«Якби ти справді мене поважала, то не заглядала б в мою тарілку!» — саме ці слова ледь не зіпсували мені весь вечір, але в той момент я нарешті зрозуміла, з ким спілкувалася останні роки.

Ірина з насолодою доїдала вишуканий делікатес, поливаючи його цитрусовим соком. Вона заплющила очі від задоволення й вибагливо відкинулася на спинку м’якого крісла.

На столі перед нею стояла велика тарілка з дорогими морепродуктами. Дрібний лід блищав у м’якому світлі ресторанних каганців. Поруч стояв напівпорожній келих імпортного ігристого.

Перед Софією на затишному скатерці стояв лише маленький керамічний горщик із запеченими печерицями та філіжанка трав’яного чаю.

Софія мовчки відсунула від себе чай. Вона спостерігала, як подруга впевнено підкликає офіціанта.

— Будьте ласкаві, мені ще келих оцього напою, — Ірина вказала доглянутим пальцем із свіжим манікюром у винну карту. — І подавайте основну страву. Мені соковитий стейк. А тобі, Софійко?

— Мені нічого. Я вже пообідала, — Софія відвела погляд і подивилася у вікно. За склом шумів вечірній простір, проносилися автомобілі.

— Ну як знаєш, — знизала плечима Ірина. — Оберігаєш фігуру, виходить. А мені можна. Я сьогодні заслужила на свято.

Це був уже третій випадок за останні два місяці, коли вони зустрічалися в закладі харчування. Софія працювала обліковцем на невеликому підприємстві. Вона брала додаткові розрахунки додому, підбивала підсумки по вихідних і дуже суворо заощаджувала.

Їй потрібно було зібрати чималу коштовну суму на складне лікування для матері. Державної допомоги чекати було надто довго, а стан здоров’я неньки швидко погіршувався.

Ірина чудово про це знала. Вони товаришували ще з шкільної лави, знали про родини одна одної геть усе.

Сьогодні Ірина зателефонувала сама. Вранці в слухавці лунав її радісний, піднесений голос: «Софійко, мене нарешті підвищили! Я призначена керівником відділу! Я частую! Ходімо в той новий рибний ресторан біля річки. Відсвяткуємо мою нову щабель, я так довго до цього йшла!».

Софія погодилася. Вона щиро раділа за подругу. І вона справді думала, що якщо Ірина кличе та обіцяє частувати, то можна дозволити собі трохи відпочити від щоденних турбот.

Проте пів години тому, коли вони тільки сіли за стіл і робітник закладу приніс перелік страв, Ірина мимохідь мовила: «Слухай, у мене тут із виплатою винагороди вийшла затримка, на підприємстві обіцяють видати гроші лише наступного тижня. Тож сьогодні як завжди — ділимо порівну. Зате посидимо душевно, потеревенимо!».

Софія тоді просто промовчала. У неї всередині все стиснулося. У її гаманці лежала саме та обмежена сума, яку вона могла дозволити собі витратити на щоденні продукти до кінця тижня.

Якщо вона зараз віддасть половину за те, що замовляла Ірина — їй доведеться знову позичати або брати з недоторканних запасів.

Уперше подібне сталося на початку осені. Вони зустрілися в затишній кав’ярні. Софія замовила звичайне макаронне частування за цілком помірну ціну, а Ірина взяла холодну м’ясну нарізку, ніжну телятину та пляшку дорогого напою.

Коли принесли підсумковий папірець із чималим розрахунком, Ірина легко мовила: «Ну що, складаємося порівну?».

Софія тоді розгубилася. Їй стало ніяково. Вона боялася здатися дріб’язковою, боялася зіпсувати хорошу зустріч. Вона мовчки дістала картку й віддала свою половину. Удома вона ледь не плакала від прикрості на саму себе.

Другий випадок трапився через місяць. Софія вирішила діяти обачніше. Вона одразу попередньо мовила, що має труднощі з коштами.

Ірина співчутливо покивала: «Звісно-звісно, візьмемо по легкому салату, суто посидіти й побалакати».

Та як тільки робітник закладу підійшов, Ірина змінила рішення. Вона замовила коштовні морепродукти, потім вишуканий солодкий виріб, потім ще один напій.

А коли принесли розрахунок, подивилася на Софію чистими очима й мовила: «Софійко, ну ми ж близькі люди. Я не люблю оці підрахунки, хто скільки з’їв. Це так дріб’язково. Давай просто порівну, як роблять усі сучасні люди».

І Софія знову поступилася. Їй було ніяково від власної поступливості, але небажання сваритися повністю скувало її рішучість.

