Бувають люди, яким просто не пощастило народитися «зручними» дітьми, і я, схоже, була очолювала цей список.

— Ти не повіриш, кого я зустріла вчора в тому новому торговому центрі! — голос Марини в трубці аж тремтів від надміру новин. — Твою маму з Оксаною! Вони вибирали спальню в той магазин, де все під замовлення!

— Яку ще спальню? — Катерина ледь розліпила очі, відірвавшись від конспектів. Голова гуділа — нічна зміна в кав’ярні закінчилася лише під ранок, а попереду був іспит, від якого залежала її стипендія.

— Ой, то ти реально не в курсі? — Марина на тому кінці навіть притихла від подиву. — Твої батьки купили Оксанці «двійку» в тому елітному будинку біля парку! Твоя мама так розпиналася перед консультантом, мовляв, подарунок коханій меншій донечці на випускний, щоб дитина мала старт у житті!

У Каті всередині наче щось обірвалося. Пальці стиснули старенький смартфон так, що корпус жалібно скрипнув.

— Ти, мабуть, помилилася… — прошепотіла вона, намагаючись втихомирити серце, що калатало десь у горлі. — Батьки б мені сказали. Ми ж… ми ж сім’я.

— Катю, та вони там із дизайнером папери підписували! Твоя мама ще так хвалилася, каже: «Ми всією родиною на це кілька років збирали, кожну копійку відкладали, щоб дитині було де жити».

Усією родиною? Катерина гірко всміхнулася, дивлячись на свої руки з обвітреною шкірою від постійного миття посуду та стійок. Тієї самої родини, яка чотири роки тому виставила її за поріг із сумкою речей і фразою: «Ти в нас дівчина розумна, всього сама досягнеш, а нам треба про майбутнє думати»?

Спогади накрили її холодним душем. Перший курс, коли вона реально вираховувала, скільки батонів можна купити на тиждень, щоб вистачило на проїзд. Обшарпана кімната в гуртожитку, де взимку на підвіконні намерзав лід. Безкінечні зміни офіціанткою, а потім баристою, щоб купити хоч якісь ліки, коли злягла з ангіною. І ті короткі розмови з дому: «Мам, тату, мені б хоч трохи на тепле взуття, бо старе зовсім розвалилося…» — «Катю, зараз важкі часи, зайвих грошей немає. Ти вже доросла, шукай можливості».

А тепер виявилося, що гроші були. І не просто гроші, а цілий капітал на житло в новобудові. Просто вона не входила в поняття «дитина, якій треба допомагати».

Вона машинально попрощалася з подругою і довго дивилася в стіну. Іспит раптом став чимось далеким і неважливим. Катя відкрила сайт з квитками. Поїздка додому «з’їдала» майже весь її запас до кінця місяця, але вона натиснула «оплатити» без жодного вагання.

Рідне містечко зустріло її звичною тишею, але батьківське подвір’я змінилося до невпізнання. Новий паркан із дорогого металопрофілю, викладена бруківка, утеплений фасад. На це, виходить, ресурси теж знайшлися.

Двері відчинив батько, Степан Петрович. Побачивши старшу доньку, він спочатку сторопів, а потім натягнув на обличчя чергову усмішку.

— Катрусю! Яким вітром? У тебе ж наче сесія в розпалі!

— Добрий день, тату, — Катерина пройшла в коридор, не чекаючи запрошення. — Є розмова, яку не відкладеш.

У вітальні, загорнувшись у дорогий плед, сиділа Оксана — молодша сестра, одинадцятикласниця, «сонечко» і «радість» дому.

— О, Катька приїхала! — Оксана відірвалася від планшета. — А я якраз хотіла тобі похвалитися! В мене такі новини, скоро переїжджаю!

— Знаю, — коротко кинула Катя, кидаючи рюкзак на стілець. — Уже все місто знає про твою нову квартиру.

Оксана зам’ялася і зиркнула на батька. Той важко зітхнув і сів навпроти.

— Ми хотіли сказати пізніше, Катю… Чекали, поки ти іспити здаси, щоб не хвилювати.

— Не хвилювати? — Катерина відчула, як голос починає тремтіти. — А чотири роки тому ви не хотіли мене хвилювати, коли я просила допомогти хоча б з оплатою гуртожитку? Коли я взимку в осінніх кросівках бігала, бо ви казали, що «треба економити на чорний день»? Цей «чорний день» — це квартира для Оксани?

— Катю, ну чого ти починаєш? — батько намагався говорити спокійно, але очі відводив. — Ти в нас завжди була кремінь. Самостійна, бойова. Ми з мамою вирішили, що тобі загартування піде на користь. Життя — штука жорстка, треба вміти вигризати своє.

— А Оксані, виходить, загартування не треба? — Катя вказала на сестру. — Їй ви вирішили піднести все готове, щоб вона, не дай Боже, руки не забруднила?

— У нас до кожної з вас свій підхід! — батько підвищив голос. — Ти сильна, ти впораєшся. А Оксана… вона інша. Вона тендітна, їй важче в цьому світі.

— Вона просто молодша, — гірко підсумувала Катя. — Завжди була вашою лялькою, а я — робочим конем, який має сам собі дорогу прокладати.

У цей момент до хати зайшла мати, Ганна Іванівна, з пакетами з фірмового будівельного магазину. Побачивши старшу доньку, вона на мить застигла, але швидко взяла себе в руки.

— О, Катя приїхала. Ну, проходь, раз уже тут. Бачу, ви вже почали «святкову» вечерю.

— Мамо, я не за столом приїхала сидіти. Я хочу зрозуміти: як так вийшло, що ви чотири роки дивилися, як я ледь тягну навчання з роботою, і жодного разу не запропонували допомоги, хоча мали за що?

