Банкетна зала ресторану «Золотий фазан» виглядала бездоганно. Високі стелі, оздоблені ліпниною, відбивали м’яке світло масивних люстр. Офіціанти у білосніжних рукавичках рухалися майже беззвучно, немов тіні, розставляючи останні акценти на столі.
А стіл… стіл був справжнім шедевром. Ліда особисто обирала меню протягом тижня. Тут була і запечена стерлядь з лимоном, і телятина під вишневим соусом, і авторські салати з горіхами та сиром дорблю.
Ліда, іменинниця, сиділа на чолі столу. Сьогодні їй виповнилося тридцять п’ять. Це був той вік, коли жінка вже точно знає, чого хоче, але ще має сили цього досягти.
Вона була одягнена у темно-смарагдову сукню, яка ідеально підкреслювала її фігуру та спокійний погляд карих очей.
Поруч сидів Максим. Він знав свою дружину як ніхто інший. Помітивши, як вона ледь помітно стискає серветку, він накрив її долоню своєю.
— Лідусь, ти як? — тихо прошепотів він, наблизившись до її вуха. — Ти ж знаєш, мама і Оксана… вони просто не вміють інакше. Якщо почнуть знову свої «поради», дай мені знак. Ми просто викличемо таксі і поїдемо додому доїдати торт у ліжку. Це твоє свято, і ніхто не має права його псувати.
Ліда подивилася на чоловіка. У його очах була щира підтримка, але вона лише хитала головою.
— Ні, Максиме, — її голос був тихим, але твердим. — Сьогодні я хочу побачити цю виставу до кінця. Я десять років грала роль «слухняної невістки». Сьогодні завіса впаде.
На іншому кінці столу вже збиралася «важка артилерія». Свекруха, Марія Іванівна, сиділа з таким виглядом, ніби вона — королева-мати, а навколо — її піддані, які постійно помиляються.
Вона раз у раз поправляла свою золоту брошку у формі павича. Поруч сиділа Оксана, сестра Максима. Вона з кислим виразом обличчя копирсалася у тарілці з елітною нарізкою.
— Мамо, ти подивись, — прошипіла Оксана, щоб чули сусідні гості. — Риба сира. Хіба це можна їсти? А ціни тут… напевно, за одну цю тарілку можна було б місяць жити.
Дядько Степан, далекий родич, який з’являвся лише там, де давали безкоштовну їжу, вже активно працював виделкою, не чекаючи першого тосту.
— Ну що, іменинниця! — раптом вигукнула тітка Галя, чий голос завжди нагадував звук працюючої циркулярної пилки.
— Розгулялася ти, Лідко! Ресторан такий… Ви що, банк пограбували? Чи Максим нарешті почав «ліві» гроші на роботі брати? Він же у нас на державній службі, ми знаємо, які там зарплати. Мабуть, у борги влізли по вуха?
У залі на мить стало тихо. Офіціант, що якраз розливав вино, застиг.
Ліда спокійно підняла келих з водою, зробила ковток і подивилася на тітку Галю.
— Тітко Галю, не хвилюйтеся за наш бюджет. Працювати треба вміти — і мені, і Максиму. Ми на це свято відкладали самі, ні у кого не просили ні копійки. Тому просто пригощайтеся. Все оплачено, борги нікому не загрожують.
По столу прокотився здивований шепіт. Зазвичай Ліда просто ніяковіла і переводила тему. А тут — пряма відповідь.
— Ой, та годі тобі, — втрутилася Оксана, демонстративно накладаючи собі величезний шматок торта, який стояв на допоміжному столику, ігноруючи черговість страв. — Ми ж знаємо, що ти в нас «бізнес-леді». Тільки от діточок як не було, так і немає. Витрачаєш гроші на всякі дурниці, на ресторани… А роки ж ідуть, Лідко. Потім і ці гроші не допоможуть, як одна залишишся.
— А ти, Оксано, про своє майбутнє краще подумай, — раптом пролунав голос з іншого боку столу.
