Буває так, що ти все життя біжиш кудись, задихаючись від утоми, тягнеш на собі мішки з чужими очікуваннями, а потім одного ранку зупиняєшся, дивишся в дзеркало і не впізнаєш ту втомлену жінку. Я дивилася на свої руки — порепані від італійської хімії, з вузлуватими суглобами — і раптом чітко зрозуміла: мої доньки люблять не мене. Вони люблять мої перекази.
Я перестала надсилати гроші додому десь три роки тому. Знаєте, це було як відрізати пластир — боляче, страшно, але необхідно. Спершу всередині все гризло:
«Ну як так, Галю? Ти ж мати! Ти ж маєш помагати, поки очі бачать!» Але потім я згадала, як ці «діти» зі мною розмовляли останнім часом. «Мам, там на картку ще не прийшло?», «Мам, ми тут ремонт у ванній затіяли, підкинь трохи». Ні «як здоров’я?», ні «чи ти там висипаєшся?». Тільки цифри.
А я ж поїхала в Рим, коли вони ще підлітками були. Вибору в мене тоді не було, чесно. Чоловік мій, Богдан, помахав ручкою, коли молодша, Іринка, тільки-но ранець у перший клас зібрала. Сказав: «Вибач, я не витягую цей побут», — і пішов шукати легшої долі.
Тоді мене мама врятувала. Забрала нас із міста до себе в село. Я пам’ятаю, як ми тулилися втрьох на одному ліжку, бо дров було мало, а зима стояла люта. Саме тоді я дала собі слово: мої дівчата не будуть доношувати чужі обноски. Вони будуть мати все.
У Римі я не бачила Колізею роками. Моїм Колізеєм були чужі кухні, унітази та капризні італійські бабці, які могли жбурнути в тебе тарілкою, бо паста «не така». Я мила підлоги, економила на всьому. Купувала собі один йогурт на два дні, зате дівчатам щомісяця йшла кругла сума.
Старша, Марина, вивчила вдячність по-своєму. Вона звикла, що гроші падають з неба, як дощ. Я виплакала за тими євро своє здоров’я, а вони купували собі п’яті чоботи, бо ті «вже не модні».
На весілля я зробила їм такий подарунок, про який сама й мріяти не могла — кожній по однокімнатній квартирі в місті. Сама оформила документи, сама все оплатила.
Кажу: «Ось вам, донечки, ваш кут. Будьте господинями, не кланяйтеся нікому». Думала, тепер вони скажуть: «Мамо, повертайся, ми вже дорослі, будемо самі». Ага, чекайте.
Коли мами не стало, я ледь на похорон встигла. Серце розривалося — і за мамою, і за хатою. Рідне обійстя в селі залишилося порожнім. Там же кожна цеглина маминим теплом дихала! Квіти біля порога, яблуні, які батько ще садив…
Я дзвоню дівчатам: — Марино, Іринко, поїдьте в село на вихідні. Там же бур’ян уже вище пояса. Треба хоч сніг відкинути взимку, щоб дах не просів. Хата ж плаче без людей!
А у відповідь — наче стіна:
— Ой, мамо, ти що? Яка хата? У мене на роботі завал, — каже Марина. — І взагалі, там пилюка, у дітей алергія. Чого ми маємо там горбатитися? — Мамуль, ти ж знаєш, Коля спину зірвав, а в мене манікюр, — підхоплює Іринка. — І бензин зараз такий дорогий, що та поїздка нам у копієчку влетить. Продай ту хату та й не мучся.
Продати? Мамину пам’ять? Я поклала слухавку і вперше за багато років розридалася прямо посеред чужої розкішної вітальні в центрі Рима.
Тоді я згадала про сусіда Михайла. Хазяйновий чоловік, завжди нам помагав, коли ще тато живий був. Михайло вдівець, син у нього десь у Німеччині, теж один лишився.
Дзвоню йому: — Михайле, виручай. Платитиму, скільки скажеш, тільки приглядай за обійстям. Не можу спокійно спати, коли знаю, що там усе занепадає.
Михайло спочатку відмовлявся від грошей, але я наполягла. І почалося. Щотижня він мені дзвонив:
— Галю, привіт. Ти не переживай, паркан я підлатав, тепер стоїть як новий. — Галю, я там дерева твої підрізав, побілив, скоро цвісти будуть. — Галю, я тут у хаті грубку прокляв, щоб стіни не відсиріли. Порядок там, не хвилюйся.