Ганна Іванівна спокійно розклала покупки і повернулася до доньки. В її очах не було ні каяття, ні збентеження.

— Катерино, давай без оцих драм. Ти вже майже дипломований спеціаліст, сама себе забезпечуєш. Хіба це погано? Ми тобою пишаємося!

— Пишаєтеся? — Катя мало не засміялася. — Ви пишаєтеся тим, що я вижила? Що я не зламалася, коли не було за що купити їжу? Це не ваше виховання, це ваш егоїзм.

— Ми батьки, і ми вирішуємо, як розпоряджатися нашими статками, — відрізала мати. — Оксані потрібна опора. А ти вже міцно стоїш на ногах. Хіба це не справедливо — допомогти тому, хто слабший?

— Справедливо? Ви створили для нас різні світи! Мені — виживання на виснаження, їй — повний комфорт. І ви навіть не розумієте, що це боляче.

— Я не просила квартиру! — раптом вигукнула Оксана. — Батьки самі так вирішили!

— Я знаю, що не просила, — Катя подивилася на сестру. — Але ти з великим задоволенням це приймаєш, знаючи, як я живу ці роки.

— Знаєш що, дочко, — Степан Петрович підвівся, — якщо ти приїхала сюди рахувати наші гроші і псувати сестрі свято, то краще повертайся до себе. Ми нічого тобі не винні. Ми дали тобі життя, виростили до повноліття — далі сама.

Катерина мовчки взяла свій рюкзак. У грудях було порожньо і холодно. Вона зрозуміла одну річ, яку боялася визнати роками: вона була для них не дитиною, а соціальним експериментом.

— Знаєте, що найцікавіше? — вона зупинилася в дверях. — Ви думаєте, що зробили мені послугу, виховавши «сильною». Але насправді ви просто навчили мене, що у мене немає сім’ї. І коли прийде час, і вашій «слабкій» Оксані знадобиться реальна допомога, а не просто гроші на ремонт — не дзвоніть мені. Ви ж самі хотіли, щоб я була незалежною. Ось я і стала. Від вас — у першу чергу.

Минуло три роки. Катерина стояла на балконі власної квартири. Невеликої, взятої в кредит під великі відсотки, але кожна плитка, кожен цвях тут були результатом її праці. Вона працювала на двох роботах, не спала тижнями, але тепер вона нікому нічого не була винна.

Після тієї розмови вона майже не спілкувалася з батьками. Вітання на великі свята — і все. Вона навчилася жити з цією діркою в серці, заповнюючи її новими знайомствами та кар’єрою. Вона стала успішним менеджером, її цінували за залізну витримку та вміння вирішувати будь-які кризи.

Раптовий дзвінок у неділю вранці змусив її здригнутися. На екрані світилося: «Мама».

— Алло?

— Катрусю… — голос матері був невпізнанним. Кудись зникла та впевненість і суворість. Вона плакала. — Катю, нам дуже потрібна твоя допомога. Тут таке лихо…

— Що сталося? — серце за звичкою стиснулося, хоча розум підказував бути обережною.

— Батька скоротили, підприємство закрили… А у нас кредит. Великий кредит, Катю. Ми ж брали ще на оздоблення квартири для Оксани, хотіли, щоб усе було «по-людськи». А тепер банк вимагає виплати, а грошей немає. Оксана ще не працює, їй важко знайти місце без досвіду…

Катерина слухала цей потік слів і відчувала дивну відстороненість.

— І що ви від мене хочете?

— Ну… ми ж чули, що ти зараз добре заробляєш. Можливо, ти могла б перекрити частину боргу? Хоча б на кілька місяців, поки тато знайде щось нове. Ми ж рідні люди, Катю…

— Рідні люди? — Катя тихо перепитала. — А пам’ятаєш, мамо, чотири роки тому, коли мені не було за що купити зимові чоботи? Ви тоді теж були «рідними людьми»? Чи тоді ви були просто моїми «вчителями життя»?

— Як ти можеш згадувати старі образи в такий час! — у слухавці почувся голос батька, мабуть, він стояв поруч. — Сім’я має триматися купи! Ми в скруті!

— Ви в скруті, бо вирішили жити не за статками, обсипаючи одну дитину золотом за рахунок іншої, — голос Катерини став твердим, як сталь. — Я не буду платити за Оксанині дизайнерські меблі. У неї є квартира — хай здає одну кімнату або іде працювати. Ви ж казали, що самостійність загартовує? Ось і прийшов час для її загартування.

— Ти жорстока! — вигукнула мати. — Ми тебе такою не виховували!

— Саме такою ви мене і виховували, — відрізала Катя. — Ви хотіли сильну і незалежну дочку? Ви її отримали. Тільки сильні люди знають ціну своїм зусиллям і не дозволяють маніпулювати собою навіть найближчим.

Вона поклала трубку. Руки трохи тремтіли, але на душі було спокійно. Вона не відчувала радості від їхньої біди, але й почуття провини більше не душило її.

Через годину прийшло повідомлення від Оксани: «Я не думала, що ти така заздрісна. Батьки зараз на ліках через тебе».

Катерина довго дивилася на екран, а потім написала: «Я не заздрісна, я просто вивчила ваш урок на відмінно. Продай планшет, знайди роботу баристою — там непогано платять чайові. Це безцінний досвід, сестричко. Колись ти мені за нього подякуєш».

Вона заблокувала номер. Попереду був довгий сонячний день, і вперше за багато років Катерина відчула, що вона справді вільна. Свобода — це не квартира в подарунок. Свобода — це коли ти знаєш, що твоя опора — це ти сама, і ніхто не зможе вибити її у тебе з-під ніг.

Спеціально для Українці Сьогодні.

Фото ілюстративне.