Андрій накинув куртку і вийшов з під’їзду. На вулиці було морозно і свіжо. Він глибоко вдихнув повітря, намагаючись заспокоїтись.

Якраз у цей момент біля під’їзду припаркувалася машина. З неї вийшла дівчина з величезними пакетами в руках. Вона намагалася зачинити дверцята ліктем, але пакет ледь не розірвався.

— Давай допоможу, — підбіг Андрій. — Ого, та тут кілограмів двадцять!

— Ой, дякую! — дівчина підняла очі і розсміялася. — Напевно, трохи переборщила з покупками, але свято ж, самі розумієте. О, Андрію? Це ти? Привіт!

Це була Наталка. Вона виглядала просто чудово: рум’яні щоки від морозу, щира посмішка, і ніякої «жіночої енергії» на показ — просто жива, справжня людина.

— Привіт, Наталко. Радий тебе бачити. Навіть не уявляєш, як сильно.

Вони стояли біля під’їзду, і Андрій раптом відчув, що весь той бруд і крики, які залишилися там, нагорі, почали відступати.

— Подивіться на неї, принцеса знайшлася! У нашому домі це завжди було делікатесом, а ти морду вернеш! Тобі що, щодня лобстерів під соусом із манго на обід подавати? — Ганна Іванівна вже не стримувала голосу, і її руки, що тримали ополоник, помітно тремтіли.

Стосунки між свекрухою та невісткою нагадували суху солому, яка спалахувала від будь-якої іскри. Світлана від самого початку була Ганні Іванівні як кістка в горлі. Наче й дівчина як дівчина, нічого особливого, але гонору стільки, ніби вона як мінімум донька мільйонера, а не звичайна дитина з передмістя.

Світлана, до речі, своє просте походження страшенно приховувала. Вона зі шкіри пнулася, щоб здаватися «своєю» у колах, де п’ють каву на вівсяному молоці та обговорюють дизайн інтер’єрів. Але виходило це в неї так собі — як у людини, яка прочитала одну розумну книжку і тепер повчає професорів.

— А ця зелень точно органічна? Ви впевнені, що її нічим не кропили? — це було перше, що Світлана запитала, коли вперше прийшла знайомитися з батьками свого хлопця, гидливо тицяючи виделкою в салат.

— Ну, виходить, що так, — розгублено відповіла тоді Ганна Іванівна. — Ми ж її самі на городі під містом виростили. Тільки сонечко та вода, ніякої хімії.

— Зрозуміло, — Світлана скривила губи, — а ви в курсі, що використовувати пластик — це зовсім не екологічно? Це ж токсично для планети.

Вона вказала на невелику пластикову піалку з оливками. Ганна Іванівна тоді так нервувала через оглядини невістки, що випадково випустила з рук свою улюблену керамічну тарілку. Довелося нашвидкуруч пересипати оливки в перший-ліпший контейнер. Він був такий симпатичний, зелений, з кришечкою — зручно ж: поїли, закрили й у холодильник. Але в очах Світлани цей пластик виглядав як злочин проти людства.

— Та я… я якось не думала… — Ганні Іванівні стало так ніяково, ніби її спіймали на чомусь соромному. Вона й гадки не мала, що відповідати цій модній дівчині.

— Мамо, забий! Свєта просто дуже дбає про довкілля! — втрутився її син Андрій, намагаючись згладити кути. — Свєту, розкажи краще, як ти вчора ту скандальну клієнтку в салоні на місце поставила!

Світлана миттю забула про екологію та пластик. Очі в неї загорілися, і вона почала в деталях розписувати, як одна жінка намагалася вийти з перукарні, не заплативши за фарбування, і як вона, Світлана, перегородила їй шлях і висловила все, що про неї думає.

Роман Андрія та Світлани закрутився так швидко, що Ганна Іванівна не встигла й оком зморгнути, як син оголосив: вони розписуються. Мати не була в захваті, але вирішила не лізти. Дорослий хлопець, сам знає, з ким йому жити.

Проте після весілля Світлана розгорнула справжню «культурну революцію» в їхній спільній квартирі.

— Знаєте, Ганно Іванівно, мені іноді просто незручно з вами кудись виходити, — заявила вона якось вранці за чаєм. — Вам терміново треба змінити гардероб. Ви виглядаєте, як звичайна жінка з ринку, ну чесно. Тільки не ображайтеся, я ж хочу, щоб ви виглядали сучасно!

Ганна Іванівна від несподіванки аж похлинулася чаєм і почала реготати.

