Ганна ніколи не вважала себе жертвою обставин.
Навпаки, дивлячись на подруг, чиї шлюби розбивалися об скелі зрад та гучних скандалів, вона почувалася щасливою жінкою.
Десять років у шлюбі з Олексієм минули як один день — спокійний, розмірений і напрочуд мирний.
У них підростали двоє чудових дітей, квартира завжди була наповнена дитячим сміхом, а побутові негаразди здавалися дрібними хмаринками на чистому небі.
— Ми — звичайна родина, — часто повторювала Ганна мамі по телефону. — Олексій надійний, не ходить по друзях і ресторанах, не ледар. Чого ще бажати?
Справді, за ці роки вони майже не сварилися. Були дрібні непорозуміння через немитий посуд чи розкидані іграшки, але нічого такого, що могло б похитнути фундамент їхніх стосунків.
Проте була одна особливість, до якої Ганна звикла настільки, що перестала її помічати: вони ніколи не були вдома наодинці.
Одразу після весілля, коли молоді роки вирували, а мрії про власне гніздечко здавалися реальністю, фінансова ситуація внесла свої корективи.
Допомоги чекати не було звідки. Ганнині батьки ледь зводили кінці з кінцями, а Олексій був єдиним сином у матері, яка жила в просторій трикімнатній квартирі.
— Навіщо вам викидати гроші на оренду чужим людям? — лагідно казала тоді Марія Степанівна, свекруха Ганни. — Квартира велика, місця всім вистачить. А я вам і з дітками допоможу, і порадою.
Так розпочалося їхнє спільне життя.
Марія Степанівна не була класичною «лихою свекрухою» з анекдотів.
Вона була жінкою інтелігентною, врівноваженою і, на перший погляд, доброзичливою.
Вони з Ганною знайшли спільну мову: разом обговорювали рецепти, ділилися новинами про дітей, ходили за покупками.
Але Ганна завжди відчувала невидиму межу.
Вона була в цій квартирі господинею лише на кухні, і то — з дозволу. А центром всесвіту в цій оселі завжди був Олексій.
Любов Олексія до матері була для Ганни прикладом синівської відданості.
Спочатку це її навіть підкупило.
«Якщо він так шанує матір, то так само берегтиме і мене», — думала вона в перші роки.
Марія Степанівна справді обожнювала сина, називала його своїм «єдиним захисником» і часто нагадувала, як важко їй було піднімати його на ноги після того, як не стало його батька.
Проте з роками Ганна почала помічати, що жодне важливе рішення в їхній родині не приймалося без схвального кивка Марії Степанівни.
Яку школу обрати для старшого сина? Куди поїхати на відпочинок?
Навіть колір штор у дитячій кімнаті обирався за порадою свекрухи.
Олексій наче розчинявся в материнській волі, вважаючи її думку істиною в останній інстанції.
Ганна мовчала. Вона боялася зруйнувати той крихкий мир, який вони будували роками.
Їй здавалося, що суперечка з матір’ю чоловіка — це автоматична зрада самого Олексія.
Вона навчилася підлаштовуватися, навчилася пробачати дрібні образи та перетворювати свої бажання на «спільні пропозиції», які б сподобалися свекрусі.
Три роки тому в їхньому житті відбулася значна подія. Подружжя нарешті накопичило достатньо грошей для покупки першого автомобіля.
Ганна, яка вже кілька років мала водійське посвідчення, але не мала практики, була на сьомому небі від щастя.
Вона малювала в уяві, як вранці з комфортом везтиме дітей до садочка та школи, як вони всі разом виїжджатимуть на природу у вихідні, забувши про тисняву в маршрутках.
Коли новенький кросовер нарешті стояв під вікнами, Олексій прийшов додому з документами.
— Ганнусю, я оформив машину на маму, — спокійно сказав він, заварюючи чай.
Ганна застигла з чашкою в руках.
— На Марію Степанівну? Але чому? Ми ж разом збирали ці гроші, я відмовляла собі в усьому три роки.
— Так було простіше з паперами, там якісь пільги по оформленню, та й мама попросила, мовляв, їй так спокійніше буде. Хіба це має значення? Машина ж наша, ми на ній їздимо. Мама навіть за кермо не сідає.
У той момент у душі Ганни вперше щось здригнулося.
Вона відчула присмак несправедливості, але, подивившись на безтурботне обличчя чоловіка, знову проковтнула протест.
«Можливо, він правий? Можливо, я просто чіпляюся до формальностей?» — переконувала вона себе.
Наступні роки машина справді була в їхньому розпорядженні, але Ганна ніколи не відчувала її своєю.
