеси, подай, не заважай». І при цьому ти смієш тикати мене носом у те, що я не виглядаю, як дівчинка, яка не знає, що таке тяжка праця. Ти хочеш комфорту, який створюю я, і картинки, яку створює Вероніка. Але так не буває. За комфорт треба платити повагою.

Тетяна встала і пішла в кімнату, замкнувши двері. Борис залишився один у вітальні. Йому стало по-справжньому страшно. Він уявив своє життя без неї: порожні стіни, гори бруду, вічні пельмені й самотність, яку не розбавить жодна сусідка.

Наступні три дні він намагався бути «героєм». Але без її турботи його світ розсипався. Він зрозумів, що Вероніці він не потрібен, друзям на нього начхати, а єдина людина, яка робила його життя життям, тепер дивиться на нього, як на пил на підборах.

У суботу вранці він прокинувся від дивного запаху. Це була не цибуля. Пахло ваніллю і свіжою випічкою. Борис підскочив, серце забилося: «Вибачила!».

Він забіг на кухню. Тетяна діставала з духовки пиріг. — Танечко! — він розплився в усмішці. — Слава Богу! Ти спекла пиріг! Світ? Пробач мені, я був дурнем!

Тетяна акуратно відрізала шматок, поклала на тарілку. — Це мені. А решту я забираю до подруг. У нас сьогодні дівич-вечір.

— А я? — посмішка зникла.

— А ти можеш понюхати. Ти ж хотів естетики? Насолоджуйся ароматом. А їсти цей пиріг буде той, хто цінує мою працю. До речі, я подала на розлучення. Заяву прийняли вчора. Починай шукати житло. Гроші, що ти приховав, якраз стануть у пригоді на оренду кімнати.

— Таню, я все зрозумів! Я буду готувати! Я куплю квіти!

— Пізно, Борю. Я вже не хочу твоїх квітів. Я хочу просто жити для себе. Я 27 років віддала тобі, і виявилося, що я «запраний халат». Тепер я буду «сукнею на вихід», але не для тебе.

Вона вийшла, грюкнувши дверима. Борис залишився один. На столі лежала самотня крихта від пирога. За вікном сміялася молодь, а в його квартирі оселилася справжня, естетична, ідеально чиста порожнеча.

Через місяць вони розлучилися. Тетяна розцвіла — зробила ремонт, записалася на йогу, змінила гардероб. А Борис… Борис тепер живе в орендованій однушці, ходить у м’ятих футболках і щовечора заходить у магазин за пельменями. Бо виявилося, що бути «надихаючим чоловіком» значно важче, ніж просто вимагати натхнення від жінки.

Спеціально для Українці Сьогодні.

Фото ілюстративне.