Останнім часом я стала помічати щось дуже недобре. Наче ниточка, що зв’язувала мене з дітьми, тоншала, блякла. Донечка майже не дзвонила. Син — теж. У сімейні чати писала я, а відповіді були короткі, сухі, ніби з чужого дому.
Я пробувала себе заспокоювати: «Та вони просто зайняті. У кожного життя, робота, хатні турботи».
Але серце — не обманеш. Щось у наших стосунках стало прохолодним, далеким.
Одного дня я набрала дочку.
Вона взяла слухавку на другому гудку, запихана, зморена.
— Алло… мам… — і чути, що дихає важко.
— Донечко, ти де? Ти що, в спортзалі? — насторожилася я.
— Ні, мам, — ще більше захекалася, — я машину мию. Чоловікові.
— Та ти хоч говорити можеш?
— Можу, мам, кажи швиденько, бо вода тече.
Я аж опершилася на кухонний стіл.
— А чого ти чоловікову машину миєш?
— Ну а що? — буркнула вона. — На мийку давати — гроші платити.
— Розумію… — тихо сказала я. — Доню, я ж до тебе дзвоню… хотіла запросити вас на неділю. У нас з татом річниця весілля. Хотіли би побачити вас…
Тиша. Лише хлюпання води й звук, ніби губка по металу шкрябає.
— Ой, мам… — нарешті сказала вона, — ні, ніяк не зможемо. Богданів найкращий друг жениться. Ми на весілля йдемо. Ну ти ж розумієш…
— Розумію… — сказала я, але в горлі щось застрягло. — Шкода. Я думала, хоч трошки побудемо разом.
— Мам… ну й ми би хотіли. Але ж річниць у вас буде багато. А весілля… ну, один раз.
— Угу… — тільки й видушила я.
Коли поставила слухавку, руки мимоволі затремтіли.
Набрала сина. Ледь почула третій гудок — відповів.
— Мам, привіт! Що ти хотіла?
— Синочку, ми вас чекаємо в неділю. Річниця ж у нас…
— Мам, ну… я не зможу. Ми з Ірою з дітьми поїдемо до її батьків. Обіцяли давно. Не перенесеш?
Не перенесу. Це ж ми з татом. Це наш день. Це не перенести шафу.
— Розумію, — тільки й сказала я.
І от тоді, коли він поклав слухавку, я не витримала.
Сльози самі посипалися. Я сіла на табурет і затулила лице руками.
Тут зайшов чоловік.
— Та ти що? — здивувався. — Чого ревеш?
Я тільки хлипнула:
— Діти… віддалилися зовсім. Ніхто не прийде. Нікому ми вже не треба.
Він присів поруч, обняв, торкнувся плеча.
— Ну й що? — спокійно каже. — У нас є ми з тобою. Це діти мають своє життя. А ми маємо своє. Не треба так убиватися.
— Але це ж наш день… — прошепотіла я.
— Наш. — він повернув мене до себе обличчям. — І ми його самі собі зробимо.
Чоловік повів мене до магазину.
— Будем святкувати вдвоє, — сказав твердо. — І знаєш, що? І добре, що так. Іноді людям треба нагадати, що вони були подружжям ще до того, як стали батьками.
Я ледь усміхнулася. Він вибирав фрукти, ковбасу, якісь дрібнички так старанно, наче вперше в житті.
Я дивилася на нього й думала: «А може, правда… Ми так за дітей чіплялися, що себе загубили?»
Настав наш день.
Він зайшов у кімнату з величезним, гарним, пахучим букетом. Я аж розгубилася.
— Це тобі. За всі роки. За терпіння зі мною, — сказав тихо.
— Ой, та перестань… — усміхнулася я крізь сльози.
— Це ще не все. Збирайся. Найнеобхідніші речі. Їдемо.
Я стояла в коридорі, тримаючи сумку, і не знала, що думати.
— Куди?
— У гості до щастя, — підморгнув він.
Ми їхали дорогою між лісами, і серце моє потрохи відтаювало.
Колись ми так їздили — просто так, без плану, без поспіху.
Приїхали на озеро. Там, серед сосен, стояли невеликі будиночки для відпочинку.
— Ти диви… — тільки й змогла сказати я.
— Я винайняв один на тиждень. Нам треба побути двом. Щось згадати. Щось заново знайти.
Я стояла, мов укопана.
— На тиждень?..
— І це не все. — усміхнувся він. — Але сюрпризи по черзі.
Ми зайшли до будиночка — чисто, гарно, тепло. З вікна — вид на озеро. Спокій, тиша. Наче світ нам подарував ще один шанс.
Увечері він повів мене до маленького ресторанчика.
Ми давно вже не ходили удвох нікуди. А тут — лампи, тихі музики, риба свіженька, вино. Ми говорили, сміялися, згадували молодість.
Я дивилася на чоловіка і бачила вже не просто батька моїх дітей.
Я бачила того хлопця, за якого колись виходила заміж.
Мудрого, теплішого, ніж був колись.
Коли повернулися до будиночка, чоловік пішов кудись за двері.
— Зачекай. Зараз буде ще один сюрприз.
Я сиділа на кріслі, навіть боялася уявити — що він там вигадує.
Через хвилину він повернувся.
В руках — плетена корзинка.
А в ній — маленьке руденьке кошеня, яке пищало й лапками тяглося до мене.
— Ой Боже… — тільки й прошепотіла я. — Звідки?..
— Там за рестораном хтось від коробки відмовився. Я не міг таке кинути. Ти ж завжди хотіла котика. То ось він. Наш. Назвіть як хочеш.
У мене від щастя ком у горлі встав.
— Лисичка, — сказала я. — Він як лисичка.
Кошеня одразу вмостилося мені на груди й заснуло.
А я дивилася на чоловіка й думала: «А я ж плакала… А я ж думала, що все погано… А бачиш — життя тобі каже: ти не сама».
Тиждень ми жили, як молодята. Каталися на човні. Смажили рибу. Пили ранкову каву на терасі. Говорили — багато, відверто, про те, що в житті пропало, а що повернулося.
І я вперше за довгі роки по-справжньому відчула… я жінка, я дружина, я кохана. Не просто мама-кухарка, яка всім винна.
А діти… Діти на третій день почали писати. На четвертий — дзвонити. На п’ятий — у вайбері фото надсилати, чи ми випадково кудись не пропали. А на сьомий день обидвоє подзвонили вже стривожені:
— Мам, тату, де ви? Ви вдома? Що у вас там?
— Мам, ви чого не дзвоните? Ми вже переживаємось!
Чоловік поклав руки на стіл і сказав:
— От бачиш? Якщо ми живемо своїм життям — їм теж не байдуже.
Я взяла слухавку й сказала:
— У нас все добре, дітки. Але тепер ми з татом будемо час проводити для себе. Бо так треба. І так правильно.
І знаєте… З того дня все змінилося. Ми з чоловіком кожного тижня мали свій «маленький час».
Ходили на річку, їздили на базар удвох, дивилися фільми. А Лисичка бігав по хаті, як маленьке сонце.
А діти… стали дзвонити частіше. І писати тепліше. Бо коли батьки не висять на їхньому житті — вони самі тягнуться.
І я зрозуміла головне: ми все життя віддавали себе дітям. А забули, що в нас є ми. А в нашому віці, коли діти уже виросли, це найголовніше.
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
