— Де ж вона може бути в такий час? — ледь чутно прошепотів Остап, звертаючись до порожньої кухні.
Він сидів за дубовим столом, який вони з Соломією обирали разом лише рік тому. Його погляд був прикутий до екрана смартфона. Банківський додаток, який зазвичай дарував відчуття стабільності, сьогодні став джерелом справжнього шоку. На ощадному рахунку, де ще вчора лежала солідна сума — результат майже двох років його наполегливої праці та відмов від відпусток — тепер красувався сумний нуль.
Ці кошти мали піти на повне оновлення ванної кімнати. Остап уже замовив плитку, домовився з майстрами, навіть обрав нову сантехніку. Він мріяв, як нарешті зникне ця стара радянська чавунна ванна, а на її місці з’явиться сучасна душова кабіна, про яку Соломія так часто згадувала на початку їхнього сімейного життя.
Він намагався додзвонитися до дружини вже вдесяте, але механічний голос у слухавці щоразу сухо повідомляв: «Абонент поза зоною досяжності». Остап відкинувся на спинку стільця, заплющивши очі. Він згадав, як пів року тому сам запропонував зробити Соломії додаткову картку до свого рахунку. «Для твого комфорту, кохана, щоб ти не просила щоразу на дрібниці», — казав він тоді. Тепер ці слова відгукувалися в душі гірким болем.
У передпокої нарешті почувся шурхіт ключів. Важкі вхідні двері відчинилися, і квартиру наповнив шелест численних пакетів та аромат дорогих парфумів.
— Остапчику, я вдома! Ти не уявляєш, який чудовий сьогодні день! — пролунав дзвінкий, сповнений радості голос Соломії.
Він повільно встав і вийшов у коридор. Дружина стояла посеред передпокою, буквально обкладена яскравими фірмовими пакетами. Її очі сяяли, а на щоках грав легкий рум’янець від швидкої ходьби та задоволення.
— Така вдача, Остапе! У тому великому торговому центрі, ну, знаєш, де завжди все таке дороге, сьогодні почався закритий розпродаж! Я просто не могла пройти повз таку красу!
— Не могла? — його голос звучав глухо, наче здалеку.
— Звісно! — Соломія почала діставати речі, не помічаючи напруження чоловіка. — Дивись, яка сукня! Це ж італійський шовк. А ці туфлі! Вони наче створені для моїх ніжок. Ох, а цей кашеміровий шарф… доторкнися, він же як хмаринка!
— А кошти на рахунку… вони теж були створені для того, щоб зникнути за один вечір? — Остап нарешті глянув їй у вічі.
Соломія на мить завмерла, притискаючи до себе сукню. — Яких коштів?
— Тих самих, Солю. Наших заощаджень на ремонт. Там порожньо. Зовсім.
— А, ти про це… — вона легковажно махнула рукою і відвернулася до дзеркала. — Не переживай так, коханий. Я обов’язково все поверну. Це ж просто папірці, а краса і настрій — це назавжди.
— Як ти їх повернеш? — Остап підійшов ближче, намагаючись зрозуміти, чи вона справді не усвідомлює масштабу проблеми. — Твоєї зарплати за пів року не вистачить, щоб покрити навіть третину того, що ти сьогодні витратила.
— Ну… позичу в подруг… або мама допоможе… — вона почала нервово складати речі назад у пакети.
— У яких подруг, Соломіє? У тих, яким ти вже й так винна після вашого минулого «походу на каву»?
Дружина ображено надула губи: — Чому ти так зі мною розмовляєш? Наче я якийсь злочинець. Я ж для нас стараюся, щоб тобі було приємно бачити поруч гарну жінку. Подумаєш, витратила трохи більше, ніж планували…
— Трохи більше? — Остап взяв до рук один із чеків, що випав із пакета. Сума, вказана там, дорівнювала вартості хорошого вживаного автомобіля або декільком місяцям його важкої праці без вихідних. — Це не «трохи», Солю. Це катастрофа для нашого бюджету.
— Ой, не починай знову… Ремонт нікуди не втече. Можна ще рік почекати.
— Чекати? Ванна розвалюється, труби ледь тримаються, ми щомісяця боїмося затопити сусідів знизу! А ти кажеш — чекати заради шовкової сукні?
Остап пройшов до спальні, відчинив велику шафу. На вішаках тіснилися десятки суконь, багато з яких мали ще не відірвані етикетки. — Куди тобі ще, Соломіє? У тебе речей більше, ніж у нас вільного місця в квартирі!
— Не смій чіпати мої речі! — вона забігла в кімнату, намагаючись закрити шафу.