Це була пані Ганна — хрещена Ліди. Вона приїхала з іншого міста спеціально на ювілей. Ганна була жінкою загартованою, працювала лікарем і терпіти не могла сімейного хамства.
— Ти хто така, щоб молодій жінці вказувати, коли їй народжувати? — обурилася Марія Іванівна, вмить стаючи на захист доньки. — Моя Оксана правду каже!
— Я та, хто бачить правду, — спокійно відповіла Ганна. — Їжте, Маріє Іванівно, бо стерлядь охолоне. І не забувайте: у гостях треба бути гостями, а не прокурорами.
Перед тим, як зайти до зали, стався випадок, який остаточно налаштував Ліду на бойовий лад.
Біля входу до ресторану, на сходах, сиділо маленьке, худе кошеня. Воно тремтіло від вечірньої прохолоди і жалібно дивилося на відвідувачів. Коли родина Максима підходила до дверей, кошеня випадково опинилося на шляху Марії Іванівни.
— Ану геть звідси, мерзота! — крикнула свекруха і носком свого лакованого туфля грубо відштовхнула тваринку. — Розвели тут бруд! Тільки заразу розносять у таких закладах!
Кошеня відлетіло вбік і забилося під лавку, тихо нявкнувши від болю чи страху. Максим тоді не витримав:
— Мамо, навіщо так? Це ж просто кошеня.
— А те, що воно мені туфлі забруднить, тебе не хвилює? — фиркнула вона.
Ліда тоді нічого не сказала. Вона просто запам’ятала цей погляд. Людина, яка здатна вдарити маленьку тварину, ніколи не матиме місця в її серці.
— Увага всім! — Марія Іванівна підвелася, тримаючи в руках великий паперовий пакет з логотипом якогось дешевого дисконт-центру на околиці міста. — Пора і подарунки дарувати!
Вона вийшла в центр зали. На її обличчі грала дивна усмішка — суміш удаваної турботи та явної зневаги.
— Дорога наша Лідо, — почала вона, розтягуючи слова. — Ми всі бачимо, як ти намагаєшся виглядати… ну, по-сучасному. Але ж ми не чужі люди, ми все бачимо. Роки ж не сховаєш, та й постать у тебе, скажемо прямо, стала важкуватою. Мій Максимчик завжди любив струнких дівчат, а ти трохи розслабилася на цих ресторанних харчах.
За столом стало так тихо, що було чути шурхіт крил метелика, який бився об скло люстри. Максим різко встав:
— Мамо, це вже занадто! Припини негайно!
— Сядь, синку! Я ж від щирого серця! — Марія Іванівна витягла з пакета картонну коробку. — Ось! Я вирішила тобі допомогти, Лідо. Щоб ти знову стала привабливою для мого сина.
Вона розірвала упаковку і витягла… величезну, тілесного кольору стягуючу білизну. Вона виглядала просто жахливо: високі панталони з грубими швами, які більше нагадували знаряддя тортур, аніж жіночий одяг.
— Це спеціальна білизна для корекції фігури! — гордо проголосила свекруха. — Для тих, хто не може втриматися від зайвого шматка. І головне…
Вона з урочистим виглядом витягла довгу паперову стрічку — касовий чек — і потрясла нею в повітрі.
— Я чек спеціально залишила! Прикріпила до коробки, щоб ти бачила, Лідо, як дорого зараз коштує бути гарною! Я пів своєї заначки віддала, щоб ти хоч трохи на людину стала схожа. Цінуй мою турботу! А то ж чоловік може і в інший бік подивитися, якщо дружина зовсім розпливеться.
Оксана тихенько засміялася, прикриваючи рот долонею. Деякі родичі почали переглядатися, не знаючи, як реагувати на такий відвертий акт приниження.
Ліда повільно встала. На її обличчі не було ні сліз, ні гніву. Вона була спокійна, як дзеркальна поверхня озера. Вона підійшла до свекрухи і спокійно взяла з її рук коробку разом із чеком.
— Дякую, Маріє Іванівно, — голос Ліди звучав чітко на всю залу. — Дуже… практичний подарунок. І дуже добре, що ви залишили чек. Я люблю прозорість у стосунках.
