— Ой, не розповідай, — махнув рукою батько. — Чоловік має йти з дому зранку і повертатися ввечері втомленим. А твій? Ми якось зайшли до вас об одинадцятій, так він тільки очі продер. Хіба це господар? Це несерйозно.
— Зате він може працювати до третьої ночі, коли у нього терміновий запуск, — відрізала Даша. — Ви мене покликали, щоб кістки моєму чоловіку перемити? Тоді я піду.
— Та куди ти підеш! — вигукнула мати. — Нам же перед людьми соромно! Питають сусіди: «Де твій зять працює?», а я що маю казати? Що він удома на дивані гроші висиджує? Скажуть — на шиї у жінки сидить!
— Мамо, не кажи дурниць. Олексій заробляє достатньо, щоб ми ні в чому собі не відмовляли. І квартиру, де ми зараз живемо, він купив сам, без жодних кредитів чи вашої допомоги.
— Квартиру? Ту клітку, де розвернутися ніде? — посміхнулася мати. — Двадцять вісім квадратів — це не квартира, Дашо
Гроші люблять тишу, а от родичі люблять рахувати твої гроші вголос і з виразом.
Мама зателефонувала Дар’ї саме тоді, коли та збирала папери, мріючи лише про одне — якнайшвидше зняти підбори й витягнути ноги на дивані.
— Даша, сонечко, ти не могла б сьогодні після роботи заскочити до нас? — голос мами був надто лагідним, а це зазвичай означало або прохання налаштувати телевізор, або серйозну «виховну годину».
— Щось трапилося? З тиском усе добре? — Дар’я мимоволі напружилася.
— Та ні, все гаразд. Просто давно не бачилися, скучили. Та й поговорити треба про дещо важливе, — додала мати, і в останній фразі почулися ті самі нотки, від яких у Даші з дитинства прокидалося бажання десь сховатися.
Вона швидко набрала Олексія, попередила, що затримається, і забігла в кондитерську біля дому. Купила тих самих заварних тістечок, які мама обожнювала, і вже за двадцять хвилин стояла на порозі квартири свого дитинства. Там пахло домашнім затишком, випічкою та легким відлунням минулих десятиліть.
Спочатку все йшло як завжди. На кухні пили чай, обговорювали здоров’я бабусі, згадували чергову витівку малого племінника — сина старшого брата, який у свої чотири роки вже встиг «перефарбувати» кота фломастерами. Поскаржилися на нові рахунки за опалення, які з першого числа знову стали схожими на номер телефону.
Але коли перейшли до вітальні, атмосфера змінилася. Мама присіла на край крісла, склала руки на колінах і, трохи зніяковівши, видала:
— Даша, скажи мені чесно, коли твій Олексій нарешті знайде нормальну роботу? Ви вже пів року як розписалися, а він як сидів удома в піжамі, так і сидить.
Дар’я завмерла з чашкою в руках.
— А що не так із його роботою, мамо?
— Та все не так! — втрутився батько, який до цього мовчки гортав газету. — Хлопцю скоро тридцять, а він жодного разу на заводі не був, у черзі на прохідній не стояв. У нього хоч трудова є? Чи він так і збирається все життя «клацати» в комп’ютер?
— Тату, життя змінилося, — спокійно відповіла Даша, хоча всередині все почало закипати. — Зараз не обов’язково мати синю книжечку з печатками, щоб працювати. Усе в електронному вигляді, усе прозоро. Ви ж самі колись на пошту бігали, щоб у інше місто зателефонувати, а зараз відеозв’язком користуєтеся. Чому вас дивує, що він працює з дому?
— Ми не дрімучі, — ображено піджала губи мати. — Я теж під час карантину вдома за комп’ютером сиділа. Але я знала, що я — бухгалтер на фірмі. Мені щомісяця на картку приходила зарплата від держави. А твій Олексій? Йому ж ніхто стабільно не платить!
— Йому платять клієнти, мамо. У нього своя справа, свій сайт. Він організовує процеси, у нього в підпорядкуванні з десяток людей, які виконують замовлення. Він береться тільки за найскладніші проєкти. Він офіційно зареєстрований, платить податки, і суми там такі, що багатьом і не снилися.
— Ой, не розповідай, — махнув рукою батько. — Чоловік має йти з дому зранку і повертатися ввечері втомленим. А твій? Ми якось зайшли до вас об одинадцятій, так він тільки очі продер. Хіба це господар? Це несерйозно.