— Твої речі? — він гірко посміхнувся. — Твої речі, куплені на кошти, які я заробляв, відмовляючи собі навіть у новому взутті.
— Я теж працюю! — вигукнула вона, і в її голосі з’явилися істеричні нотки.
— Працюєш? І де ж твої доходи? Ми не бачили їх уже кілька місяців.
— Вони пішли на господарство… на продукти…
— На продукти? — Остап дістав телефон. — Я бачу виписки, Солю. Ти обідаєш у закладах, де один ланч коштує як тижневий запас їжі для середньої родини. Щодня. Поки я перекушую бутербродами на об’єкті.
— Ти що, рахуєш кожну мою тарілку? Це так принизливо! Ти просто не хочеш, щоб твоя дружина почувалася гідно! — вона закрила обличчя руками і почала схлипувати.
Остап відчув, як усередині все вигорає. Він не хотів бути жорстким, не хотів ображати її, але ця нескінченна легковажність душила його. — Я не рахую тарілки, я намагаюся врятувати нас від боргової ями. Ми не можемо купити нову техніку, ми скасували поїздку до моїх батьків, ми відмовилися від усього заради цього ремонту. А тепер… тепер нічого немає.
— Ти просто дуже ощадливий! Тобі шкода для мене навіть дрібниці! — крізь сльози вигукнула Соломія.
— Мені не шкода, Солю. Мені страшно. Страшно, що ти не бачиш реальності. Що для тебе «гарна обгортка» важливіша за надійний фундамент нашого дому.
— Знаєш що? — вона раптом випросталася, витираючи сльози. — Якщо я така «неправильна» для тебе, я піду до мами! Вона мене принаймні розуміє!
— Справа не в «правильності», а в відповідальності… — Остап хотів продовжити, але Соломія вже почала хапати пакети, розкидаючи речі по кімнаті.
— Все! Я йду! Не хочу більше слухати твої повчання! Ти перетворив моє життя на суцільні обмеження!
Вони стояли один навпроти одного, важко дихаючи. Раптом у Соломії задзвонив телефон. — Так, Христинко? Так, купила! Ой, воно божественне… Приходь завтра, я все покажу! — її голос миттєво змінився на піднесений, наче й не було жодної сварки.
Остап мовчки вийшов із кімнати, обережно зачинивши за собою двері. Він не хотів більше нічого доводити. У голові пульсувала лише одна думка: «Як ми до цього дійшли?»
Ранок почався з напруженої тиші. Остап пив каву, дивлячись у вікно на сіре грудневе небо. Соломія демонстративно ігнорувала його, приміряючи перед дзеркалом вчорашні покупки і роблячи селфі для соціальних мереж.
— Остапе, — нарешті озвалася вона, наче й не було нічного скандалу, — мені потрібна певна сума на картку. Там у одній крамниці завтра привозять нову лімітовану колекцію взуття…
Чашка Остапа з гучним стукотом опустилася на стільницю. — Ти це серйозно? Після вчорашнього?
— Ну а що такого? — вона підійшла і поклала руку йому на плече. — Це востаннє, обіцяю. Просто мені справді потрібні ці туфлі під нову сукню. Не можу ж я виходити в люди в старому взутті.
У двері наполегливо зателефонували. На порозі стояла Христина — найкраща подруга Соломії, жінка, яка вважала, що життя створене виключно для розваг.
— Привіт, любі! — вона влетіла в квартиру, наповнюючи її шумом і запахом цигарок. — Солю, ти готова? Нас чекають великі справи!
— Куди це ви зібралися? — напружився Остап.
— Як куди? У торговий центр, звісно! Вчора ми не все встигли, — Христина розвалилася в кріслі, не знімаючи пальта. — Там такі новинки привезли! Остапе, ти ж не будеш заважати дівчаткам бути щасливими?
— Сьогодні ніхто нікуди не йде за мій кошт, — твердо сказав він.
— Ой, Солю, подивися на нього! Він справді серйозно? — Христина здивовано підняла брови. — Ти що, Остапе, вирішив пограти в суворого господаря?
— Остап не хоче давати мені кошти, — поскаржилася Соломія, знову наповнюючи очі вологою.
— Як це не дає? — обурилася подруга. — Він же твій чоловік! Його прямий обов’язок — дбати про те, щоб його дружина виглядала на всі сто!
— Обов’язок? — Остап підвівся. — А обов’язок дружини — не виносити з дому все до останньої копійки, коли сім’я планує важливі витрати, вам не знайомий?