— А що тут смішного? — Світлана ображено підняла брови. — Вам хіба не хочеться скинути років десять і виглядати стильно?

— Не хочеться, дитинко. У мене стільки роботи по дому, стільки справ, що мені просто ніколи по тих салонах вилежуватися. Та й по кафе я не ходжу, тож не переживай — твої модні знайомі мене не побачать і не злякаються, — відсміявшись, відповіла свекруха.

Наступною ціллю Світлани став ремонт. Квартира, в якій виріс Андрій, здавалася їй музеєм старожитностей.

— А ви не думали все тут переробити? — запитала вона, обводячи поглядом вітальню.

— У якому сенсі — переробити? Стіни на місці, дах не тече, — здивувалася Ганна Іванівна.

— Ну, дивіться, у вас тут усе таке… ну, як у дев’яностих. Треба зробити мінімалізм. Усе біле, сіре, ніяких цих ваших килимів і серветочок. Ви про скандинавський стиль чули? Щоб було багато світла і нічого зайвого.

— Ні, не чула, — знизала плечима свекруха. — Нам і так добре.

— Ох, ну звісно. А нам з Андрієм потім залишиться ця немодна квартира, де навіть фото в соцмережі соромно виставити.

— Оце так біда! — Ганна Іванівна знову ледь стримала сміх. — Ти головне сюди друзів своїх не приводь, щоб вони від моїх шпалер у непритомність не впали.

Але з часом ці «невинні» зауваження переросли у відверте нахабство. Світлана почала натякати, що квартира затісна для трьох дорослих людей.

— Знаєте, — сказала вона якось увечері, коли Андрія не було вдома, — ви б могли поки що пожити у своєї сестри чи якоїсь подруги. Нам з Андрієм треба простір, ми ж молода сім’я, хочемо планувати майбутнє, дітей… А ви нам ніби простір перекриваєте.

Ганна Іванівна на мить заніміла. Вона повільно поставила чашку на стіл і подивилася невістці прямо в очі.

— Я правильно зрозуміла? Ти пропонуєш мені піти з власної хати, яку я все життя облаштовувала, щоб тобі було комфортніше тут господарювати?

— Ну, а хто в цьому найбільше зацікавлений? — Світлана навіть не зніяковіла. — Ви ж хочете онуків? От і створіть умови.

— А ти мене запитала, чого я хочу? Може, я хочу спокійно дожити віку в своїй «немодній» квартирі, щоб мені ніхто не вказував, де ставити тарілку і які шпалери клеїти? А ви, якщо вам тісно, можете спокійно з’їхати на орендовану квартиру. Хто ж тримає?

— Ви ж знаєте, що в Андрія зараз не той період, щоб витрачати гроші на оренду. Він робить кар’єру, це робота на перспективу, там зараз не про заробітки йдеться, а про статус.

— Знаю. Але в сім’ї є ще одна людина, яка могла б піти працювати і допомогти з бюджетом, — Ганна Іванівна з насолодою вколола Світлану, натякаючи на те, що та після весілля одразу звільнилася.

— Це ви про мене? Я не можу. Я тепер дружина, я маю дбати про дім, про затишок. Це жіноча енергія, розумієте? — Світлана зробила такий вираз обличчя, ніби вона як мінімум берегиня священного вогню.

— І про який дім ти дбаєш? Тут я готую, я перу, я прибираю. Твоя «жіноча енергія» тільки на те й іде, щоб у дзеркало милуватися.

— Я працюю над своїм проектом! Я буду блогером. Розповідатиму дівчатам, як правильно будувати стосунки з чоловіками, щоб вони на руках носили, про екологічне споживання, про саморозвиток… — Світлана мрійливо закотила очі.

— Ну, слава Богу, а я вже переживала, що ти взагалі без діла сидиш, — саркастично зауважила Ганна Іванівна.

Атмосфера в хаті ставала все важчою. Андрій бачив, що між двома жінками іскрить, і теж почав задумуватися про переїзд. Але грошей катастрофічно не вистачало. Світлана на будь-яку пропозицію знайти роботу відповідала істериками про те, що він губить її талант і не цінує її як творчу особистість.

Перед святами вдома настав короткий період тиші. Всі були заклопотані. Світлана закривалася в кімнаті, щось там записувала на телефон, виставляла світло, переодягалася по п’ять разів на день. Ганна Іванівна бігала по магазинах, купуючи продукти, бо свято — це свято, незалежно від стосунків. Андрій працював до пізньої ночі.