— Зате він може працювати до третьої ночі, коли у нього терміновий запуск, — відрізала Даша. — Ви мене покликали, щоб кістки моєму чоловіку перемити? Тоді я піду.
— Та куди ти підеш! — вигукнула мати. — Нам же перед людьми соромно! Питають сусіди: «Де твій зять працює?», а я що маю казати? Що він удома на дивані гроші висиджує? Скажуть — на шиї у жінки сидить!
— Мамо, не кажи дурниць. Олексій заробляє достатньо, щоб ми ні в чому собі не відмовляли. І квартиру, де ми зараз живемо, він купив сам, без жодних кредитів чи вашої допомоги.
— Квартиру? Ту клітку, де розвернутися ніде? — посміхнулася мати. — Двадцять вісім квадратів — це не квартира, Дашо.
— Для багатьох моїх подруг така власна «клітка» — це межа мрій, — тихо сказала Дар’я, підводячись. — Дякую за чай. Мені час.
Вдома Олексій зустрів її з посмішкою та неймовірним ароматом із кухні.
— Слухай, я сьогодні вирішив поекспериментувати. Вийшло щось середнє між вишуканою вечерею і домашнім затишком. Сподіваюся, тобі сподобається. Якщо ні — у нас завжди є запаси в морозилці.
Даша вирішила нічого не розповідати про розмову з батьками. Навіщо псувати вечір? Вечеря була чудовою. Після того, як вони поїли, Олексій закрився в кабінеті ще на пів години — треба було «підтягнути хвости».
Потім вони пішли гуляти до найближчого скверу. Даша йшла мовчки, все ще прокручуючи в голові мамині слова про «нормальну роботу».
— Ти якась занадто тиха сьогодні, — Олексій обійняв її за плечі. — На роботі проблеми? Втомилася?
— Та ні, на роботі все як завжди. Просто справді якесь безсилля. Останні дні вдень просто засинаю на ходу, кава вже не допомагає.
Вони якраз проходили повз маленьку ятку з морозивом.
— Слухай, я так хочу фісташкового… Прямо зараз, — раптом вимовила вона.
Олексій зупинився і уважно подивився їй в очі.
— Дар’є Миколаївно, а ви випадково не замислювалися, чому вас так на фісташки потягнуло? Може, нам ще за огірками в магазин зайти?
— Та ну тебе! — засміялася вона. — Просто хочеться солодкого.
Але коли вони поверталися, Олексій таки наполіг на візиті до аптеки. Купив одразу три різні тести. І він виявився правим. Даша справді чекала на дитину.
Вона не поспішала розповідати про це мамі. Навіть коли лікар підтвердив термін, Даша мовчала.
— Бережеш нерви? — запитав Олексій, який зовсім не здивувався її таємничості.
— Ти про що?
— Даш, я ж не сліпий. Знаю, що теща вважає мене ледарем, бо я не ношу краватку і не сиджу в офісі з дев’ятої до шостої. Якби я, як твій брат Павло, працював з батьком на підприємстві, я був би героєм.
— Тобі прикро?
— Зовсім ні. Мені просто шкода, що ти через це переживаєш.
Але розповісти все ж довелося, бо Дашу поклали «на вітаміни» в лікарню. Нічого серйозного, але обстеження показало сюрприз: у них буде двійня.
Коли Даша повернулася додому, батьки влаштували сімейну вечерю. За столом зібралися всі: і Павло з дружиною Світланою, яка теж була при надії.
Після десерту Ірина Іванівна взяла слово.
— Діти, ви знаєте, що ми вас любимо. Дитина — це щастя, але це і величезні витрати. А у вас тепер обох поповнення. Ми з батьком довго думали. Допомогти обом сім’ям повноцінно ми не зможемо. Тому вирішили продати нашу дачу. Гроші розділимо. Але, Даша, не ображайся — Павлові ми дамо більше. Він працює на стабільній роботі, у нього відповідальність, а ви з Олексієм… ну, ви самі знаєте. Олексію ще треба навчитися по-справжньому утримувати родину.
Даша відчула, як обличчя починає палати. Вона глянула на чоловіка. Олексій ледь помітно хитав головою — «не треба, не бери».
— Мамо, тату, — почала Даша, намагаючись тримати голос рівним. — Ви так любите ту дачу. Це ж ваша віддушина, ваші квіти. Не треба нічого продавати. Я мріяла, що буду привозити туди дітей влітку. Допоможіть Павлові та Світлані, якщо вважаєте за потрібне. А ми впораємося самі. Правда, Льош?
