«Мабуть, це найдорожча безкоштовна вечеря у нашому житті», — промайнуло в голові у Марка, коли він побачив, як чужа дитина витирає масні від качки пальці об його нові світло-сірі шпалери.

Все мало бути інакше. Це мав бути їхній перший спільний Новий рік у власному домі — не в орендованій квартирі з чужими меблями, а тут, де кожен плінтус був обраний після двомісячних суперечок, а кожна розетка стояла саме там, де треба.

За кілька годин до того, що Марк згодом назве «великим погромом», атмосфера була майже стерильно ідеальною. У вітальні затишного котеджного містечка, де вони з Ганною нарешті осіли, панував той самий спокій, за який люди платять великі гроші, тікаючи з галасливих міст.

— Ганнусю, ти впевнена, що нам вистачить одного соусу до качки? — Марк зазирнув на кухню, де дружина, закусивши губу, чаклувала над десертом. — Марку, нас двоє. Двоє! — вона розсміялася, поправляючи ідеально вкладене волосся. — Я приготувала стільки, що нам вистачить до Різдва. Я просто хочу, щоб усе було як у кіно. Щоб ми сіли, запалили свічки, відкрили ту пляшку ігристого, яку нам подарували на новосілля, і просто мовчали.

Ганна справді постаралася. На столі, застеленому білосніжною скатертиною, вже чекав найкращий посуд. В центрі височіла запечена качка, аромат якої з корицею та яблуками заповнив весь будинок. Навіть ялинка, прикрашена лише однотонними теплими вогниками, здавалася частиною дорогого дизайнерського проєкту.

— Жодних родичів з їхніми порадами про дітей, жодних друзів, які під ранок вимагають караоке. Тільки ми, — Марк обійняв її за талію, дивлячись на сніг, що повільно вкривав їхній невеликий двір.

Вони встигли випити лише по першому келиху вина під тихий джаз. Було близько дев’ятої вечора. Ганна саме збиралася подавати гаряче, коли тишу розірвав не просто дзвінок у двері — це був справжній штурм. Хтось на тому боці тиснув на кнопку так, ніби від цього залежало його життя.

— Може, це кур’єр помилився? — з надією запитала Ганна, але в очах уже з’явилася тривога. — Я перевірю, — Марк неохоче пішов до коридору.

Він відчинив двері, і в дім разом із холодним повітрям увірвався хаос.

— А ось і ми! Сусіди, не чекали?! — пробасив кремезний чоловік у яскравій лижній куртці, навіть не думаючи чекати запрошення. — Ой, Ганнусю, а ми дивимося — світло горить, машина стоїть! Думаємо: ну що ж ви там самі, як сичі! — підхопила жінка з пишною зачіскою та пакетами, що голосно шелестіли.

Це були Ігор та Марина з сусідньої ділянки. Вони бачилися всього пару разів біля паркану, обмінюючись черговими фразами про вивезення сміття. За ними в передпокій влетіли двоє дітей — хлопчик і дівчинка, які миттєво почали знімати куртки, кидаючи їх прямо на підлогу.

— Ми вирішили: новосілля треба святкувати гуртом! — Ігор по-братерськи ляснув Марка по плечу, від чого той ледь не випустив келих. — Тримайте подарунок! Оце наше, домашнє, батько передав. Градус — во!

Він всунув Марку в руки пластикову баклажку з мутною рідиною. Марина тим часом уже була у вітальні.

— Ого, який стіл! Ганно, ти що, цілий день біля плити стояла? — вона безцеремонно відсунула авторські канапе з лососем, щоб звільнити місце для свого пластикового контейнера. — А ми ось свого принесли. Салат з майонезом, ситний, не те що ці ваші листочки. Діти, сідайте!

Марк і Ганна стояли посеред власної вітальні, почуваючись випадковими перехожими на чужому святі.

— Вибачте, але ми планували цей вечір тільки для себе… — спробувала м’яко сказати Ганна, але Марина вже розсаджувала дітей за стіл. — Та кинь ти! Вдвох — це нудно. Новий рік — це ж компанія! Ігорю, де ти там? Відкривай свою «торпеду», будемо святкувати!

Минула година. Від атмосфери «інстаграмного» свята не залишилося навіть спогаду. На білосніжній скатертині красувалися плями від магазинної заправки, яку принесли сусіди. Діти вже встигли пролити сік на світлий диван і тепер ганяли по кімнаті з криками, граючи в «напад монстрів».