Здавалося, настало перемир’я. Світлана більше не чіплялася до меблів, а Ганна Іванівна просто намагалася бути привітною.

— Андрійку, ти не повіриш! Гірчицю забула купити! А який же холодець без гірчиці? Це ж серце столу! — голос матері в слухавці тремтів від хвилювання.

— Мам, спокійно, я все куплю, коли буду повертатися. Напиши список, якщо ще щось згадаєш. Все, біжу працювати, — Андрій швидко поклав слухавку.

Ганна Іванівна з натхненням варила величезну каструлю. Холодець у їхній родині був чимось на кшталт сімейної традиції. Його готували на всі великі свята, його несли родичам, коли ті хворіли, його варили і на радощі, і на смуток. Це був символ дому.

Світлана зайшла на кухню, елегантно дістала з холодильника пляшку соку і раптом скривилася.

— Ой, а що це у вас так дивно пахне? Щось зіпсувалося? Якийсь важкий запах…

— Та нічого не зіпсувалося, це я холодець варю. Справжній, на домашньому м’ясі.

— Ой, боже, я згадала, в мене вдома теж таке варили. Ці хрящі, копита… Я це бачити не можу, не те що їсти! Як це взагалі можна вживати в двадцять першому столітті? Це ж суцільний жир! — Світлана демонстративно прикрила ніс рукою і вибігла з кухні.

«Ну-ну, копита їй не такі», — подумала Ганна Іванівна. — «Подивимося, як ти заспіваєш, коли за стіл сядемо».

Наступного дня Світлана спала майже до обіду. Андрій уже давно був на ногах, допомагав матері пересувати стіл, чистив овочі.

— Де твоя «спляча красуня»? — запитала мати, нарізаючи картоплю.

— Та спить ще. Вчора до другої ночі з якоюсь подружкою по відеозв’язку обговорювали стратегію їхнього майбутнього блогу. Каже, це дуже виснажливо.

— Ага, дуже. Особливо коли чоловік у цей час на роботі впарює, а мати біля плити стоїть.

— Ну, мамо, не починай…

— Добре, мовчу. Віднеси краще фрукти в зал, я зараз гляну, чи холодець добре застиг.

Коли Світлана нарешті вийшла з кімнати, вона відразу заявила, що на сніданок у такий святковий день хоче келих ігристого і бутерброд з червоною ікрою. Мовляв, треба налаштуватися на правильну хвилю.

— Ікра в холодильнику, пляшка теж там. Андрію, обслужи свою королеву, — зітхнула Ганна Іванівна.

— Ну мамо, ну свято ж, давай без цього, — Андрій слухняно пішов відкорковувати пляшку.

Після обіду Світлана вмостилася на дивані у вітальні з телефоном. Поки свекруха крутилася на кухні, розкладаючи страви, невістка лише зрідка подавала голос:

— Тільки не кладіть багато майонезу в салати! Це ж отрута для організму, від нього шкіра псується і вага росте.

— Ти краще за своєю вагою стеж, а я якось сама розберуся, — пробурмотіла Ганна Іванівна собі під ніс.

Нарешті всі сіли за стіл. Андрій розлив напої і підняв келих.

— Дівчата мої дорогі! Я хочу випити за вас. Щоб ви в мене завжди були такими гарними, щасливими і щоб у цьому домі завжди був мир і затишок!

— Ой, ні! Що це?! — Світлана раптом скрикнула і випустила келих. Склянка м’яко впала на килим, розбризкуючи рідину.

— Що сталося? Тобі погано? — злякалася Ганна Іванівна.

— Ви… ви справді поставили ЦЕ на стіл? Я думала, ви це самі десь у куточку з’їсте, а ви це виставили перед усіма? — Світлана дивилася на велике прозоре блюдо з холодцем так, ніби там лежала принаймні голова медузи Горгони.

— Ти про що взагалі? — не зрозумів Андрій.

— Про оце! — вона гидливо тицьнула доглянутим пальцем у бік страви. — Це ж неможливо їсти! Це ж виглядає просто жахливо. У пристойних родинах таке на стіл не ставлять. Це їжа для тих, кому все одно, що в себе пхати.

Ганна Іванівна відчула, як всередині все закипає.

— А «пристойні родини» — це хто? Ти, чи що? Ти, яка за весь день навіть хліба не нарізала? Тільки сік собі вичавлювати навчилася, от і вся твоя культура. Люди це готували, душу вкладали, а ти морду воротиш?