І якось за тими звітами ми зачепилися язиками. Почали говорити про життя, про самотність, про те, як швидко пролетіли роки. Виявилося, що Михайло пам’ятає, які пісні я колись на святах співала.
Одного разу ввечері, коли я сиділа на балконі й дивилася на чуже місто, Михайло сказав таке, від чого в мене всередині все перевернулося: — Галю… а нащо тобі та Італія? Ти ж там як у клітці. Повертайся додому. Хата вже як лялечка, чекає господиню. І я тебе чекаю. Ти ж знаєш, я чоловік простий, але образити не дам. Давай спробуємо разом доживати? Нащо нам та самотність на старості, коли ми одне одного розуміємо з пів слова?
Я мовчала довго. Дивилася на свої втомлені руки й думала: «А й справді, Галю. Скільки можна ці кахлі італійські терти? Гроші на хліб із маслом я відклала. Квартири дітям дала. Коли я востаннє була щасливою?»
Я пообіцяла Михайлу приїхати на Великдень. Сказала: «Приїду, Михайле. Приїду вже назовсім».
Але я зробила велику помилку — розповіла про це донькам. Думала, вони зрадіють, що мати нарешті буде вдома, що під боком. Але реакція була такою, наче я сказала, що збираюся спалити їхні квартири.
Марина дзвонила перша, голос аж брався на високі ноти:
— Мамо! Ти що, з глузду з’їхала на старості років? Який Михайло? Яке заміж у твої роки? Ти про нас подумала? Про онуків? Ти цю хату в селі відбудувала, ми думали, ти когось із нас туди забереш, щоб ми квартиру могли здавати і мати якусь копійку! А ти туди чужого мужика приведеш?
Я аж подих затамувала від такої наглості.
— Марино, ти себе чуєш? Ви ж казали, що вам та хата не потрібна, що там пилюка й алергія! Ви ж палець об палець не вдарили, щоб її вберегти!
— Мало що ми казали! Тоді вона була розвалюхою, а зараз ти там ремонт зробила, воду провела. Це ж спадок наш! — кричала вона.
Молодша, Іринка, теж не промовчала:
— Мамо, це ж сором на все село! Люди будуть пальцями тицяти: «Дивіться, Галька приїхала з Італії і відразу собі коханця знайшла». Ти розумієш, що Михайлу тільки твої гроші й хата потрібні? Він хитрий, він знає, що ти там євро заробляла! Подивишся, він тебе оббере до нитки і вижене!
Я слухала їх і не впізнавала. Це ж мої діти. Мої крошинки, заради яких я недосипала й недоїдала. Звідки в них стільки жадібності? Невже я сама їх такими зробила, посилаючи гроші за першим покликом?
— Дівчата, — сказала я спокійно, хоча серце вискакувало з грудей. — Михайло — чесний чоловік. Він доглядав хату півтора року, коли ви про неї й згадати не хотіли. І я не питаю у вас дозволу. Я просто кажу, що повертаюся.
Зараз я пакую валізи. Вся моя італійська епопея вмістилася в три великі сумки. Дивно, як мало речей людині насправді треба для щастя.
Доньки поставили мені ультиматум. Тиждень тому прийшло повідомлення від Марини: «Або ти забуваєш про свого Михайла і живеш у селі як нормальна бабуся, чекаючи на нас, або ми на Великдень навіть на поріг не ступимо. Вибирай: або він, або ми. Для нас ти тепер — зрадниця».
Я прочитала це, сидячи на вокзалі. Серце стиснулося, звичайно. Яка мати хоче бути в сварці з дітьми? Але потім я згадала вчорашній дзвінок від Михайла.
Він не питав про гроші. Він не питав, що я везу в сумках. — Галю, — казав він теплим голосом, — я тут уже паску в нашої Ганни замовив, вона найкраще в селі пече. І підсніжники біля хати розцвіли, такі білі-білі, як ти любиш. Я вже й ліжко нове купив, зручне. Чекаю тебе, рідна. Кожну хвилину рахую.
Я закрила очі й уявила наше село. Запах свіжої трави, ранкову росу, дим із димаря. Уявила Михайла, який стоїть біля хвіртки з тими підсніжниками.
І знаєте що? Цього року я вперше вирішила бути «поганою» мамою. Хоча чому поганою? Я дала їм усе: освіту, старт, житло. Я не винна їм більше нічого, крім материнської молитви.