Офіціант приніс напій та гарячу м’ясну страву. Ірина їла з великим апетитом. Вона гучно розповідала про свій новий кабінет, про те, яке вишукане вбрання придбала на розпродажі, та про те, як планує оновити власне авто.

Софія слухала. Вона дивилася на подругу, на те, як та смакує кожним шматочком і запиває його дорогим напоєм.

— Ірино, — тихо мовила Софія, перериваючи розповідь про принади нового автомобіля.

— Що? — Ірина промокнула вуста серветкою.

— Ти ж казала вранці, що це твоє частування.

Ірина важко зітхнула. Її погляд миттєво став зверхнім.

— Софійко, ну я ж тобі пояснила обставини. Виплату затримали. Навіщо ти псуєш настрій через дрібниці? Ми ж подруги. Чи ти вже геть втратила можливість ходити до закладів?

Ці слова пролунали зовсім не як співчуття. Вони пролунали як докору. Наче Софія була винна в тому, що змушена рахувати кожну копійку. Наче турбота про хвору матір робила її менш вартісною людиною, негідною сидіти за цим столом.

Офіціант підійшов прибрати порожній посуд.

— Розрахунок, будь ласка, — гучно мовила Ірина. — Один, ми поділимо навпіл.

Софія відчула, як усередині неї щось остаточно змінилося. Побоювання здатися скупою, яке мучило її всі ці місяці, раптом зникло. Ілюзія щирої дружби розпалася. Залишилася тільки спокійна та чітка ясність.

Офіціант приніс папку з розрахунком. Ірина звичним рухомсунула її на середину столу, відкрила й пробіглася очима по строчках.

— Так, що тут у нас… Досить пристойна сума. Чудово посиділи! Слухай, Софійко, давай ти зараз зі своєї картки за все розрахуєшся?

Софія мовчки дивилася на неї.

— Просто я перед виходом не перевірила залишок, — Ірина безтурботно змахнула рукою. — У мене на рахунку зараз зовсім небагато коштів залишилося. Ти закрий розрахунок, а я тобі свою частину потім перекажу. Наступного тижня, як гроші прийдуть.

Софія подивилася на папірець, що лежав на столі. Основна частина суми припадала на дорогі морепродукти, стейк та напій подруги. Її ж запечені печериці та чай коштували зовсім небагато.

Софія відкрила свою сумочку. Дістала простий гаманець. Витягла одну паперову купюру, якої цілком вистачало на її страви з чайовими. Поклала її зверху на розрахунок.

— Це за печериці, чай і для робітника закладу.

Ірина вставилася на купюру. Потім повільно перевела погляд на Софію.

— Ти жартуєш? — голос Ірини здригнувся, але вона одразу опанувала себе й криво посміхнулася. — Софійко, припиняй. Ми ж дорослі люди.

— Я не жартую, — Софія застебнула блискавку на сумці й поклала її на коліна. — Моя частка тут повністю покрита. Решта — твоє замовлення.

Ірина збентежено озирнулася довкола. За сусідніми столиками відпочивали люди, лунала тиха музика.

— Ти зараз справді будеш зчиняти суперечку через гроші? — Ірина стишила голос. У ньому з’явилися роздратовані нотки. — Мені за тебе соромно. Поводишся дуже дивно.

— Мені за себе теж було соромно. Двічі до цього. Коли я розраховувалася за твої вишукані страви зі своїх останніх заощаджень, — Софія говорила спокійно. Вона не підвищувала голос. Вона просто говорила правду.

— Я не просила тебе розраховуватися за все! — промовила Ірина, нахиляючись уперед над столом. — Ми домовлялися ділити розрахунок. Це звичайна практика!

— Ми не домовлялися. Ти просто ставила мене перед фактом.

Софія відсунула стілець і підвелася.

— Почекай! — Ірина вхопилася пальцями за край кофти Софії. — У мене на картці недостатньо коштів. Я не розраховувала на такі витрати сама.

— Ти замовляла стільки дорогих страв, знаючи, що не маєш змоги сплатити? — Софія акуратно, але впевнено вивільнила одяг із рук подруги.

— Я розраховувала, що ми поділимо! У тебе ж є заощадження, я знаю, ти на лікування складаєш. Візьми звідти, я потім поверну! З наступної виплати!

Софія подивилася в очі Ірині. У них не було сорому чи каяття. Було лише здивування та роздратування від того, що зручна схема більше не працює.

Ірина справді вважала, що має повне право користуватися коштами, відкладеними на одужання чужої матері, аби покрити свої вишукані обіди.

До столу підійшов офіціант. Він помітив напругу між відвідувачками, але залишався ввічливим.

