Останнім часом я стала помічати щось дуже недобре. Наче ниточка, що зв’язувала мене з дітьми, тоншала, блякла. Донечка майже не дзвонила. Син — теж. У сімейні чати писала я, а відповіді були короткі, сухі, ніби з чужого дому.

Я пробувала себе заспокоювати: «Та вони просто зайняті. У кожного життя, робота, хатні турботи».

Але серце — не обманеш. Щось у наших стосунках стало прохолодним, далеким.

Одного дня я набрала дочку.

Вона взяла слухавку на другому гудку, запихана, зморена.

— Алло… мам… — і чути, що дихає важко.

— Донечко, ти де? Ти що, в спортзалі? — насторожилася я.

— Ні, мам, — ще більше захекалася, — я машину мию. Чоловікові.

— Та ти хоч говорити можеш?

— Можу, мам, кажи швиденько, бо вода тече.

Я аж опершилася на кухонний стіл.

— А чого ти чоловікову машину миєш?

— Ну а що? — буркнула вона. — На мийку давати — гроші платити.

— Розумію… — тихо сказала я. — Доню, я ж до тебе дзвоню… хотіла запросити вас на неділю. У нас з татом річниця весілля. Хотіли би побачити вас…

Тиша. Лише хлюпання води й звук, ніби губка по металу шкрябає.

— Ой, мам… — нарешті сказала вона, — ні, ніяк не зможемо. Богданів найкращий друг жениться. Ми на весілля йдемо. Ну ти ж розумієш…

— Розумію… — сказала я, але в горлі щось застрягло. — Шкода. Я думала, хоч трошки побудемо разом.

— Мам… ну й ми би хотіли. Але ж річниць у вас буде багато. А весілля… ну, один раз.

— Угу… — тільки й видушила я.

Коли поставила слухавку, руки мимоволі затремтіли.

Набрала сина. Ледь почула третій гудок — відповів.

— Мам, привіт! Що ти хотіла?

— Синочку, ми вас чекаємо в неділю. Річниця ж у нас…

— Мам, ну… я не зможу. Ми з Ірою з дітьми поїдемо до її батьків. Обіцяли давно. Не перенесеш?

Не перенесу. Це ж ми з татом. Це наш день. Це не перенести шафу.

— Розумію, — тільки й сказала я.

І от тоді, коли він поклав слухавку, я не витримала.

Сльози самі посипалися. Я сіла на табурет і затулила лице руками.

Тут зайшов чоловік.

— Та ти що? — здивувався. — Чого ревеш?

Я тільки хлипнула:

— Діти… віддалилися зовсім. Ніхто не прийде. Нікому ми вже не треба.

Він присів поруч, обняв, торкнувся плеча.

— Ну й що? — спокійно каже. — У нас є ми з тобою. Це діти мають своє життя. А ми маємо своє. Не треба так убиватися.

— Але це ж наш день… — прошепотіла я.

— Наш. — він повернув мене до себе обличчям. — І ми його самі собі зробимо.

Чоловік повів мене до магазину.

— Будем святкувати вдвоє, — сказав твердо. — І знаєш, що? І добре, що так. Іноді людям треба нагадати, що вони були подружжям ще до того, як стали батьками.

Я ледь усміхнулася. Він вибирав фрукти, ковбасу, якісь дрібнички так старанно, наче вперше в житті.

Я дивилася на нього й думала: «А може, правда… Ми так за дітей чіплялися, що себе загубили?»

Настав наш день.

Він зайшов у кімнату з величезним, гарним, пахучим букетом. Я аж розгубилася.

— Це тобі. За всі роки. За терпіння зі мною, — сказав тихо.

— Ой, та перестань… — усміхнулася я крізь сльози.

— Це ще не все. Збирайся. Найнеобхідніші речі. Їдемо.

Я стояла в коридорі, тримаючи сумку, і не знала, що думати.

— Куди?

— У гості до щастя, — підморгнув він.

Ми їхали дорогою між лісами, і серце моє потрохи відтаювало.

Колись ми так їздили — просто так, без плану, без поспіху.

Приїхали на озеро. Там, серед сосен, стояли невеликі будиночки для відпочинку.

— Ти диви… — тільки й змогла сказати я.

— Я винайняв один на тиждень. Нам треба побути двом. Щось згадати. Щось заново знайти.

Я стояла, мов укопана.

— На тиждень?..

— І це не все. — усміхнувся він. — Але сюрпризи по черзі.

Ми зайшли до будиночка — чисто, гарно, тепло. З вікна — вид на озеро. Спокій, тиша. Наче світ нам подарував ще один шанс.

Увечері він повів мене до маленького ресторанчика.

Ми давно вже не ходили удвох нікуди. А тут — лампи, тихі музики, риба свіженька, вино. Ми говорили, сміялися, згадували молодість.

Я дивилася на чоловіка і бачила вже не просто батька моїх дітей.

Я бачила того хлопця, за якого колись виходила заміж.

Мудрого, теплішого, ніж був колись.

Коли повернулися до будиночка, чоловік пішов кудись за двері.

— Зачекай. Зараз буде ще один сюрприз.

Я сиділа на кріслі, навіть боялася уявити — що він там вигадує.

Через хвилину він повернувся.

В руках — плетена корзинка.

А в ній — маленьке руденьке кошеня, яке пищало й лапками тяглося до мене.

— Ой Боже… — тільки й прошепотіла я. — Звідки?..

— Там за рестораном хтось від коробки відмовився. Я не міг таке кинути. Ти ж завжди хотіла котика. То ось він. Наш. Назвіть як хочеш.

У мене від щастя ком у горлі встав.

— Лисичка, — сказала я. — Він як лисичка.

Кошеня одразу вмостилося мені на груди й заснуло.

А я дивилася на чоловіка й думала: «А я ж плакала… А я ж думала, що все погано… А бачиш — життя тобі каже: ти не сама».

Тиждень ми жили, як молодята. Каталися на човні. Смажили рибу. Пили ранкову каву на терасі. Говорили — багато, відверто, про те, що в житті пропало, а що повернулося.

І я вперше за довгі роки по-справжньому відчула… я жінка, я дружина, я кохана. Не просто мама-кухарка, яка всім винна.

А діти… Діти на третій день почали писати. На четвертий — дзвонити. На п’ятий — у вайбері фото надсилати, чи ми випадково кудись не пропали. А на сьомий день обидвоє подзвонили вже стривожені:

— Мам, тату, де ви? Ви вдома? Що у вас там?

— Мам, ви чого не дзвоните? Ми вже переживаємось!

Чоловік поклав руки на стіл і сказав:

— От бачиш? Якщо ми живемо своїм життям — їм теж не байдуже.

Я взяла слухавку й сказала:

— У нас все добре, дітки. Але тепер ми з татом будемо час проводити для себе. Бо так треба. І так правильно.

І знаєте… З того дня все змінилося. Ми з чоловіком кожного тижня мали свій «маленький час».

Ходили на річку, їздили на базар удвох, дивилися фільми. А Лисичка бігав по хаті, як маленьке сонце.

А діти… стали дзвонити частіше. І писати тепліше. Бо коли батьки не висять на їхньому житті — вони самі тягнуться.

І я зрозуміла головне: ми все життя віддавали себе дітям. А забули, що в нас є ми. А в нашому віці, коли діти уже виросли, це найголовніше.

Спеціально для Українці Сьогодні.

Фото ілюстративне.