Наталя ніколи не вважала себе підозрілою. У їхньому шлюбі з Вадимом панувала та приємна, спокійна атмосфера, яку вона плекала з першого дня спільного життя. Вони були разом лише два роки — той самий період, коли побут ще не встиг “з’їсти” романтику, а вечори за чаєм здавалися найзатишнішими у світі.
Того вечора все почалося з дрібниці. Наталя шукала зарядку до телефону і заглянула до вітальні. Вадим стояв біля вікна, спиною до дверей, і щось стиха говорив у слухавку. Його голос, зазвичай стриманий і діловий, зараз звувчав незвично м’яко, майже солодко.
— Так, кицюню… звісно, сонечко, я теж чекаю. Обов’язково побачимося, моя хороша…
Наталя завмерла. Серце пропустило удар, а потім затріпотіло, як налякана пташка. Вона різко натиснула на дверну ручку. Вадим здригнувся, миттєво скинув дзвінок і обернувся, намагаючись надати обличчю звичного виразу.
— Ой, Натулю, ти чого так зненацька? — він невміло сховав телефон у кишеню домашніх штанів.
— З ким це ти так лагідно розмовляв? — голос Наталі звучав напрочуд рівно, хоча всередині все пекло. — Здається, ти згадував про якихось “котиків”? У нас вдома наче тільки один кіт, і той зараз спить на кухні.
Вадим на мить замислився, але швидко опанував себе. — Та то… з колегою. Новий проект обговорювали, жартували просто. Тобі здалося, люба. Втомилася ти, мабуть.
Він швидко пройшов повз неї, уникаючи погляду, і зник у ванній кімнаті. Наталя залишилася стояти посеред кімнати, дивлячись у порожнечу. “Здалося?” — промайнуло в голові. Ні, такі слова не здаються.
Вона підійшла до дзеркала. На неї дивилася вродлива жінка: доглянута, зі стрункою поставою та довгим каштановим волоссям, яке завжди було її гордістю. Вона знала, що на неї заглядаються чоловіки на вулиці, знала собі ціну. То чого ж йому не вистачало? Чому в їхній дім просочилася ця липка брехня про “колег”?
Наталя була не з тих, хто влаштовує істерики на порожньому місці, але й закривати очі на очевидне не збиралася. Вона згадала, що Вадим нещодавно згадував про нову співробітницю у їхньому відділі. “Дуже енергійна дівчина”, — казав він тоді.
Наступного дня вона набрала номер Вікторії, своєї давньої знайомої, яка працювала в тій же компанії.
— Вікусь, привіт! Слухай, маю до тебе справу. Тут мій Вадим згадував, що у вас нова дівчина з’явилася, мовляв, у неї якісь надзвичайно приємні парфуми. Хочу собі такі ж прикупити на свята, але соромно його розпитувати. Ти не знаєш, хто вона? Тільки йому не кажи, хочу зробити сюрприз.
— Ой, Наталочко, привіт! — голос Вікторії був жвавим. — Мабуть, він про Людмилу каже. Людмила Савченко. Вона в нас нещодавно, справді яскрава така… як би то мовити… занадто помітна. Худорлява, висока, завжди на шпильках, навіть коли ожеледиця. Наші дівчата з нею не дуже ладнають, бо вона тримається відсторонено, наче вище за всіх. Про парфуми не скажу, бо вона ні з ким не спілкується, але вигляд має ефектний, тут не посперечаєшся.
— Вона заміжня? — намагаючись зберегти байдужий тон, запитала Наталя.
— Наче так. Її часто підвозить чоловік на солідній машині. Бачила його пару разів — симпатичний, серйозний такий чоловік.
Наталя подякувала і поклала слухавку. Отже, Людмила. Прізвище є, місце роботи відоме. Знайти її в соціальних мережах було справою кількох хвилин.
Профіль Людмили був відкритим вікном у “красиве життя”: професійні фотосесії, вишукані ресторани, квіти. І фото з чоловіком. Його звали Денис. Він виглядав спокійним, надійним, з втомленими, але добрими очима. Денис працював у сфері нерухомості — у профілі був вказаний його робочий контакт. Наталя зберегла номер. Про всяк випадок.