— Юначе, — спокійно звернулася до нього Софія. — Порахуйте нас, будь ласка, окремо. Ось моє замовлення: печериці та чай. Я залишаю цю купюру, решти не потрібно. За решту замовлення розрахується моя знайома.

Робітник закладу кивнув, узяв гроші та папірець.

— Зачекайте! — голос Ірини забринів від хвилювання. — Вона нікуди не піде! Ми розраховуємося разом!

Офіціант зупинився, переводячи погляд із однієї жінки на іншу.

— У нас окремий розрахунок, — твердо повторила Софія.

— Пані покрила свої позиції, — рівним тоном відповів офіціант Ірині. — До сплати залишається решта суми за морепродукти, м’ясо та напій. Як будете розраховуватися? Карткою чи готівкою?

Обличчя Ірини вкрилося червоними плямами.

— У мене немає такої суми на рахунку, — мовила вона крізь зуби, дивлячись на робітника закладу з обуренням.

— У такому разі я змушений запросити старшого адміністратора, — офіціант трохи відступив, дотримуючись правил закладу.

Софія зняла зі спинки стільця своє пальто. Вона не відчувала радості чи зловтіхи. Усередині була тільки велика втома від усього цього, наче вона важко працювала увесь день.

— Ти мене залишаєш? — Ірина дивилася на неї знизу вгору. — Через якусь страву? Ми ж стільки років знайомі.

— Саме тому, Ірино. Ты знаєш, як складне зараз моє життя. Ты знаєш про кожну гривню в моєму скромному статку. І ти свідомо кличеш мене до дорогих закладів, щоб користуватися моєю добротою.

До столу безшумно підійшов старший адміністратор — високий чоловік у строгому костюмі.

— У вас виникли якісь труднощі? — ввічливо запитав він.

— Оця жінка, — Ірина вказала пальцем у бік Софії, — відмовляється покривати спільний розрахунок!

— Я повністю розрахувалася за власні страви, — Софія подивилася адміністратору просто в очі. — Ви можете перевірити замовлення: дорогі страви та напій замовляла лише ця пані. Моя оплата вже у вашого працівника. На все добре.

Вона розвернулася й попрямувала до виходу, не озираючись.

— Яка ж ти нещира! — вигукнула їй навздогін Ірина на весь зал.

Кілька людей за сусідніми столиками обернулися, розмови на мить стихли. Софія не прискорювала крок. Вона вийшла до холу, забрала в гардеробі свій шарф і штовхнула важкі скляні двері.

На вулиці вона вдихнула свіже вечірнє повітря. Руки трохи тремтіли від хвилювання. Вона попрямувала до зупинки громадського транспорту.

Телефон у кишені пальто почав вібрувати. На екрані з’явилося ім’я Ірини.

Софія натиснула кнопку відхилення виклику. Телефон задзвонив знову. Потім ще раз. Софія увімкнула тихий режим і сіла в автобус.

Коли вона зайшла до своєї затишної кімнати, на екрані світилося сповіщення про нове звукове повідомлення. Софія ввімкнула відтворення.

«Софіє, дай відповідь! — голос Ірини лунав дуже стурбовано, на задньому плані чувся шум води та посуду. — Благаю! Вони покликали охорону! Я ж працюю в солідній установі, мені не можна потрапляти в такі історії! Адміністратор сказав, що в них на кухні багато роботи після банкету, а помічник не вийшов на зміну. Всі чекають на розрахунок! Мені доводиться допомагати прибирати приміщення та мити посуд за цей розрахунок! Тут стільки глибоких каструль і брудних тарілок! Перекажи мені кошти, благаю, я все поверну! Я зіпсувала увесь свій манікюр!».

Софія слухала, як на тлі бідкання Ірини хлюпає вода й хтось суворим голосом каже: «Жінко, не відволікайтеся на телефон. Оон ту велику посудину відчищайте ретельніше, беріть цупку ганчірку».

«Софійко, будь ласка! — продовжувала благати Ірина. — Я до пізньої ночі тут перебуватиму!».

Софія мовчки вилучила це повідомлення.

Вона відкрила застосунок на телефоні. На цільовому рахунку лежали недоторкані кошти для лікування матері. Вони були цілі, до останньої копійки. Жодна частина з цих коштів більше ніколи не піде на чиїсь чужі примхи.

Софія зайшла в налаштування й додала номер Ірини до списку блокування. Більше жодних фальшивих зустрічей. Жодних спільних розрахунків навпіл.

Вона була вдома, поруч із рідною людиною, і спокій у кімнаті здавався їй найціннішим здобутком цього вечора.

Спеціально для Українці Сьогодні.

Фото ілюстративне.