І ти справді думала, що він нічого не помітить, чи просто геть розум втратила від тієї своєї доброти? Де гроші, Ларисо? Де все те, що ти мала відкладати на наше майбутнє, на себе, на банальні жіночі дрібниці?
Ці питання висіли в повітрі важким туманом, але Марко поки що тримав їх при собі. Він сидів за кермом, міцно стиснувши пальці на оббивці, так, що аж кісточки побіліли. Машина летіла трасою, ковтаючи кілометри, а в салоні пахло роздратуванням і дорогою кавою, яку він так і не допив.
— Слухай, ну ти реально зараз як натягнута струна, — озвалася з пасажирського сидіння Олена, його молодша сестра. — Давай трохи спокійніше, бо я ще планую сьогодні повечеряти, а не збирати запчастини по дорозі. Що з тобою? Ти весь вечір сам не свій.
Марко видихнув, трохи послабив тиск на педаль газу й кинув швидкий погляд на сестру. Олена була єдиною людиною, з якою він міг бути відвертим.
— Я впевнений, що вона мене дурить, Лен. От просто відчуваю шкірою. Лариса… вона щось приховує. Я її занадто добре знаю, щоб купуватися на ці «все добре, любий» і «просто втомилася на роботі».
— Ой, почнеться зараз, — Олена закотила очі. — Ти ж сам казав, що вона в тебе ідеальна. Господиня, красуня, слова зайвого не скаже. Може, ти просто перепрацював? У вас же на фірмі зараз завал.
— Справа не в роботі. Справа в тому, що я бачу порожнечу там, де мають бути факти. Розумієш? Вона працює, отримує непогані виплати, але я не бачу результату. Взагалі. Вона не купує собі одягу, не ходить до дівчат на манікюр чи куди там ви ходите. Навіть на телефон я їй скидаю, бо в неї «якраз закінчилися». Питання: куди йде її заробіток?
Олена замовкла, задумливо дивлячись у вікно на вечірні вогні багатоповерхівок.
— Тобі куди? Додому чи до мами заїдеш? — запитав Марко, повертаючи в бік спального району.
— Додому, однозначно. До мами я сьогодні не готова. Ти ж знаєш: варто мені поріг переступити, як почнеться протокольний допит. «Оленко, а чому ти сама? А ось у сусідки донька вже другого народила… А коли ми весілля гулятимемо?». Я краще піду до сусіда з першого поверху, старого діда Степана. Запропоную йому бартер: я йому варю борщ і печу пиріжки, а він мені — спокій і статус заміжньої жінки. Ідеальна ж схема!
Вони обоє коротко засміялися. Цей сімейний гумор завжди трохи розряджав атмосферу.
— Ти ж розумієш, що мама не заспокоїться, поки не побачить тебе в білому, — Марко підморгнув сестрі, зупиняючи машину біля її під’їзду.
— Та знаю я. Але слухай, щодо Лариси… — Олена стала серйозною, вже тримаючись за ручку дверей. — Не рубай з плеча. Вона ж реально класна. Я часто дивлюся на вас і по-доброму заздрю. Мені ось за тридцять, а «своєї» людини так і не знайшла. Зараз таких, як я, — цілий океан. А ти зустрів ту, яка за тобою і в вогонь, і в воду. Може, вона просто збирає на якийсь сюрприз для тебе?
— Лен, ти мене знаєш. Я не з тих, хто чіпляється до дрібниць. Але якщо я відчуваю фальш, я не можу просто закрити очі.
— Добре, детектив. Є ідея. Перевір її, але по-тихому, без сцен.
— Як?
— Завтра в неї мають бути виплати на картку? Ну от і попроси в неї позичити гроші. Скажи, що треба терміново на якусь деталь до машини чи на інструмент, а в тебе на карті зараз нуль через закупівлі. І подивися на реакцію. Тільки прошу, будь людиною, не тисни.
Марко кивнув. Подякував сестрі, дочекався, поки вона зайде в під’їзд, і різко рушив з місця. Всередині все одно свербіло. За два роки шлюбу він ніколи не влаштовував подібних іспитів, але зараз відчував — час настав.
Вдома на нього чекав затишок, від якого ставало ще гірше. Лариса метушилася на кухні, з духовки пахло запеченим м’ясом з травами. Вона посміхнулася йому так щиро, що на мить Марку стало соромно за свої підозри.
— Ти вчасно! Мий руки, все вже готове. Сьогодні за новим рецептом зробила, сподіваюся, тобі сподобається.
Вечеря пройшла майже ідеально, якби не внутрішня напруга Марка. Коли тарілки спорожніли, він вирішив не відкладати.
— Слухай, Ларисо, у мене до тебе прохання є. У тебе ж сьогодні були надходження по роботі? Можеш мені позичити суму? Мені тут пропонують дуже вигідну штуку для майстерні, буквально в пів ціни, а в мене все в обороті зараз. Я за тиждень поверну, як тільки замовник розрахується.
Лариса раптом завмерла. Її рука з губкою над раковиною зупинилася, а плечі напружилися. Вона почала мити тарілку з такою ретельністю, наче намагалася стерти з неї малюнок.
— Ой, Марку… А чого ти в батька не запитаєш? Або в Олени? Мені просто не хотілося б зараз… ну, порушувати свої плани.
— А які плани? — Марко старався, щоб голос звучав спокійно. — Ти щось хотіла купити?
— Та ні, просто… Знаєш, я не маю зараз такої можливості. Я вже віддала їх. Подрузі допомогла, у неї там проблеми зі здоров’ям, терміново треба було на процедури.