За кілька днів ситуація повторилася. Вони з Вадимом збиралися ввечері сходити на новий український фільм, про який багато говорили. Поки Наталя закінчувала макіяж, Вадим пішов у ванну. Через напіввідчинені двері вона знову почула знайомий “солодкий” тон.
— Людмилко, сонечко, ну не сердься. Сьогодні ніяк не можу, вже пообіцяв дружині кіно. Так, кицю, я все відпрацюю… завтра обов’язково знайдемо час. Цілую.
Наталі стало фізично нудно. Гіркота змішалася з огидою. “Відпрацює” він… Це було настільки принизливо, що хотілося просто виштовхати його за двері прямо зараз. Але вона вирішила: якщо закінчувати це, то красиво. З доказами, які не залишать йому жодного шансу на виправдання.
— Вадиме, — сказала вона, коли він вийшов, сяючи фальшивою посмішкою. — Мені тут сестра зателефонувала. У неї вдома терміновий ремонт, чоловік у відрядженні, просить допомогти з організацією на три дні. Я, мабуть, завтра зранку поїду до неї.
Вадим ледь не підстрибнув від радості, хоча намагався виглядати засмученим. — Ой, як невблаганно… Але сестрі треба допомагати, звісно. Їдь, не хвилюйся, я тут якось сам переб’юся.
Того вечора Вадим був неймовірно люб’язним. Він купував попкорн, тримав її за руку в кінотеатрі, але Наталя відчувала лише холод. Вона знала, що ця “люб’язність” — лише аванс за його майбутні “вихідні”.
Наступного ранку вона зібрала сумку, поцілувала чоловіка в щоку і поїхала. Але не до сестри. Вона зупинилася в мами, сказавши, що просто скучила. А ввечері, залишивши машину в сусідньому кварталі, пішки підійшла до власного будинку.
У вікнах її квартири горіло світло. На балконі з’явилася жіноча постать — худорлява, з тонкою сигаретою в руці. Це була вона. Людмила. Наталя дістала телефон і зняла коротке відео. “Ось і докази”, — подумала вона.
Серце стиснулося від болю. В її домі, на її території, інша жінка почувалася господаркою. Більше чекати не було сенсу. Вона знайшла збережений номер Дениса.
— Алло, Денисе? Доброго вечора. Ви мене не знаєте, але ми з вами в подібній ситуації. Мій чоловік зараз проводить час із вашою дружиною у моїй квартирі. Якщо хочете переконатися — приїжджайте.
Через п’ятнадцять хвилин до будинку під’їхав знайомий автомобіль. Денис вийшов із машини — він виглядав саме так, як на фото, але зараз його обличчя було блідим і напруженим.
— Ходімо, — коротко сказала Наталя. — У мене є ключі.
Вони піднялися на поверх. Наталя повільно, намагаючись не шуміти, відчинила двері. У квартирі панувала тиша, порушувана лише приглушеним сміхом зі спальні.
Наталя різко відчинила двері до кімнати. Світло від люстри миттєво вихопило картину, яку Вадим та Людмила явно не планували демонструвати глядачам.
— Ну що, “котики”, як просуваються справи? — голос Наталі дзвенів у тиші.
Вадим підхопився, намагаючись знайти одяг, його обличчя вмить стало багряним. Людмила, побачивши свого чоловіка, який мовчки стояв у дверях, скрикнула і загорнулася в ковдру.
— Наталю… я все поясню… це не те, що ти думаєш! — почав белькотати Вадим.
— Це саме те, що я думаю, — відрізала вона. — А тепер, Вадиме, збирай свої речі. І свою “кицюню” забирай. У вас є п’ять хвилин.
Людмила кинулася до Дениса: — Денисе, пробач! Це випадковість, я не знаю, що на мене найшло… я тебе люблю!
Денис подивився на неї з таким глибоким сумом і презирством, що вона замовкла. — Не треба слів, Людо. Ти зробила свій вибір. Завтра я подаю на розлучення.