Ліда почала уважно вчитуватися в паперову стрічку.
— Так, подивимося… Дата сьогоднішня, 11:45. Магазин «Все по кишені». Ага, ось вона: «Білизна жіноча, артикул 405, уцінка через брак на лівому шві». Ціна… — Ліда зробила паузу. — Маріє Іванівно, ця річ коштує менше, ніж кілограм яблук на ринку.
По залі пройшов шепіт. Свекруха почала червоніти.
— Але тут цікавіше далі, — продовжувала Ліда, не відводячи очей від чека. — Ви ж чек не відірвали, тут увесь ваш список покупок за день. Ого! Три пляшки дорогого коньяку, нарізка іспанського хамону, ікра лососева — дві банки, цукерки бельгійські… Загальна сума тут така, що можна було б невелике весілля відсвяткувати.
Ліда підвела очі на свекруху, яка тепер була вже не червона, а бліда.
— Маріє Іванівно, а ви ж учора ввечері дзвонили Максиму? Плакали в трубку, казали, що на ліки грошей немає? Що тиск такий, що світ в очах темніє? Максим зняв останнє з рахунку, бо переживав, що мати хвора.
Максим підвівся. Його погляд був прикутий до матері.
— Мамо? — тихо запитав він. — Ти сказала, що ледь до аптеки доповзла. А виявляється, ти купила делікатесів на тиждень вперед і цю дешеву ганчірку, щоб просто висміяти мою дружину на її святі? За мої ж гроші?
— Та це не те! — заверещала Марія Іванівна. — Це касирка помилилася! Це не мій чек! Я просто… я хотіла як краще!
— А пакунки в машині, які ми бачили, коли ви приїхали? Теж не ваші? — додала хрещена Ганна. — Недобре це, Маріє. Обманювати сина, щоб зробити боляче тій, хто його любить. Це вже не просто шкідливість, це підлість.
Але вечір готував ще один сюрприз. До столу підійшов адміністратор ресторану. Він виглядав ніяково, тримаючи в руках папку з рахунками.
— Перепрошую, пані Лідіє, — звернувся він до іменинниці. — У нас виникла певна затримка з вашим додатковим замовленням.
— З яким додатковим замовленням? — здивувалася Ліда. — Ми ж узгодили все меню заздалегідь.
— Основне меню — так, — кивнув адміністратор. — Але ваші гості з того кінця столу протягом останніх півтори години замовляли багато позицій «із собою». П’ять порцій запеченої телятини, три пляшки вина, асорті сирів та фруктів. Вони сказали, що ви все оплатите разом із основним рахунком пізніше.
Ліда подивилася в бік дядька Степана. Той якраз намагався непомітно засунути великий пакунок із логотипом ресторану під свій стілець. Подивилася на Оксану, яка раптом почала дуже уважно вивчати візерунок на стелі. І на Марію Іванівну, яка міцно стискала свою сумку, де, очевидно, вже лежала якась пляшка.
Раніше Ліда б просто мовчки заплатила. Щоб не було соромно перед адміністратором. Щоб не виносити сміття з хати. Щоб сусіди не сказали, що в них «скандальна родина».
Але сьогодні всередині неї щось остаточно зламалося. Або, навпаки, — нарешті стало цілим.
— Знаєте, — голосно сказала Ліда, дивлячись прямо в очі свекрусі. — Тут сталася велика помилка. Ці люди — мені не гості.
У залі запала така тиша, що було чути гудіння кондиціонера.
— Як це — не гості? — обурився дядько Степан, ледь не впустивши свій пакунок. — Ми ж сім’я! Ти що, Лідко, зовсім з глузду з’їхала від своєї гордості?
— Сім’я — це ті, хто приходить з відкритим серцем, а не з порожніми сумками, щоб набити їх за чужий рахунок, — відрізала Ліда. — Я оплачую рахунок лише за тих людей, які прийшли мене привітати. За моїх друзів і за мою справжню рідню. А ті, хто замовляв собі делікатеси додому… нехай кожен платить за себе сам. Гроші у Марії Іванівни точно є, ми щойно бачили чек із магазину.