— Які ви, чоловіки, нудні… — пирхнула Христина. — Жінка — це окраса дому. Якщо вона виглядає бідно, це передусім удар по твоїй репутації, Остапе. Що про тебе подумають люди?
— Мені байдуже, що подумають люди, які живуть в ілюзорному світі брендів. Мені важливо, щоб у моєму домі не текла стеля і не було боргів.
— Ти просто не вмієш бути щедрим, — додала Соломія. — Христинин чоловік їй ніколи не відмовляє.
— Тому що чоловік Христини отримує дивіденди від бізнесу батька і не знає, як заробляються кошти важкою працею! — відрізав Остап.
— Не смій так говорити про мою сім’ю! — вигукнула Христина.
— А ви не лізьте в мою! — Остап відчинив шафу і жестом показав на гори одягу. — Дивіться! Це все потрібно? Це все «життєво необхідне»?
— Остапе, припини! Це моє особисте життя! — Соломія кинулася закривати речі.
— Це псих якийсь, Солю… — Христина дістала телефон. — Зараз зателефоную своєму, нехай розкаже йому, як треба поводитися з жінками.
— Тільки спробуйте залучити сюди сторонніх людей, — Остап забрав у неї телефон. — Прошу вас, залиште нашу квартиру. Зараз же.
— Це і мій дім теж! — вигукнула Соломія.
— Дім, який ми ледь утримуємо через твою пристрасть до марнотратства! Все, я більше не можу цього терпіти. Якщо ви зараз не підете, я просто заблокую всі рахунки і викличу службу охорони.
Дівчата, обурено перешіптуючись, вискочили з квартири. Остап залишився один серед розкиданого одягу. Він відчував таку втому, наче відпрацював три зміни поспіль. Але головне розчарування було ще попереду.
Наступного ранку Остап вирішив перевірити свої документи. Він планував зайти до банку, щоб офіційно скасувати довіреність на картку Соломії. Але коли він відкрив шухляду столу, де зберігалися сімейні реліквії, його серце на мить зупинилося.
Там не було його золотого годинника — подарунка батька на закінчення університету. І, що найстрашніше, зникла старовинна обручка його бабусі з рідкісним сапфіром, яку він збирався передати їхнім майбутнім дітям.
— Соломіє! — його голос зірвався на крик.
Дружина вийшла з ванної, загорнута в пухнастий халат. — Чого ти знову кричиш?
— Де мій годинник? Де бабусина каблучка?
Вона опустила очі, почавши нервово поправляти пасок халата. — Я… я їх тимчасово віддала в одне місце…
— Куди? Соломіє, кажи правду!
— Я їх продала, Остапе… Мені терміново потрібні були кошти на один внесок, про який ти не знав. Вони все одно лежали там роками без діла. Старі речі, немодні…
Остап відчув, як світ навколо нього починає хитатися. Ці речі були для нього єдиним зв’язком із минулим, із батьками, яких уже не було поруч. Це не були просто коштовності — це була пам’ять.
— Ти продала мою пам’ять? Заради чого? Заради чергової сумочки?
— Ну не треба так драматизувати! — втрутилася пані Стефанія, мама Соломії, яка саме в цей момент відчинила двері своїм ключем. Вона завжди з’являлася в найбільш невідповідні моменти. — Остапе, не будь таким дріб’язковим. Нові купиш, ще кращі. Головне, щоб дитина була щаслива.
— Пані Стефаніє, ви розумієте, що кажете? — Остап ледь стримував себе. — Вона вкрала і продала сімейні цінності!
— Яке грубе слово — «вкрала», — поморщилася теща. — Вона просто розпорядилася спільним майном. Ви ж сім’я.
— Це не спільне майно! Це моя спадщина! — Остап задихався від обурення.
— Ой, подумаєш… — махала рукою пані Стефанія. — Жінці потрібно виглядати гідно. Якщо ти не можеш забезпечити їй рівень життя, до якого вона звикла вдома, то не варто було й одружуватися.
— Рівень життя? Ви живете в орендованій квартирі і ледь зводите кінці з кінцями! Який рівень? — Остап уже не міг стримуватися.
— Як ти смієш дорікати нам бідністю! — вигукнула Соломія. — Мама завжди давала мені все найкраще!
— Так, давала те, чого не могла собі дозволити, привчаючи тебе жити не за коштами! І тепер я маю платити за це вашим вихованням?
Раптом у двері постукали. Це був не просто стук — це був офіційний, холодний звук. На порозі стояв чоловік у строгому костюмі з текою документів.
— Пане Остапе? Я представник фінансової установи. У нас виникли питання щодо заборгованості за кредитами, оформленими на ваше ім’я.