— А цей соус… це брусничний? Ганно, ну ти даєш! Я б у житті так не морочилася, — Марина голосно чавкнула, відправляючи в рот шматок качки. — Слухай, а дай мені ще шматок, тільки ніжку, там м’ясо пожирніше!

Ганна сиділа, вчепившись пальцями в край столу так сильно, що кісточки побіліли. Вона дивилася, як жир з качиної ніжки капає на її нову дубову стільницю, але виховання не дозволяло їй просто вказати гостям на двері.

— Знаєш, Марку, — повчально казав Ігор, наливаючи собі чергову порцію своєї настоянки в кришталевий келих для вина. — Ти занадто серйозний. Будинок — це ж стіни. Головне — люди! Ось ми з Маринкою завжди раді гостям. Заходьте хоч серед ночі! До речі, а чому музика така сумна? Де щось нормальне, щоб душа розгорнулася?

Він без дозволу схопив пульт від акустичної системи. За мить замість джазу дім наповнився гучними ритмами популярного радіо, від яких у Ганни почало сіпатися око.

— О, оце діло! — Марина підхопилася і почала пританцьовувати, зачіпаючи стегном стіл. Келихи загрозливо задзвеніли. — Ганно, чого сидиш? Новий рік на носі!

Діти в цей час виявили спальню на другому поверсі. Зверху почувся гуркіт — здається, вони вирішили перевірити на міцність ліжко.

— Ой, вони у нас такі активні, — розпливлася в усмішці Марина. — Творчі особистості!

Марк подивився на Ганну. В її очах він прочитав тихий відчай. Він спробував втрутитися: — Ігорю, Марино, ми справді дуже втомилися. Цей рік був важким, ми просто хотіли тиші…

— Та яка тиша?! — вигукнув Ігор. — Зараз дванадцята буде! Відкривай своє шампанське, те, пафосне. Подивимося, за що люди такі гроші платять.

Коли годинник пробив північ, Ігор сам схопив пляшку дорогого ігристого. Корок вилетів із гарматним пострілом, поціливши в стелю. Піна залила стіл і частину килима. — Ура! З Новим роком! З новим щастям! Щоб гроші водилися і сусіди не сварилися! — прокричав він, цокаючись так сильно, що край одного з келихів відколовся.

До другої години ночі їжа на столі закінчилася. Качка була обгризена до кісток, дорогі сири зникли впереміш із магазинною ковбасою. Діти нарешті вгамувалися, заснувши прямо у вітальні на килимі, загорнувшись у декоративні подушки, які Ганна купувала в маленькій майстерні.

— Ну, господарі, — Ігор важко підвівся, похитуючись. — Посиділи — і честь знати. Дякуємо за гостинність. Ганно, качка нічого так, але наступного разу спитай у Маринки рецепт маринаду, вона знає, як зробити, щоб м’ясо саме від кістки відпадало.

Марина в цей час збирала залишки пиріжків у пакет. — Ой, я дітям заберу на ранок, добре? Ви ж все одно стільки не з’їсте, а їм на сніданок буде якраз. І отой соус… куди його в баночку злити? Шкода, якщо пропаде.

Ганна мовчки простягнула їй порожню банку з-під меду. Вона була вже в тому стані заціпеніння, коли хочеться тільки одного — щоб ці люди просто зникли.

— Значить так, — Ігор зупинився в дверях, одягаючи куртку. — Ми ж боргів не любимо. Ви до нас класно поставилися, тепер наша черга. Завтра… точніше, сьогодні, десь по обіді, годині о п’ятій — чекаємо у нас!

— Обов’язково! — підхопила Марина. — Я такий стіл накрию! Шашлик буде, мої фірмові соління, наливки. Відпочинемо по-людськи, без цього всього пафосу. Відмови не приймаються! Ви ж тепер наші, сусідські!

— Ми прийдемо, — швидко сказав Марк, виштовхуючи їх за поріг. — Обов’язково прийдемо.

Коли двері нарешті зачинилися, в будинку стало так тихо, що було чути власне дихання. Ганна повільно опустилася на стілець серед брудних тарілок.

— Ти бачив? — тихо запитала вона. — Вони забрали навіть хліб. — Завтра приберемо, Ганнусю. Йдемо спати.

Перше січня зустріло їх похмурим небом і порожнім холодильником. Коли Марк о другій годині дня зайшов на кухню, він виявив там лише порожні контейнери та засохлу гілочку кропу.

— Ганно, у нас нічого немає. Навіть на каву молока не лишили. — Я знаю, — відгукнулася вона з вітальні, де намагалася відтерти пляму з дивана. — Вони вигребли все. Навіть ті десерти, що я в холодильнику ховала.