Щоразу, сідаючи за кермо, вона пам’ятала, що юридично ця річ належить жінці, яка навіть не знає, де знаходиться важіль коробки передач.
Останні пів року в їхній родині панувало пожвавлення.
Діти росли, місця в трикімнатній квартирі ставало дедалі менше, а присутність Марії Степанівни — дедалі відчутнішою.
Вони зважилися на відчайдушний крок: взяти іпотечний кредит на власне житло.
Ганна вже уявляла, як вона облаштує власну вітальню, де не буде чужого кришталю в сервантах і старих фотографій чужих родичів на стінах.
Вона була готова працювати вдвічі більше, аби лише відчути себе нарешті господинею у власному домі.
Розмова відбулася ввечері, коли діти вже спали.
— Знаєш, Ганно, я тут порахував. Іпотеку краще брати на маму, — Олексій уникав погляду дружини, гортаючи якісь роздруківки з банку.
Ганна відчула, як холодна хвиля прокотилася по спині.
— Знову? Олексію, це вже не автомобіль. Це квартира, за яку ми будемо платити наступні п’ятнадцять років. Чому вона має належати твоїй матері?
— Так так буде спокійніше, адже в разі чого, квартиру у неї ніхто не забере, — почав він звичну пісню.
Але цього разу Ганна не збиралася мовчати.
— Ні, Олексію. Досить. Я хочу, щоб моє майно належало мені або моєму чоловікові. Я працюю на рівні з тобою, я вкладаю кожну копійку в наше майбутнє. Якщо з тобою щось станеться, чи якщо твоя мати вирішить, що ця квартира — її власність, ми з дітьми залишимося на вулиці.
— Як ти можеш таке говорити про мою маму?! — Олексій обурився, його голос тремтів від образи. — Вона нас прихистила, вона нам допомагала! Ти невдячна!
Це була їхня перша серйозна сварка за десять років.
Олексій грюкнув дверима і пішов спати до матері в кімнату.
Вже два дні він не розмовляє з Ганною, ігнорує її запитання, а Марія Степанівна ходить по квартирі з виглядом великомучениці, кидаючи на невістку сповнені суму погляди.
Ганна сиділа на кухні, дивлячись на свої руки.
Вона намагалася зрозуміти: де вона схибила? Чому чоловік, якого вона вважала надійною опорою, так наполегливо намагається юридично викреслити її з їхнього спільного життя?
Сумні думки почали закрадатися в її голову.
Можливо, Олексій — не просто люблячий син? Можливо, це холодний розрахунок?
Якщо він колись вирішить розлучитися, Ганна піде з дому з двома дітьми і двома валізами, не маючи прав ні на машину, ні на квартиру, за які вона платила роками.
Весь їхній спільний доробок залишиться у «власності» Марії Степанівни, а отже — у Олексія.
Ганна зрозуміла, що її «мирний» шлюб був лише ілюзією, побудованою на її беззаперечному підпорядкуванні.
Поки вона погоджувалася на правила гри свекрухи, вона була хорошою.
Як тільки вона заявила про свої права — стала ворогом номер один.
Вона почала згадувати дрібні фрази свекрухи, сказані ніби випадково:
«Олексій — моя єдина опора», «Все, що в мене є — це для мого синочка».
Тепер ці слова звучали як попередження.
Що робити далі? Ганна розуміла, що якщо вона поступиться зараз, вона назавжди залишиться додатком до свого чоловіка і його матері.
Але якщо наполягатиме на своєму — це може зруйнувати їхній шлюб.
Чи варте житло того, щоб залишитися самотньою?
А чи є цей шлюб справжнім, якщо в ньому немає місця для спільної власності та безпеки дружини?
Ця ситуація стала для Ганни лакмусовим папірцем.
Вона зрозуміла, що за десять років так і не стала для Олексія найближчою людиною.
На першому місці завжди була мати, її комфорт і її «спокій».
Вона вирішила, що більше не буде мовчати. Ганна збирається запропонувати Олексію візит до юриста.
Вона хоче бачити розрахунки банку, вона хоче розуміти, чому оформлення на неї чи на нього є «неможливим».
І головне — вона хоче знати, чи бачить Олексій їх як єдине ціле, чи він просто забезпечує тил для себе за її рахунок.
Життя Ганни змінилося назавжди. Тієї безтурботної жінки, яка вірила в «як у всіх», більше не існувало.
На її місці з’явилася та, що навчилася рахувати не лише гроші, а й ціну власної незалежності.
Але, що має вчинити жінка, щоб жити спокійно надалі? Та чи варто берегти такий шлюб, в якому ти зовсім не на першому, і навіть не на другому, плані?
Фото ілюстративне.