Я їду до Михайла. Їду додому. Я везу подарунки — і онукам везу, і донькам, хоч вони й кричали на мене. Але головний подарунок я везу собі. Це право прокидатися вранці й знати, що поруч людина, якій потрібна я, а не мій гаманець.
Якщо вони не прийдуть на Великдень — що ж, це їхній вибір. Великдень — це свято Воскресіння, свято нового життя. От і я починаю своє нове життя.
У моїй сумці лежить красива хустка, яку я купила собі на ринку в Римі. Я одягну її на Великдень, візьму Михайла під руку і піду до церкви. Я буду дихати на повні груди повітрям своєї батьківщини.
Коли автобус рушив, я відчула таку легкість, наче з моїх плечей нарешті зняли той мішок із камінням, який я тягла двадцять років.
Марина написала знову: «Мамо, ти ще можеш усе змінити. Подумай про совість». Я не відповіла. Я просто вимкнула телефон.
Совість моя чиста. Я вигодувала своїх пташенят, я збудувала їм гнізда. А тепер я хочу полетіти у своє власне, нехай воно й маленьке, у селі, під старою яблунею.
Я повертаюся. До Михайла. До себе. Додому.
Автобус під’їжджав до мого села вже на заході сонця. Я дивилася у вікно й ледь не плакала — кожна верба, кожен поворот дороги були такими рідними. Ось магазин, де ми колись цукерки купували, ось школа…
І ось — моя хвіртка. Я побачила його здалеку. Михайло стояв на дорозі, нервово м’яв у руках кепку. Поруч із ним виляв хвостом старий пес Рябко.
Коли я вийшла з автобуса, сумки здалися легкими, як пір’ячко. Михайло кинувся назустріч, підхопив мої валізи, а потім просто обійняв. Від нього пахло димом, деревом і чимось таким домашнім, що в мене перехопило подих.
— Приїхала… — тільки й зміг сказати він. — Приїхала, Галю.
Ми зайшли в хату. Боже, як там було гарно! Михайло вимив вікна до блиску, на столі стояла ваза з тими самими підсніжниками. У грубці потріскували дрова. На стіні — мамин портрет, прикрашений вишитим рушником.
— Михайле, ти ж казав, що грубку прокляв, — усміхнулася я крізь сльози. — А тут так тепло, наче літо.
— Я хотів, щоб тобі було затишно з першого кроку, — він ніяково почухав потилицю. — Ти сідай, відпочивай. Я зараз чай заварю, з липовим цвітом.
Ми сиділи на кухні, і я відчувала, як розслабляється кожна жилка в моєму тілі. Ми говорили про все на світі. Він розповідав про врожай, про те, як син обіцяв приїхати влітку з Німеччини. А я розповідала про Італію, але тепер вона здавалася мені якимось далеким, не зовсім приємним сном.
Наступного дня був чистий четвер. Я взялася до роботи. Михайло помагав — де треба було щось пересунути чи прибити. Ми разом мили підлогу, разом готували тісто. Такого спокою я не відчувала вже років двадцять.
Але в суботу ввечері серце знову защеміло. Я все ж таки сподівалася, що доньки передумають. Спекла дві зайві паски, пофарбувала більше крашанок.
— Михайле, — сказала я тихо, — як думаєш, приїдуть?
Він подивився на мене своїми добрими, трохи сумними очима. — Не знаю, Галю. Діти — вони зараз такі… швидкі на образи. Але ти не гризися. Ти зробила все, що могла. Тепер їхня черга бути людьми.
Ранок Великодня зустрів нас дзвонами з місцевої церкви. Сонце заливало все обійстя, пташки співали так, наче хотіли перекричати весь світ.
Ми зібралися до церкви. Я одягла ту саму італійську хустку. Михайло був у білій сорочці, піджаку — справжній козак. Ми йшли селом, і люди з нами віталися, посміхалися. Ніхто не тицяв пальцем, як лякала Іринка. Навпаки, сусіди казали:
— Галю, з поверненням! Яка ти красуня! — Михайле, нарешті ти не один, дай вам Боже здоров’я!
У церкві я молилася за своїх дівчат. Просила в Бога, щоб вибив із їхніх голів ту жадібність, щоб навчив їх цінувати те, що мають. Я не сердилася на них. Мені було їх просто жаль — вони жили в своїх бетонних коробках і не бачили цієї краси, не відчували цієї благодаті.