Марко відчув, як усередині щось обірвалося. Він знав усіх її подруг. Їх було всього дві, і жодна з них не була в такому стані, щоб вимагати термінової фінансової допомоги.
— Якій подрузі? Світлані чи Наталі?
— Ні, ти її не знаєш, це з колишньої роботи… Ніна. Ми з нею колись на змінах працювали.
— Зрозуміло, — коротко кинув він. — Ну, нічого. Розберуся.
Він пішов у кімнату, відчуваючи, як гнів повільно замінює розчарування. Коли Лариса пішла у ванну, він зробив те, що зневажав усе життя — взяв її телефон. Пароль був простим, датою їхнього весілля.
Він сподівався знайти переписку з коханцем (це було б боляче, але зрозуміло), а знайшов зовсім інше. Повідомлення від банків, нагадування про платежі, графіки погашення. Три кредити. Суми були серйозні, особливо для її рівня доходів.
Марко сидів на ліжку, дивлячись у темний екран. Він згадав слова свого батька, сказані перед весіллям.
Тоді батько покликав його на розмову в альтанку, довго мовчав, крутив у руках склянку з чаєм, а потім сказав:
— Синку, Лариса — гарна дівчина. Трудяща, тиха. Але вона з іншого світу. Не тому, що в них грошей немає, а тому, що там інша психологія. Її батьки звикли жити в боргах, її брат постійно «шукає себе», сидячи на шиї у матері. Ти впевнений, що хочеш везти цей віз? Ти одружуєшся з нею, але її родина завжди буде стояти у вас за спиною з протягнутою рукою.
Тоді Марко лише розсміявся. Він був молодим, закоханим і впевненим, що зможе побудувати свій власний закритий світ, де будуть тільки він і вона.
Перші пів року так і було. Батьки допомогли з житлом, Марко працював як проклятий, обставляючи квартиру найкращими меблями. Він пишався тим, що може забезпечити дружину.
— Твоя зарплата — це твої гроші, на шпильки і сукні. Все інше на мені, — казав він.
Але потім почалися «дзвіночки». То в брата Лариси машина зламалася, яку він позичив у когось і розбив. Марко тоді допоміг, хоча сума була неприємною. Потім у тещі кран «вибухнув», потім на ліки, потім на взуття… І щоразу ці гроші зникали безслідно. Марко зрештою поставив умову: більше ніяких виплат родичам. Лариса погодилася. Мовчки, з лагідною усмішкою.
І ось тепер він тримав у руках доказ того, що її згода була лише ширмою.
Коли Лариса вийшла з ванної, обмотана рушником, вона побачила його обличчя і відразу все зрозуміла.
— Марку… ти що, лазив у моєму телефоні? — голос її тремтів, але в ньому відчувалася не вина, а образа.
— Чого тобі не вистачало, Ларисо? Я ж купував усе, що ти просила. Чому ти в боргах? Куди пішли ці суми? На які такі «речі», яких я не бачу в цій хаті?
Вона опустила очі, а потім раптом випрямилася.
— Так, я взяла ці гроші. Бо моїм батькам відключили світло за борги. Бо брату треба було закрити питання, щоб на нього не подали до суду. Ти ж сказав, що не даси ні копійки! Що мені залишалося робити? Дивитися, як вони страждають?
— Ти могла сказати мені правду! Ми б разом щось придумали, можливо, знайшли б роботу твоєму брату… хоча яка робота, він же «геній у пошуку». Ти розумієш, що ти зараз просто топиш нашу сім’ю, щоб підтримати тих, хто навіть не намагається виплисти сам?
— Це моя сім’я! — крикнула вона. — Ти ніколи не розумів, що таке справжня скрута. Ти виріс у достатку, у тебе завжди була підтримка. А вони — це все, що в мене є крім тебе. І ти не маєш права контролювати мою зарплату. Ти сам казав: вона моя. Я витрачаю її так, як вважаю за потрібне!
— Витрачати на себе і витрачати на утримання дорослих працездатних людей, які просто звикли жити за чужий рахунок — це різні речі, Ларисо.
Марко встав. Він відчував порожнечу.
— У тебе є два варіанти. Перший: я закриваю ці твої борги одним махом, але ти припиняєш будь-яку фінансову допомогу своїм. Взагалі. Навіть на хліб. Нехай ідуть працювати. Ти займаєшся собою, нашою сім’єю, і ми живемо далі. Другий варіант: ти збираєш речі і йдеш до них. І там ви разом можете брати скільки завгодно кредитів.
Лариса дивилася на нього довгим, важким поглядом. В її очах не було каяття. Там була затятість людини, яка вважає себе жертвою обставин, а не творцем власних проблем.
— Я не можу їх кинути, Марку. Це буде означати, що я така ж холодна і розрахункова, як ти.
Через тиждень вони подали заяву. При розлученні вона забрала машину, яку він їй подарував, і свої особисті речі. Квартира залишилася йому, бо була придбана до шлюбу батьками.
Олена пізніше розповідала, що бачила Ларису в місті. Вона виглядала втомленою, але все так же запевняла всіх знайомих, що Марко — сухар, який не цінував її доброти.
А Марко? Він часто згадує слова батька. Про котів і зайців, які не можуть бути разом, не тому що хтось із них поганий, а тому що в них надто різні уявлення про те, як будувати свою норку.
Сім’я — це не тільки про кохання. Це про спільний напрямок. І якщо один тягне в майбутнє, а інший — у боргову яму минулого, то щастя там не буде, скільки б борщу ти не наварила.
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