— Ти не маєш права! — завищала Оксана. — У нас немає з собою таких грошей! Це ресторан, тут ціни космічні!
— Тоді залиште пакунки тут і вибачтеся перед персоналом, — спокійно відповіла Ліда. — Це вже ваші справи з адміністрацією закладу. Максиме, ти зі мною?
Максим подивився на матір. Вона дивилася на нього з надією, що він зараз, як завжди, все владнає, заспокоїть дружину і заплатить. Але в очах сина більше не було того почуття провини, яким вона маніпулювала роками.
— Ідемо, Лідо. Я заберу наші речі.
Він узяв дружину за руку, і вони впевнено пішли до виходу.
— Максимчику! Синку! — кричала вслід Марія Іванівна. — Ти кидаєш рідну матір через якісь папірці?! Я ж тебе ростила!
Максим зупинився біля самих дверей, але не повернувся.
— Я йду не через гроші, мамо. А через те, що для вас цей чек і ці пакунки з їжею виявилися важливішими за мою повагу до дружини. Живіть, як знаєте.
Вони вийшли на вулицю. Вечірнє повітря було прохолодним, вологим і на диво свіжим. Ліда зробила глибокий вдих. Вона відчула, як зникає та важкість у плечах, яка гнітила її роками.
Хрещена Ганна вийшла слідом за ними. Вона підійшла до Ліди і міцно її обійняла.
— Ти молодець, дівчинко. Я все чекала, коли ж у тебе терпець урветься. Не можна дозволяти людям витирати об себе ноги, навіть якщо на них ярлик «родичі». Ти сьогодні не просто рахунок не оплатила — ти собі право на власне життя повернула.
Ліда посміхнулася — вперше за вечір це була щира, легка посмішка.
— Знаєш, хрещена, я зараз відчуваю себе так, ніби нарешті зняла той «стягуючий» одяг, який мені намагалися нав’язати. Нарешті можна дихати на повні груди.
Раптом з-під лавки біля входу почулося слабке «мяу». Те саме кошеня. Воно сиділо, підібгавши лапки, і з надією дивилося на людей.
Ліда присіла біля нього. Тваринка не втекла. Навпаки — воно зробило невпевнений крок назустріч і ткнулося мокрим носом у долоню Ліди.
— Ну що, малий, — прошепотіла вона, беручи кошеня на руки. Воно було майже невагомим, але дуже теплим. — Тобі теж сьогодні дісталося від «добрих» людей?
Кошеня миттєво замуркотіло, відчувши тепло.
— Максиме, дивись, — Ліда показала чоловікові знахідку.
— Забираємо? — посміхнувся Максим. — Буде нам подарунок. Справжній. Якраз і молоко в холодильнику є, і місце для лежанки знайдемо.
Через велике вікно ресторану було видно, як офіціанти та адміністратор стоять біля Марії Іванівни та Степана. Ті розмахували руками, щось кричали, але врешті-решт Степану довелося викладати свої пакунки з телятиною назад на стіл під суворим поглядом охорони.
Ліда не відчувала ні радості від їхнього приниження, ні злості. Їй було просто все одно. Вона зрозуміла: неможливо наповнити чашу того, хто звик лише висмоктувати все до краплі.
Вони сіли в машину. Маленьке кошеня одразу згорнулося калачиком на колінах у Ліди і заснуло.
— Поїхали додому, — сказала вона. — У нас там ще залишився домашній пиріг. Відсвяткуємо в тиші, без «вистав».
Машина рушила, залишаючи позаду вогні ресторану і людей, які так і не навчилися бути вдячними. Ліда знала, що завтра буде інший день. День, де не треба виправдовуватися за своє щастя.
Вона міцніше притиснула до себе кошеня. Цей вечір став для неї уроком: справжня сила — це не вміння терпіти образи, а сміливість сказати «досить», коли твою доброту намагаються перетворити на твою слабкість.
А кошеняті снилося тепле молоко. Воно ще не знало, що цей вечір став початком нового життя не лише для нього, а й для двох людей, які нарешті обрали себе.
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