Ми повернулися додому, накрили стіл. Михайло розговілися, з’їли по шматочку паски. Я раз у раз позирала у вікно — чи не під’їде якась машина?
Минула година, друга. Сонце вже почало спускатися до лісу. На дорозі було порожньо.
— Не приїдуть, — сказала я, і сльоза таки впала в тарілку.
Михайло підійшов, поклав свою важку, мозолисту руку мені на плече. — Не плач, Галю. Сьогодні свято. Давай краще вийдемо в сад, там яблуні от-от зацвітуть.
Ми вийшли. Сад дихав весною. Повітря було солодким, як мед. Ми сіли на лавку, і я раптом зрозуміла — життя не закінчилося. Воно просто перейшло в іншу стадію. Тиху, спокійну, справжню.
І раптом ми почули звук мотора. До хвіртки під’їхало старе таксі. З нього вийшла… Іринка. Сама, без чоловіка, без дітей. Вона виглядала якось розгублено. В руках тримала невеликий кошик.
Я кинулася до неї.
— Іринко! Донечко!
Вона стояла біля хвіртки, опустивши голову.
— Мам… я не могла не приїхати. Марина на мене кричала, казала, що я зрадниця… але я вночі не спала. Згадала, як ти нам ті паски з Італії передавала, як ми їх чекали… Вибач мені, мамо. Я така дурна була.
Я обійняла її, і ми обоє заридала. Михайло стояв трохи осторонь, тактовно мовчав, тільки очі його світилися радістю.
— Проходь, доню, проходь у хату, — я витирала сльози хусткою. — Познайомся, це Михайло.
Вечір пройшов дивно, але добре. Іринка спочатку сиділа напружено, але Михайло почав жартувати, розповідати історії про село, і вона потроху відтанула.
— А знаєш, мамо, — сказала вона вже пізно ввечері, коли ми пили чай, — тут так пахне… як у дитинстві. У місті такого немає. Там тільки вихлопні гази й суєта.
Марина так і не приїхала. Вона прислала коротке повідомлення: «Гроші на ремонт додай, раз ти така щаслива». Я прочитала і видалила. Я знала, що прийде час — і вона прийде. Коли їй стане самотньо в її «ідеальній» квартирі, коли вона зрозуміє, що стіни не обіймуть і не підтримають.
Вночі я лежала в своєму ліжку, дивилася на місячне світло, що падало на підлогу, і відчувала неймовірну вдячність. За Михайла, за Іринку, яка все ж таки почула своє серце, за цей дім.
Я зрозуміла, що бути «поганою мамою» іноді — це найкраще, що ти можеш зробити для своїх дітей. Бо тільки тоді вони починають бачити в тобі людину, а не ресурс. Тільки тоді вони мають шанс подорослішати.
Я засинала з думкою, що завтра ми з Михайлом підемо на город. Треба садити картоплю, цибулю… Треба жити. Своє життя. На повні груди.
З того Великодня минуло вже два роки. Михайло став мені справжньою опорою. Ми не розписалися офіційно — нащо нам ті папери? Ми просто живемо. Разом ходимо в ліс за грибами, разом пораємося в саду.
Іринка приїжджає майже щомісяця. Вона тепер допомагає нам на городі, возить дітей — моїх онуків. Вони обожнюють Михайла, називають його «дідом Мішою». Він вчить їх рибалити, розповідає казки.
Марина… Марина приїхала через рік. Мовчазна, гонорова. Але коли побачила, як ми тут живемо, як Іринка сміється, допомагаючи Михайлу чистити криницю — щось у ній тріснуло. Вона не просила вибачення словами, але привезла саджанці троянд і сама посадила їх біля маминого вікна.
Я дивлюся на свої руки — вони все ще в мозолях, але тепер це інші мозолі. Це мозолі від праці на своїй землі, для своєї душі.
Кожного ранку я виходжу на ґанок, дихаю свіжим повітрям і дякую Богу за той момент на вокзалі в Римі, коли я все ж таки наважилася купити квиток в один кінець. Квиток додому. Квиток до себе.
Щастя — це не кількість євро на картці. Щастя — це коли підсніжники біля хати цвітуть, а поруч людина, яка тримає твою руку і каже: «Яке ж воно гарне, наше життя, Галю».
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
