Буває так, що найближчі люди стають чужішими за випадкових перехожих, і єдине, що їх цікавить у тобі — це вміст твого гаманця.
Надія стояла перед старими дверима, які не бачила вісім років. Фарба на них полущилася, а номер квартири ледь тримався на одному гвинтику. Вона глибоко вдихнула, поправила сумку і натиснула на дзвоник. Всередині щось хрипко задзеленчало — той самий звук із дитинства, від якого колись стискалося серце.
Коли замок нарешті клацнув, на порозі з’явилася літня жінка у запраному халаті. Вона мружилася, намагаючись розгледіти гостю в напівтемряві під’їзду.
— Добрий день, мамо, — тихо сказала Надія.
Валентина Миколаївна завмерла. Вона дивилася на цю доглянуту жінку в елегантному пальті, з гарною зачіскою та спокійним поглядом, і не могла повірити власним очам.
— Надю? Це ти? Господи, жива! — жінка сплеснула руками. — Де ж ти пропадала стільки літ? Ми вже й не знали, що думати. Чому не дзвонила? Невже пам’ять відібрало чи документи десь посіяла?
Надія не встигла й слова мовити, як з кімнати почулося важке човгання капців. Вийшов батько, Іван Петрович. Він спирався на одвірок і дивився на дочку спідлоба, наче вона була не рідною дитиною, а податковим інспектором.
— О, з’явилася, — прохрипів він. — Яким це вітром «іноземку» до нас занесло? Стільки років жили спокійно, а тут — на тобі, здрастуйте.
— Добрий день, тату, — Надія намагалася тримати голос рівним, хоча всередині все тремтіло.
З вітальні вигулькнув брат Степан. Він оглянув сестру з ніг до голови, затримавши погляд на її годиннику та взутті.
— Ого, Надька! Ну ти й розцвіла. Виглядаєш, як з обкладинки журналу. Що, в посольстві там великою людиною стала? — він хитро примружився.
— Працюю, Степане. Просто працюю, — вона примусила себе посміхнутися. — Допоможіть краще сумки занести, я дещо привезла.
Слово «привезла» подіяло магічно. Степан миттю вискочив за двері, підхопив пакунки і заніс їх до хати. Надія зайшла слідом, відчуваючи знайомий запах старих меблів і ліків.
З ванної з рушником на голові вибігла сестра Марина. Побачивши Надію, вона навіть не обійняла її, а одразу перейшла до головного.
— Надь, як добре, що ти приїхала! У нас тут такий завал, ти не уявляєш. Чоловік знову без роботи, борги за комірне ростуть як гриби, у малої зуби треба рівняти, а воно ж зараз усе як крило літака коштує. Нам би підсобити трохи, бо просто край…
Маленький племінник, що крутився поруч, смикнув Марину за край халата: — Мам, а дядько Стьопа казав, що тітка Надя багата. Може, вона мені на новий телефон дасть?
— Відчепись! — гримнула на нього Марина. — Не до твого телефону зараз, бачиш, ми з тіткою розмовляємо.
Валентина Миколаївна заметушилася на кухні. За пів години вся родина сиділа за столом. Надія дивилася на них і відчувала, як прірва між ними стає дедалі глибшою з кожною хвилиною.
— Ну, розповідай, — почала мати, накладаючи картоплю. — Кажуть, дівчата за кордон їдуть тільки щоб за іноземця вискочити. Ти теж там собі когось знайшла?
— Мамо, я приїхала про вас дізнатися, а не особисте життя обговорювати. У мене все добре, я маю роботу в туристичній сфері, винаймаю житло. Мені вистачає на життя.
— Ха! — Степан схопив шматок ковбаси. — Зрозуміло. А чого тоді приїхала? Невже за нашою домашньою їжею засумувала? Чи там життя не таке солодке, як на картинках?
— Мене Марина просила приїхати, казала, що вам важко, — спокійно відповіла Надія.
Батько, хильнувши чарку, важко поставив її на стіл. — Подарунків навезла… Мабуть, знайшла там собі якогось пана, що гроші розкидає. Яка нам користь з того, що ти тут посидиш день-два? Ми тут ледь кінці з кінцями зводимо, поки ти по світах ганяєш.
— Тату, я ні перед ким не маю виправдовуватися. Мені вже не двадцять років.
Валентина Миколаївна відклала ложку і подивилася на дочку з якимось дивним присмаком у погляді. — А чим ти там насправді займалася? Може, прибирала за кимось чи, не дай Боже, ще щось гірше? Визнавайся, чого приховуєш?
Надія відчула, як до горла підкочується клубок. — Ви справді думаєте, що за кордоном українці можуть тільки прибирати? — запитала вона.
— А що ще? — буркнув батько. — Рідну землю залишила, поїхала до чужих людей. Це як зрада, Надько. Треба вдома працювати, свою країну піднімати, а не шукати, де легше.
