Вечірнє місто дихало прохолодою, розчиняючи у сутінках гомін заклопотаних людей.
Лариса Петрівна сиділа біля вікна в напівпорожньому автобусі, вдивляючись у вогні вітрин, що пролітали повз.
Поруч з нею, вмостившись зручніше на м’якому сидінні, її давня подруга Тетяна гортала щось у телефоні.
Їхній спокійний вечірній шлях додому перервали різкі голоси двох жінок, що сиділи на задніх рядах.
— Я просто не розумію, звідки стільки втоми? — гучно вигукувала одна з них, поправляючи яскравий шарф. — Моя племінниця Катерина вже другий місяць скаржиться на те, що в неї смуток і немає настрою зовсім. У неї всього одна дитина! Маленькому Данилу лише другий рік пішов. Вона ж не працює, сидить у чотирьох стінах, чоловік повністю забезпечує сім’ю, привозить продукти, оплачує рахунки. Де вона там знаходить привід для «вигорання»?
Її співрозмовниця, жінка з втомленими очима, лише хитала головою, підтримуючи розмову:
— Ой, зараз молодь інша. Мені свого часу, коли мої Гліб і Михайло народилися один за одним, ніхто й склянки води не подав. Я сама і пелюшки прала, і їсти готувала, і за будинком стежила. І знаєш, нічого — виростила, не зламалася. І нікому не жалілася на долю.
Перша жінка переможно підняла вгору вказівний палець:
— Ось саме! Самостійність — це те, чого їм не вистачає. А допомога тільки розслабляє.
Тетяна, яка до цього мовчала, нахилилася до своєї подруги Лариси й тихо прошепотіла:
— Слухай, а хіба вона не розповідала минулого року, що вони з чоловіком майже десять років жили разом зі свекрухою, поки діти школу не закінчили?
Лариса Петрівна сумно посміхнулася, дивлячись на відображення жінок у шибці.
— Розповідала, Танечко. Але пам’ять людська — цікава річ. Ми часто стираємо з неї те, що нам не вигідно пам’ятати.
У цей момент автобус загальмував біля зупинки.
Жінки, що так палко обговорювали нещасну племінницю, підхопили сумки й попрямували до дверей.
Навіть на вулиці було чути їхні голоси:
— А свекруха моя, хоч ми й жили разом, пальцем не поворухнула! Все я сама, абсолютно все! — долинало з тротуару.
Коли транспорт рушив далі, Лариса зітхнула і поправила окуляри.
— Знаєш, Таню, я зараз слухала їх і впізнавала себе. Напевно, моя невістка, Марина, теж десь у компанії подруг каже подібне. Мовляв, «свекруха живе за стінкою, але дитина — це тільки моя проблема, вона ніколи не допоможе».
Тетяна здивовано підняла брови:
— Невже ти так думаєш? Ти ж душі не чуєш у маленькому Артемі. Хіба ти не допомагаєш їм щодня?
Лариса Петрівна замислилася, підбираючи слова.
— Розумієш, офіційно ми домовилися ще до народження онука. Я чітко сказала синові: «Діти ваші — ви їх і виховуйте». Я працюю, маю свої хобі, своє життя. І справді, я ніколи не беру Артема на цілий день, щоб вони пішли в кіно чи по магазинах. За півтора року такого не було жодного разу. Але життя — це не тільки плани, це тисяча дрібниць.
Вона зробила паузу, згадуючи сьогоднішній ранок.
— Ось сьогодні, наприклад. Марина намагалася приготувати обід, а Артемчик розкапризувався, бо в нього ріжуться зубки. Він біжить до мене в кімнату, тягне свою улюблену книжку з машинками. Хіба я можу його виставити за двері? Хіба я скажу: «Йди до мами, у мене за розкладом відпочинок»? Звісно, ні. Я беру його на коліна, ми разом гортаємо сторінки, я щось розповідаю. У цей час Марина може спокійно доварити суп або просто п’ять хвилин посидіти в тиші з чашкою чаю.
— Але ж це і є допомога! — вигукнула Тетяна.
— Звісно. Але вона «невидима», — продовжувала Лариса. — Коли невістці потрібно прийняти душ, чи коли вона погано почувається, я завжди на підхваті. Минулого місяця, коли вона занедужала і буквально не могла підняти голови від подушки, я повністю взяла дитину на себе на цілий тиждень. Поки син був на зміні, ми з малим і гуляли, і їли, і спали разом. Чи вважається це обов’язком? З одного боку — ні, я не зобов’язана. З іншого — ми сім’я. Як можна інакше?
Тетяна раптом посмутніла. Її погляд став застиглим, ніби вона згадувала щось неприємне.
— Твої слова мене зачепили, Ларисо. Моя донька, Олена, нещодавно зізналася, що вони з чоловіком чекають дитину. І я, наслухавшись порад про «особисті кордони», відразу заявила їй: «На мене не розраховуйте. Я ще молода, я хочу подорожувати, займатися кар’єрою. Дитина — це відповідальність батьків».
— І як вона відреагувала? — тихо запитала Лариса.
— Олена промовчала. Просто кивнула і змінила тему. Але тепер я думаю. Якщо ми житимемо разом перший час, як я зможу проходити повз плачуче немовля? Як я зможу закрити двері своєї кімнати, коли донька падатиме від утоми?
Лариса Петрівна взяла подругу за руку.
— Ось у цьому й криється головний секрет нашого покоління. Ми намагаємося здаватися залізними леді, які нікому нічого не винні. Але коли ти живеш під одним дахом з маленькою людиною, ти не можеш залишатися осторонь. Дитина — це не проект, який можна відкласти. Це життя. І якщо ти бабуся, ти автоматично стаєш частиною цього великого хаосу. Ти будеш «безкоштовною нянею» не тому, що тебе змусили, а тому, що твоє серце не дозволить інакше.
Автобус під’їхав до потрібної зупинки. Подружи вийшли у вечірню прохолоду.
— Виходить, — задумливо промовила Тетяна, — що справжня допомога — це не тоді, коли ти робиш усе замість інших, а тоді, коли ти просто поруч у потрібний момент?
— Саме так, — відповіла Лариса. — І неважливо, що потім скажуть люди в маршрутці чи навіть сама невістка через двадцять років. Важливо те, що сьогодні в домі був спокій, дитина була нагодована, а мама мала можливість просто видихнути. Це і є та сама любов, на якій тримається світ.
Вони попрощалися біля під’їзду.
Лариса Петрівна піднімалася до себе на поверх, уже знаючи, що за дверима на неї чекає малий Артемко зі своєю нескінченною книжкою про машинки.
І хоча вона знову буде «на підхваті», на її обличчі сяяла ледь помітна, але дуже тепла посмішка.
Вона знала: бути потрібною — це і є найбільше щастя, навіть якщо тобі за це й не подякує ніхто.
А ви як вважаєте: бабуся зобов’язана доглядати онуків постійно, якщо живе з дітьми і онуками під одним дахом? А якщо відмовляється – то вона погана?
Фото ілюстративне.