— Звісно, впораємося, — спокійно підтримав Олексій.
Пізніше ввечері мати все одно зателефонувала.
— Дашо, я розумію, гордість і все таке. Але ми з батьком не зможемо спокійно спати, знаючи, що ви там копійки рахуєте. Твій чоловік так і не збирається шукати нормальну службу, а дітей двоє! Ти розумієш, скільки всього треба купити?
— Мамо! — не стрималася Даша. — Припини! Олексій заробляє в кілька разів більше, ніж Павло! Просто він не кричить про це на кожному кроці!
Побачивши, що дружина на межі сліз, Олексій забрав телефон.
— Ірино Іванівно, скажіть, ми хоч раз просили у вас грошей? Може, Даша позичала до зарплати? Ні? Тоді, будь ласка, залиште цю тему. І не дзвоніть Даші з такими пропозиціями, їй не можна нервувати.
На кілька днів настала тиша. А потім зателефонувала Світлана, дружина брата. Вона була розлючена.
— Слухай, ти, «благородна»! Навіщо ти батькам наговорила, щоб дачу не продавали?
— Світлано, я просто сказала, що нам допомога не потрібна. Вам вони допоможуть і так.
— Допоможуть! Дадуть якісь копійки! А ми хотіли з тих грошей машину взяти нову. У вас то є авто, вам легко розкидатися чужими грошима! — кричала у слухавку невістка.
— Олексій на наше авто заробив сам, — холодно відповіла Даша і поклала слухавку.
За хвилину прийшло повідомлення: «У нас хоча б квартира нормальна, двокімнатна. А я подивлюся, як ви у своїй шпаківні вчотирьох будете одне в одного на головах сидіти».
Увечері Даша переказала це чоловікові.
— Знаєш, я рада, що дача залишилася у батьків. Влітку там буде добре. Бо наша студія для двох дітей… Світлана права, там і справді затісно.
Олексій відклав ноутбук і підсів до неї.
— Даш, я хотів зробити сюрприз. Хотів привезти тебе сюди прямо з пологового. Але розумію, що з дизайном сам не вгадаю. Коротше, я купив будинок.
— Що? Будинок? Звідки?
— Гроші були, я давно відкладав. На будинок і на ремонт вистачить. Я вже вибрав два варіанти, завтра поїдемо дивитися. Вони нові, просторі, але треба оздоблення зробити. Вибирай шпалери, плитку, усе, що захочеш. Тобі ж скоро в декрет? От і розважишся.
Даші сподобався другий будинок — той, що ближче до садочка та школи, з великим подвір’ям. Один із клієнтів Олексія, відомий архітектор, допоміг із проєктом інтер’єру як бонус за гарну роботу.
До моменту пологів будинок був майже готовий. Даша навіть не встигла зібрати всі коробки зі старої квартири — малюки вирішили з’явитися на світ трохи раніше.
Народилися хлопчик і дівчинка. Мама була на сьомому небі від щастя, хоча останнім часом бачилася з донькою рідко — допомагала Світлані з її первістком.
На виписку приїхали всі. Батько хмурився, мама витирала сльози радості.
— Ну що, Дашенько, поїхали до вас у ту тісноту… — зітхнула Ірина Іванівна. — Якось розмостимося.
— Ні, мамо, ми поїдемо в інше місце. Вам сподобається, — посміхнулася Даша.
Олексій скомандував батькові: «Микола Олексійович, за мною, не відставайте!»
Коли вони заїхали у двір нового будинку, батьки заціпеніли. Велика тераса, світла вітальня, п’ять кімнат, окрема дитяча, де вже чекали два новеньких ліжечка.
— Оце так… — прошепотів батько, торкаючись рукою масивної стільниці на кухні. — Це що, все ваше?
— Наше, — відповів Олексій. — Тут діти будуть рости. А ту студію продамо, треба ж ще сад до ладу привести.
Мама мовчала довше за всіх. Вона ходила кімнатами, розглядала штори, дихала свіжим запахом нового житла. Потім підійшла до Олексія.
— Ти це… вибач нас, старечих. Ми ж як краще хотіли… думали, ти байдикуєш.
— Все добре, Ірино Іванівно. Краще допоможіть нам весною з садом. Даша хоче розарій, а я в тому нічого не тямлю.
Мама просіяла. Тепер вона знала, що розповідати сусідкам біля під’їзду. І це була історія не про «роботу в піжамі», а про успіх, який не обов’язково пахне заводським мазутом.
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