Степан підхопив: — Отож. Справжній патріот тут спину гне, а ти поїхала за довгим гривнем. Тепер от приїхала, пакунками махаєш. Думаєш, ми за ці брязкальця тебе хвалити будемо?
Надії стало важко дихати. Вона підвелася з-за столу. — Я піду пройдуся. Мені треба свіже повітря.
— Іди, іди, — кинув їй успід батько. — Тільки дивись, щоб тебе тут за якусь іноземну шпигунку не прийняли, а то з твоїм виглядом ти тут як біла ворона.
Вона вилетіла з під’їзду, ледь стримуючи сльози. На вулиці вона зустріла двох колишніх подруг, Олену та Світлану. Ті, побачивши її, спочатку заніміли від подиву, а потім засипали питаннями.
— Надю! Ого! Яка ти крута! — вигукнула Світлана. — Слухай, а скільки твій годинник коштує? Мабуть, цілий статок? А чоловік у тебе хто? Місцевий чи наш?
Олена, не чекаючи відповіді, перебила:
— Слухай, я тут справу одну задумала, хочу хустки розписувати на продаж. Тільки з грошима туго, ніхто позичати не хоче. Ти ж там добре заробляш, підкинь трохи на старт, я віддам… колись.
Надія відчула себе не людиною, а банкоматом, до якого всі намагаються підібрати код. — Мені треба йти, дівчата. Я лише на хвилинку вийшла, — вона прискорила крок.
— То ти допоможеш чи ні? — крикнула Олена їй навздогін, але Надія вже не оглядалася.
Коли вона повернулася додому, на порозі її зустрів малий племінник.
— Тьотю Надь, а мама сказала, що якщо ти не купиш мені планшет, то ти зла і нас не любиш. У тебе ж багато грошей, дай трохи!
З кухні знову почулися голоси батька та брата, які вже встигли добряче «відсвяткувати» її приїзд. Вони знову почали заводити стару пісню про зраду і про те, як вона їх соромиться.
Надія не витримала. Вона пройшла на кухню і голосно поставила сумку на стілець. — Досить! — її голос був тихим, але твердим. — Я приїхала до вас, бо сумувала. Я привезла те, що могла. Я працюю чесно, по десять годин на добу, щоб мати те, що маю. Я не зобов’язана купувати всім телефони чи гасити ваші кредити тільки тому, що я змінила своє життя.
Родичі на мить замовкли. Іван Петрович важко подивився на неї. — Ти стала чужою, Надько. Ті гроші тебе зіпсували. Краще б ти була бідною, але нашою. Відтепер знай: тобі тут не дуже й раді.
Надія відчула, як серце ніби обросло кригою. Вона зрозуміла, що цей дім перестав бути її домом ще вісім років тому.
Ввечері, коли вона збирала речі, до неї підійшла мати. Вона винувато ховала очі, але слова її були гострими. — Ти, доню, більше так часто не приїжджай. Живи вже там, де живеш.
— Чому, мамо? — Надія завмерла з футболкою в руках.
— Бо без тебе нам спокійніше було. Батько після твоїх слів весь вечір на ліках, серце коле. Ти ж розумієш, ми люди прості, нам твої порядки не підходять. Ми тебе не розуміємо, і ти нас теж. Вісім років не бачилися — і далі проживемо.
Надія мовчки кивнула. Вона забрала сумку і пішла в ніч. Жоден з них не вийшов її проводити.
Минуло два місяці. Надія вже повернулася до свого звичного ритму життя, коли пролунав дзвінок від Марини. Голос сестри був заплаканим. — Надю… тата не стало.
Надія відчула, як німіють пальці. — Я зараз подивлюся квитки на найближчий рейс…
— Ні! — швидко перебила Марина. — Не прилітай. Мама сказала, що бачити тебе не хоче.
— Чому? Що я знову зробила не так?
— Вона каже, що це після твого приїзду він так здав. Мовляв, перенервував через твої розмови. Але… Надю… якщо ти можеш, перекинь трохи грошей. Сама розумієш, на похорон ніхто не відкладав, а нам зараз дуже сутужно.
Надія довго дивилася у вікно на чуже місто, яке стало їй ближчим за рідний поріг. — Добре, — прошепотіла вона. — Я допоможу.
Того ж дня вона надіслала сестрі значну допомогу. Марина забрала гроші, але матері нічого не сказала. Вона виставила все так, ніби сама знайшла кошти, щоб не «гнівити» Валентину Миколаївну згадкою про «блудну» дочку.
Надія більше не дзвонила. Вона зрозуміла одну гірку істину: іноді любов рідних закінчується там, де починаються твої межі. І найкраще, що можна зробити для своєї сім’ї — це просто залишити їх у спокої, навіть якщо це болить.
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
