Катерина саме розставляла на столі глибокі тарілки з розписом у дрібні волошки, коли почула знайомий скрегіт ключа. Максим повернувся раніше, ніж зазвичай, що було справжньою дивиною для останніх місяців. Його робота експедитором у приватній логістичній компанії передбачала нескінченні рейси, затримки на складах та ненормований графік, але сьогодні сонце ще тільки збиралося сідати за обрій, а він уже переступав поріг.
— Привіт, сонечко! — Максим повісив вітрівку на гачок у передпокої й пройшов на кухню, потираючи руки.
— Привіт. Як день пройшов? — Катя ледь помітно посміхнулася, не відриваючись від справи. Вона щойно закінчила зміну в районній лікарні, де працювала маніпуляційною медсестрою. Руки ще пам’ятали холод стерильних рукавичок, а в голові досі відлунювали скарги пацієнтів, але вдома вона намагалася залишати «лікарняний» настрій за дверима.
— Та як… Дороги, затори, заповнення накладних. Втомився страшенно. Клієнт сьогодні попався — нерви витріпав через якусь дрібницю.
Вони жили разом третій рік. Їхня оселя була маленькою спадщиною від Катрусиної бабусі — затишна двокімнатна квартира в старому цегляному будинку. Тут не було сучасного дизайнерського ремонту «під бетон», зате були високі стелі, товсті стіни та дубовий паркет, який приємно рипів під ногами. Катя обожнювала це місце. Вона власноруч вишила серветки на комод, розставила на підвіконні фіалки та створила ту атмосферу спокою, якої так прагнула після важких чергувань.
— Мати телефонувала, — Максим присів за стіл і потягнувся за шматком домашнього хліба. — Каже, треба на вихідних приїхати. Там у неї біля хати садок треба до ладу привести, дерева підбілити, та й узагалі — весна ж на порозі.
— Звісно, — Катя налила в горнятка духмяний трав’яний чай. — Поїдемо разом? Я якраз відпрошуся на суботу, допоможу Марії Степанівні по господарству.
— Та ну, Катюш, навіщо тобі те багнюку місити? Ти й так на роботі на ногах цілий день. Там суто чоловічі справи: десь паркан підперти, десь гілля обрізати. Ти краще вдома відпочинь, виспись. Я сам упораюся за день.
Спочатку стосунки зі свекрухою у Каті були рівними. Марія Степанівна жила в передмісті, у чепурному будиночку з мальовничим садочком. Вона була жінкою тактовною, дзвонила переважно у справах і ніколи не втручалася в життя молодих з непроханими порадами. Максим їздив до неї нечасто, але останнім часом ці поїздки стали регулярними. Катя навіть раділа: «Який дбайливий син», — думала вона.
Перша сонячна субота квітня обіцяла бути продуктивною. Максим поїхав до матері одразу після сніданку. Катя ж, залишившись сама, влаштувала «велике прання», перемила вікна, щоб весняне світло безперешкодно заповнювало кімнати, і приготувала смачну вечерю. Вона чекала на чоловіка близько сьомої вечора, але стрілки годинника невблаганно повзли далі.
О восьмій вона не витримала й набрала його номер.
— Алло, Максе? Ти де? Вечеря вже двічі розігріта.
— Ой, Катюш, вибач! Тут таке діло… Мама ще попросила сарай підлатати, затримався. Вже збираюся, за годинку буду. Знаєш же, як старі люди — поки не виговориться, не відпустить.
Максим повернувся майже опівночі. Він зайшов до квартири з якоюсь непритаманною йому легкістю в рухах. Не було в його плечах тієї тяжкості, яка зазвичай з’являється після дня роботи з лопатою чи молотком. Від нього тонко пахло не лише весняним вітром, а й дешевим тютюном та хмільним напоєм.
— Ну як там Марія Степанівна? Дуже втомився? — Катя стояла в коридорі, загорнувшись у теплий халат.
— Та нормально все. Садок прибрав, гілля спалили, сарай підлатав. Мама задоволена, передавала тобі привіт і варення, але я його в багажнику забув, завтра заберу.
— А чого так пізно? Ти ж казав — на годину роботи.
— Ну, розумієш… Поки одне зробиш, інше вилазить. То цвяха немає, то пилка затупилася. Мамі ж важко самій, допомогти нікому.