— Та цей ваш сік хоча б приємно пити! А це варево з вух і хвостів — це просто неповага до гостей! Якби я знала, що тут таке подаватимуть, я б краще в ресторан пішла.

— Так іди! — не витримала свекруха. — Чого сидиш? Іди туди, де тобі пасує. Може, там тебе навчать поважати чужу працю!

— Так, тихо! — Андрій гримнув кулаком по столу так, що тарілки підскочили. — Ви обидві замовкніть! Свєто, не хочеш — не їж, ніхто силоміць не пічкає. Але тримай свої коментарі при собі. А ви, мамо, не виганяйте мою дружину з-за столу.

— Андрію, ти що, справді збираєшся це їсти? — Світлана подивилася на чоловіка з таким виразом, ніби він збирався скоїти злочин.

— Збираюся! Я люблю мамин холодець. Це смачно, особливо з гірчицею. Спробуй хоч шматочок, може, передумаєш.

— Фу! Навіть не підходь до мене потім. Я не збираюся цілуватися з людиною, яка їсть таке! — Світлана демонстративно відсунулася.

— Ой, Андрійку, не переживай! — вставила свої п’ять копійок Ганна Іванівна. — Ти хлопець молодий, гарний. Вийдеш у двір — там черга стоятиме. Он Наталка, твоя колишня, з-за кордону повернулася. Кажуть, така красуня стала, очі не відірвати!

— Та як ви смієте! — Світлана схопилася з місця. — Ви просто зла, заздрісна жінка! Ви тільки й мрієте, щоб ми розійшлися, бо вам заздрісно, що в мене є життя, є плани, є блог, а у вас тільки каструлі!

— Чому я маю заздрити? Твоєму вмінню цілими днями в телефон лупитися? Чи тому, як ти вчиш інших жити, хоча сама навіть за собою прибрати не можеш? Не забудь у своєму блозі розказати, як ти від домашньої їжі в істерику впадаєш. Ото переглядів буде!

Жінки вже стояли одна навпроти одної, і крик стояв такий, що, мабуть, сусіди поверхом нижче почали хвилюватися. Андрій сидів, обхопивши голову руками. Він згадав, як у дитинстві в селі рознімали собак, що зчепилися в бійці, просто обливши їх водою. Зараз йому дуже хотілося зробити те саме.

Він раптом підвівся і дуже спокійним, але крижаним голосом сказав:

— Досить. Свєто, йди в кімнату. Зараз же. Мамо, ви залишайтеся тут. Я піду провітрюся. Якщо я повернуся і почую хоч один крик, я зберу речі і піду звідси назовсім. Мені все одно куди, але в цьому пеклі я більше не залишуся ні хвилини.

У кімнаті миттєво стало тихо. Жінки злякано подивилися на нього. Світлана, піджавши губи, швидко пішла до себе. Ганна Іванівна важко сіла на стілець і взяла пульт від телевізора.

Андрій накинув куртку і вийшов з під’їзду. На вулиці було морозно і свіжо. Він глибоко вдихнув повітря, намагаючись заспокоїти серце, що калатало десь у горлі.

Якраз у цей момент біля під’їзду припаркувалася машина. З неї вийшла дівчина з величезними пакетами в руках. Вона намагалася зачинити дверцята ліктем, але пакет ледь не розірвався.

— Давай допоможу, — підбіг Андрій. — Ого, та тут кілограмів двадцять!

— Ой, дякую! — дівчина підняла очі і розсміялася. — Напевно, трохи переборщила з покупками, але свято ж, самі розумієте. О, Андрію? Це ти? Привіт!

Це була Наталка. Вона виглядала просто чудово: рум’яні щоки від морозу, щира посмішка, і ніякої «жіночої енергії» на показ — просто жива, справжня людина.

— Привіт, Наталко. Радий тебе бачити. Навіть не уявляєш, як сильно.

Вони стояли біля під’їзду, і Андрій раптом відчув, що весь той бруд і крики, які залишилися там, нагорі, почали відступати.

— Ну що, неси, помічнику, — знову засміялася вона. — Тільки обережно, там у мене баночка домашньої гірчиці, мама передала спеціально до холодця. Каже, без неї — то не свято.

Андрій завмер на секунду, а потім теж щиро посміхнувся.

— Гірчиця — це добре. Гірчиця — це головне. Ходімо, я допоможу.

Вони пішли до входу, про щось весело розмовляючи, і Андрій вперше за довгий час відчув, що вечір ще можна врятувати.

Спеціально для Українці Сьогодні.

Фото ілюстративне.