Остап завмер. — Якими кредитами? У мене немає кредитів.
— Ось, подивіться, — чоловік простягнув папери. — П’ять позик у різних мікрофінансових організаціях. Загальна сума з відсотками вже перевищує вартість хорошої квартири. Всі документи підписані вашим іменем за допомогою електронного підпису.
Остап глянув на Соломію. Вона зблідла так, що стала схожою на мармурову статую. Пані Стефанія теж раптом зацікавилася малюнком на килимі.
— Соломіє… що це?
— Я… я хотіла як краще… — прошепотіла вона. — Мені не вистачало на ту відпустку, про яку ми мріяли, і на деякі речі… Я думала, що швидко віддам з наступної зарплати, але відсотки почали рости так швидко…
— Ти взяла кредити на моє ім’я? Як?
— Твій паспорт лежав у столі… я зробила фото… там була одна знайома в банку, вона допомогла підтвердити особу…
Остап відчув, як усередині нього щось остаточно зламалося. Це було вже не просто марнотратство. Це була зрада. Кримінальна зрада.
— Ви знали про це? — він повернувся до тещі.
— Ну… я допомагала донечці правильно все оформити, щоб відсотки були меншими, — незворушно відповіла пані Стефанія. — Ти ж чоловік, ти маєш закрити ці дрібні борги. Це твій борг перед сім’єю.
— Мій борг? — Остап розсміявся, і цей сміх налякав навіть представника банку. — Мій єдиний борг зараз — це захистити себе від шахраїв. Навіть якщо ці шахраї — моя дружина та теща.
— Що ти кажеш? — злякалася Соломія. — Ти ж не підеш у поліцію?
— Я піду до юриста. І в поліцію теж. Тому що ви знищили мою довіру, мою репутацію і моє майбутнє. Геть із мого дому. Обидві.
— Це і мій дім! — вигукнула Соломія.
— Більше ні. Квартира була придбана мною до шлюбу, і ти не маєш на неї жодних прав. Збирай свої брендові лахи і йди жити туди, де «гідність» вимірюється сукнями, а не честю.
Минуло більше року. Остап сидів у тій самій кухні, де колись почався цей кошмар. Тепер тут панував справжній затишок. Ремонт був нарешті завершений — не такий пишний, як він колись планував, але якісний і надійний.
Поруч із ним сиділа Оксана — його давня знайома, а тепер і професійна захисниця. Саме вона допомогла йому пройти крізь пекло судових розглядів.
— Все закінчилося, Остапе, — сказала вона, закриваючи теку зі справою. — Суд визнав кредити недійсними через підробку документів. Тобі вдалося повернути частину речей через ломбард, хоча бабусину каблучку, на жаль, уже не знайшли.
— Дякую тобі, Оксано. Я б сам не впорався.
— Соломія отримала умовний термін. Її мама теж проходить по справі як співучасниця. Тепер вони змушені працювати на кількох роботах, щоб виплачувати штрафи і ті борги, які вони встигли набрати на свої імена.
Остап глянув на порожню шухляду, де колись лежав годинник. Йому було сумно, але він більше не відчував того пекучого болю. Він навчився цінувати справжнє.
— Знаєш, — сказав він, — я раніше думав, що кохання — це готовність пробачити все. Тепер я знаю, що кохання — це передусім повага до кордонів та чесність. Без цього сім’я — це просто красива декорація, яка розвалюється від першого пориву вітру.
У двері зателефонували. Це був Андрій — його найкращий друг. — Ну що, господарю? Готовий їхати на риболовлю? Я вже і снасті зібрав!
Остап посміхнувся. Вперше за довгий час він відчував себе справді вільним. Вільним від боргів, від маніпуляцій і від людей, які вважали його гаманцем, а не людиною.
— Готовий, Андрію. Тільки каву доп’ю.
Життя тривало. Воно було простішим, ніж раніше, але в цій простоті була справжня сила. Він знав, що тепер у його домі ніколи не буде «пустушок», а надійна сантехніка у ванній — це не просто ремонт. Це символ того, що він зумів відбудувати своє життя на міцному фундаменті.
А Соломія… Вона все ще викладала фото в соцмережах, але тепер це були знімки з дешевих забігайлівок у старому одязі, підписані глибокими цитатами про «несправедливість долі». Вона так і не зрозуміла, що справжню гідність неможливо купити в бутику, її можна лише виплекати в собі.
Остап зачинив двері своєї квартири, впевнено крокуючи назустріч новому дню. Попереду був чистий аркуш, і він точно знав, якими словами почне його заповнювати. Справжніми. Щирими. Своїми.
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