Наступні вихідні історія повторилася майже до дрібниць. Цього разу причиною став «ремонт сантехніки». Максим поїхав зранку, а повернувся знову пізно, розповідаючи плутані історії про те, як довго він чекав на знайомого майстра, який так і не прийшов, і як йому довелося самому розбиратися з трубами.
— Максиме, давай наступного разу я все-таки поїду з тобою, — запропонувала Катя за недільним сніданком. — Я сумую за Марією Степанівною. Може, ми б разом швидше все зробили, а потім на річку сходили б?
— Ой, сонечко, що ти там забула? Там зараз погром, усе розібрано. Тільки пил ковтатимеш. От закінчу з ремонтом, тоді поїдемо по-людськи, на шашлики.
— Але ж вона там одна, їй, мабуть, важко нас годувати, прибирати за вами…
— Та вона справляється. Головне, щоб я чоловічу роботу доробив.
Травень дихнув теплом і цвітом каштанів. Максим знову зібрався до матері — цього разу «садити городину». Катя провела його мовчки. Всередині оселилося дивне відчуття холоду, яке не міг прогнати навіть гарячий чай. Щось у його розповідях не сходилося. Коли людина цілий день працює на землі, у неї руки мають інший вигляд, та й втома пахне інакше.
По обіді Катя вирішила, що не може більше сидіти в чотирьох стінах. Вона вирішила поїхати до передмістя. Не для того, щоб шпигувати, — вона переконувала себе, що просто хоче зробити сюрприз і привезти мамі Максима смачний пиріг, який щойно спекла.
Будинок Марії Степанівни зустрів її тишею. На городі не було жодної живої душі. Сад стояв біленький, охайний, але було видно, що ці дерева білили ще кілька тижнів тому. Катя повільно пройшла вздовж паркану, коли її гукнула Ганна Петрівна — сусідка, яка завжди знала все про всіх.
— Катрусю, ти? А чого це ти сама? — жінка підійшла до хвіртки, витираючи руки об фартух.
— Добридень, Ганно Петрівно. Та от, вирішила заїхати. А де всі? Максим у матері допомагає?
Сусідка здивовано підняла брови, а потім притишила голос:
— Та яка там допомога, дитинко? Марія Степанівна ще вчора до сестри в іншу область поїхала, на тиждень, а то й на два. Хату на сигналізацію поставила, я наглядаю.
Світ навколо Каті на мить похитнувся.
— Як… поїхала? А Максим? Він же казав, що він тут, город садить…
— Ой, Катю… Максим твій сьогодні з самого ранку біля сільського магазину на лавці сидить. Там компанія зібралася — колишні однокласники, друзі дитинства. Вони там і минулої суботи були, і позаминулої. Сміються, розмовляють… Я повз ішла, то чула, як він хвалився, що в нього «золота дружина» — вірить кожному слову, поки він тут «від сімейного побуту відпочиває». Казав, що вдома йому нудно, відповідальність тисне, а тут він — вільний козак.
Кожне слово сусідки було як голка, що впивалася в серце. Катя не пам’ятала, як подякувала Ганні Петрівні, як дійшла до зупинки електрички. В голові крутилися картинки: Максим, який «втомлено» потирає плече, Максим, який розповідає про важкі сумки з добривами, Максим, який цілує її в щоку, ховаючи очі.
Вона зрозуміла все. Його «допомога матері» була просто зручною ширмою. Втечею від дорослого життя, від обов’язків, від неї. Він створив собі паралельний світ, де не було кранів, що течуть, не було втоми після роботи, не було потреби бути опорою.
Вдома Катя не плакала. Вона сіла на кухні, вимкнула світло і просто дивилася, як сутінки ковтають обриси знайомих речей. Весь цей затишок, який вона створювала роками, раптом здався їй крихким і несправжнім.
Максим повернувся о десятій. Він був у гарному гуморі, навіть наспівував якусь мелодію.
— О, а чого в темряві сидимо? Економіка має бути економною? — він засміявся і клацнув вимикачем.
Катя мружилася від різкого світла.
— Як мама? Багато посадили? — голос її був рівним, аж занадто спокійним.
— Ой, не питай! Весь день на колінах. Картопля, цибулька… Спина тепер ніби не моя. Мати ледь вмовила пообідати, так ми запрацювалися. Навіть не помітив, як час пролетів.
— І як там Марія Степанівна почувається? Не стомилася?