— Ходімо на кухню, Денисе, — запросила Наталя. — Нехай вони закінчать свої збори. Не хочу на це дивитися.
На кухні вона дістала пляшку вина, яку вони з Вадимом берегли для особливого випадку. Мабуть, цей випадок настав. Вона налила два келихи. Денис випив свій майже залпом.
— Що далі? — запитав він, дивлячись у вікно.
— Розлучення, — спокійно відповіла Наталя. — Квартира моя, мені її батьки подарували. Він забере свої речі, машину — і вільний як вітер. Я не прощаю зради. Це не помилка, це свідоме рішення дорослої людини.
Зі спальні вийшов Вадим із сумкою через плече. Він виглядав жалюгідно. — Наталю, може не будемо так різко? Кожен має право на помилку…
— Іди, Вадиме. Просто йди. Поки я не згадала всі ті теплі слова, які ти говорив “колезі”.
Людмила вийшла слідом — розпатлана, з розмазаною тушшю. Вона більше не була схожа на зірку соцмереж. Тепер це була просто налякана жінка, яка втратила все через хвилинну примху.
Коли двері за ними зачинилися, у квартирі стало порожньо, але напрочуд легко.
Наталя та Денис розмовляли майже до ранку. Виявилося, що у них багато спільного: погляди на життя, улюблені книги, навіть мрії про подорожі. Денис розповідав про свою роботу, про те, як намагався зробити дружину щасливою, не помічаючи, що вона давно живе в іншому світі.
— Залишайся до ранку на дивані, — запропонувала Наталя. — Ти забагато випив, за кермо не можна. А зранку на свіжу голову поїдеш.
Вона постелила йому у вітальні. Коли Денис заснув, Наталя раптом зловила себе на думці, що цей чоловік їй симпатичний. Його чесність та спокійна сила викликали повагу. Вона посміхнулася: “Треба ж, щойно вигнала чоловіка, а вже думаю про іншого”. Але вона знала — шлюб із Вадимом помер значно раніше, ніж вона відчинила ті двері.
Ранок був сонячним. Голова трохи боліла, але на душі було чисто. Наталя приготувала сніданок — яєчню з помідорами та міцну каву.
— Денисе, знаєш, — сказала вона за столом. — Ми тепер товариші по долі. Давай не губитися. Можливо, сходимо кудись ввечері? Просто поговорити в спокійній атмосфері.
— З задоволенням, Наталю. Мені теж здається, що ми маємо триматися разом.
Розлучення пройшло швидко. Оскільки дітей та спільного майна не було, юридичні формальності не забрали багато часу. Наталя змінила замки і виставила залишки речей Вадима в коридор — він забрав їх мовчки, не дивлячись у вічі. Людмила, як згодом дізналася Вікторія, поїхала до батьків в інше селище.
Наталя поралася на кухні, готуючи вечерю. За вікном падав тихий дощ, створюючи затишну атмосферу. У двері задзвонили. Вона відчинила — на порозі стояв Вадим. Він виглядав втомленим, одяг був не таким охайним, як раніше.
— Натулю… я не можу без тебе. Та Людмила — то була мана, дурість. Давай спробуємо спочатку? Я все усвідомив.
Наталя подивилася на нього і відчула… нічого. Жодної іскри, жодного жалю. — Вадиме, пізно. Ми вже чужі люди. І знаєш, я маю тобі подякувати. Якби не твоя зрада, я б ніколи не дізналася, що таке справжня турбота і повага. Я зустріла людину, яка мене дійсно цінує.
— Це того Дениса? — Вадим скривився.
— Так, Дениса. А тепер вибач, ми збираємося вечеряти. Щасти тобі.
Вона зачинила двері, залишивши минуле за порогом.
— Хто там був, люба? — запитав Денис, виходячи з кімнати.
— Та… помилилися адресою, — посміхнулася Наталя. — Сідай до столу, все вже готове.
Історія, що почалася з гіркої зради, завершилася тихим щастям. Бо іноді, щоб знайти правильний шлях, треба спочатку дотла спалити старі мости. А життя завжди знайде спосіб винагородити того, хто має сміливість обирати правду.
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