Шлунок нагадав про себе болючим спазмом. Сільські магазини були зачинені, доставка в такий день обіцяла приїхати хіба що до вечора.

— Слухай… — Марк обережно підійшов до дружини. — Вони ж нас запрошували. «Стіл ломитися буде», «шашлики». Може… може, справді підемо? Це принаймні справедливо. Вони з’їли наше свято, ми з’їмо їхній обід.

Ганна завагалася. З одного боку, бачити Ігоря та Марину хотілося найменше. З іншого — голод ставав нестерпним.

— Добре. Але тільки поїмо — і назад.

Вони привели себе до ладу. Марк навіть знайшов останню пляшку непоганого вина, щоб не йти з порожніми руками. Мороз бадьорив, а дим, що йшов із труби сусідського будинку, вселяв надію на гарячий шашлик.

Діставшись до воріт сусідів, Марк натиснув на дзвінок. Вони чекали п’ять хвилин, десять. За парканом явно чулися звуки телевізора та дитячий сміх. Марк натиснув ще раз.

Нарешті хвіртка відчинилася. На порозі стояла Марина.

Вона була в домашньому халаті з начосом, у капцях на босу ногу і з виразом обличчя, який ніяк не в’язався з учорашньою «найкращою подругою». Марина здивовано підняла брови, не відчиняючи хвіртку до кінця.

— О… А ви чого? — запитала вона сухо. Марк розгубився.

— Ну, ми… ви ж самі вчора звали. На шашлик, на продовження. Ось, ми з вином, як і обіцяли. Марина демонстративно зіщулилася від холодного вітру.

— Слухайте, хлопці, ви час бачили? У нас сімейний день. Ігор відпочиває, він приліг після вчорашнього. Діти мультики дивляться. Ми нікого не чекаємо.

Ганна зробила крок вперед, відчуваючи, як обличчя починає горіти від обурення.

— Марино, але ж ви вчора наполягали! Ви сказали, що чекаєте на нас о п’ятій. У нас вдома навіть шматка хліба не лишилося після ваших відвідин!

Марина подивилася на неї як на божевільну.

— Ой, ну мало що люди в новорічну ніч наговорять! Треба ж тактовність мати. Хто ж по гостях першого січня тягається без дзвінка? Люди відпочити хочуть від шуму, побути з сім’єю. А ви так приперлися… Ну, знаєте, це просто безпардонно.

Вона кинула погляд на пляшку вина в руках Марка.

— Ідіть додому, сусіди. Нам не до гостей зараз. У нас свій режим. Бувайте!

Хвіртка з гуркотом зачинилася. Клацнув замок.

Марк і Ганна залишилися стояти на морозі. За парканом почувся голос Ігоря: — Марин, хто там дзвонив? — Та сусіди ці, прийшли на халяву поїсти. Я їх відшила. Зовсім совісті немає в людей — спокою не дають у вихідний!

Шлях назад до будинку тривав усього кілька хвилин, але він здався Марку довшим за все попереднє життя.

Увійшовши до вітальні, він кинув пляшку вина на диван і почав роздягатися, не дивлячись на дружину.

— Знаєш, — нарешті сказала Ганна, розв’язуючи шарф. — Вона сказала, що ми — безпардонні. — Я чув, — відповів Марк.

Він підійшов до вікна. У будинку навпроти світилися вікна, пахло димом від мангала, і там жили люди, які щойно щиро повірили у свою правоту. Люди, які вважали, що прийти до чужого дому без запрошення, з’їсти все під чисту і залишити після себе бруд — це «душевність». А прийти за запрошенням — це «халявництво».

— Більше ніяких «відчинених дверей», — тихо промовив Марк. — Наступного року ми вимкнемо світло, відключимо дзвінок і просто будемо вдвох.

— А сьогодні? — Ганна підійшла і поклала голову йому на плече.

— А сьогодні я знайду в інтернеті якийсь ресторан, який працює, і замовлю нам стільки їжі, скільки влізе в багажник. І ми будемо їсти її прямо з коробок, дивлячись фільми.

Вони стояли у своїй ідеальній, трохи забрудненій вітальні, яка нарешті стала справді їхньою. Тому що дім — це не тільки вибрані шпалери і тепла підлога. Це фортеця, стіни якої тепер стали набагато вищими.

А десь за стіною сусіди доїдали їхні пиріжки, обговорюючи, як же важко зараз знайти вихованих людей.

Спеціально для Українці Сьогодні.

Фото ілюстративне.