— Та тримається молодцем. Тебе хвалила, казала, що скоро в гості чекає.
Катя повільно підвелася, підійшла до вікна і, не повертаючись, промовила:
— Дивно. А Ганна Петрівна сказала, що Марія Степанівна поїхала до сестри ще позавчора. І що ти цілий день провів на лавці біля магазину з хлопцями.
У кухні запала така тиша, що було чути, як цокає годинник у вітальні. Максим завмер з розстебнутим ґудзиком на сорочці. Його обличчя почало змінюватися — від подиву до роздратування, а потім до жалюгідної спроби виправдатися.
— Катю… ти що, їздила туди? Ти за мною стежиш?
— Я поїхала провідати твою маму і привезти пиріг. А знайшла лише брехню, Максиме. Глибоку, липку і дуже образливу брехню.
— Та послухай! — він зробив крок до неї. — Ну так, я трохи перебільшив. Розумієш, я просто втомився. Робота, ця квартира, постійно треба щось лагодити, кудись бігти. Мені просто хотілося один день побути собою, без зобов’язань. Якби я сказав тобі, що хочу просто посидіти з друзями, ти б почала: «Ой, у нас кран тече, ой, треба шпалери підклеїти».
— Отже, замість того, щоб сказати правду, ти вирішив зробити з мене дурепу? Використав свою маму, яка навіть не знала про твої «подвиги», як алібі?
— Я не хотів тебе образити! Я просто хотів спокою! Всі так роблять, Катю. Чоловікам потрібен простір.
— Простір не будується на обмані, — вона нарешті повернулася до нього. — Ти тридцятирічний чоловік, Максиме. Ти мав би мати мужність сказати: «Люба, я хочу провести суботу з друзями». І ми б знайшли компроміс. Але ти вибрав шлях боягуза. Ти дивився мені в очі, їв вечерю, яку я готувала, поки ти «працював», і брехав. Кожної хвилини.
— Ну вибач! Ну, накосячив, з ким не буває? Більше не буду. Давай просто забудемо це як дурний сон.
— Забути? — Катя гірко посміхнулася. — Як можна забути відчуття, коли людина, якій ти довіряла більше за всіх, вважає тебе перешкодою, яку треба обійти за допомогою брехні?
Розмова тривала до другої ночі. Максим переходив від агресії до благань, від виправдань до звинувачень Каті в «надмірній правильності». Але щось усередині неї вже обірвалося. Вона дивилася на нього і бачила не коханого чоловіка, а чужу людину, яка просто орендувала місце в її житті, не бажаючи платити за нього чесністю.
Наступного ранку Максим намагався поводитися так, ніби нічого не сталося. Він приготував каву, був підкреслено ввічливим.
— Слухай, Катюш, я тут подумав… Мені треба сьогодні заскочити до мами, ну, справді допомогти, раз її немає, треба хоч квіти полити, — він завагався. — А ввечері я обов’язково зроблю той кран у ванній, обіцяю.
Катя відставила горнятку.
— У тебе є вибір, Максиме. Сьогодні вдома накопичилося чимало справ. Треба здати документи на перерахунок комунальних послуг, бо ми переплачуємо. Треба врешті-решт викликати майстра або самому полагодити замок на балконі. І квартира потребує генерального прибирання, бо я весь тиждень була на змінах. Або ти залишаєшся і ми стаємо справжньою сім’єю, де проблеми вирішуються разом, або… ти йдеш до своїх «справ».
Максим подивився на список, який вона поклала на стіл. Його обличчя виражало нудьгу.
— Катю, ну це ж рутина. Це може почекати. А там природа, свіже повітря… Я ж сказав — вибач. Що тобі ще треба?
— Мені треба, щоб ти дорослішав.
Він зітхнув, узяв ключі від машини.
— Я швидко. Туди і назад. Увечері все зробимо.
Максим пішов. Катя знала, що він не повернеться ввечері. І вона не помилилася. О дев’ятій він зателефонував і сказав, що «залишається ночувати у матері, бо там сусіди покликали на вечерю, незручно відмовити».
Коли він повернувся наступного дня, у передпокої на нього чекала велика спортивна сумка.
— Це що? — Максим розгублено подивився на багаж.
— Твої речі. Я зібрала найнеобхідніше, решту забереш пізніше.
— Ти з глузду з’їхала? Через один вихідний? Через те, що я не захотів мити підлогу?
— Ні, Максиме. Через те, що ти знову вибрав лавку і друзів замість того, щоб хоча б раз дотриматися слова. Ти не готовий до сім’ї. Тобі потрібна мама, яка буде тебе хвалити ні за що, і друзі, перед якими можна вихвалятися своєю хитрістю. А мені потрібен партнер. Людина, на яку я можу покластися.
— Катю, ти робиш величезну помилку! Ти ж мене любиш! Хто тобі ще такий ремонт зробить? — він обвів рукою квартиру.
— Ремонт, який ти робив лише у своїх розповідях? — спокійно запитала вона. — Знаєш, я вже знайшла номер хорошого сантехніка. Його послуги коштують грошей, але він принаймні приходить, коли обіцяє, і не бреше про це.
Максим ще довго кричав у коридорі, звинувачуючи її в холодності та невмінні прощати. Він пішов, грюкнувши дверима так, що з полиці впала маленька керамічна фігурка ангела. Катя підняла її — вона розкололася навпіл.
Минуло кілька місяців. Травневе цвітіння змінилося червневою спекою. Катя з подивом виявила, що її життя не розвалилося. Навпаки, воно стало набагато простішим.
Виявилося, що без Максима в хаті менше сміття. Виявилося, що приготування вечері лише для себе займає двадцять хвилин, а не дві години. Виявилося, що кран можна полагодити за один візит майстра, а не чекати цього три місяці.
Але найголовніше — зникло це постійне відчуття «підступу». Їй більше не треба було аналізувати запахи, погляди та плутані розповіді. Тиша в квартирі стала цілющою.
Одного вечора Максим прийшов без попередження. Він стояв на порозі з оберемком польових квітів, виглядав дещо схудлим і сумним.
— Катрусю, можна я ввійду? Я так сумую.
— Навіщо, Максиме?
— Я все зрозумів. Я був дурнем. Я тепер інший. Я знайшов другу роботу, я тепер серйозний. Давай почнемо все спочатку. Я обіцяю — жодної брехні.
Катя дивилася на нього і намагалася знайти в душі хоча б іскру того почуття, яке колись змушувало її чекати його до півночі. Але там була лише порожнеча.
— Знаєш, Максе, за цей час я зрозуміла одну річ. Люди не змінюються за місяць. Особливо тоді, коли їхня єдина мотивація — це повернення до комфорту. Тобі не я потрібна. Тобі потрібен цей затишок, мої вечері та квартира в центрі. А мені… мені нарешті стало спокійно.
— Невже ти так легко закреслюєш три роки? — він намагався надати голосу драматизму.
— Я не закреслюю їх. Я їх оплакала і залишила в минулому. Ці три роки навчили мене цінувати правду більше за ілюзію щастя.
— Але ж усі чоловіки трохи обманюють! Це природа! — він знову почав дратуватися.
— Можливо. Але я не хочу жити згідно з такою «природою». Прощавай, Максиме. Удачі тобі з городами.
Вона зачинила двері. Цього разу звук був м’яким, майже нечутним.
Минуло ще пів року. Катя сиділа на своєму затишному підвіконні, загорнувшись у плед. На столі лежав її щоденник справ. Вона відкрила його і пробіглася очима по списку:
Замінити фільтри на воду — зроблено.
Оплатити курси підвищення кваліфікації — зроблено.
Поїхати до Марії Степанівни провідати її — зроблено.
До речі, з колишньою свекрухою вони залишилися в добрих стосунках. Марія Степанівна, дізнавшись правду, лише зітхнула: «Вибач йому, дитинко, я його таким виростила — занадто залюбленим. Тобі потрібен справжній чоловік, а не мій хлопчик».
Останнім пунктом у списку було: «Подати на розлучення». Катя взяла ручку і впевнено викреслила його. Суд відбувся вчора. Тепер вона була офіційно вільною.
Вона вимкнула світло і просто дивилася на нічне місто. Десь там мерехтіли вогні, їздили автівки, люди брехали або говорили правду. Але в її маленькій фортеці більше не було місця для туману. Тут було світло, прозоро і дуже легко дихалося.
Катя посміхнулася своєму відображенню у склі. Життя не закінчилося — воно лише нарешті стало справжнім. Без імітацій, без вигадок і без «поїздок до мами», які насправді були шляхом у нікуди.
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
