Ти ж хотіла як краще, правда? Щоб усе «по-людськи», щоб сім’я була купи, щоб образа не ятрила серце твого коханого. А тепер подивися в дзеркало і скажи: де твої гроші, де твої нерви і куди поділася та усміхнена дівчина, якою ти була ще пів року тому?
Все почалося так, як зазвичай починаються всі «фейсбучні» драми — з великої любові та ілюзії, що ми кращі за інших.
Вадим був для Марини подарунком долі. Не пив, не гуляв, працював так, що аж гай шумів. І була в нього одна риса, яка Марині спочатку здавалася навіть благородною: він зовсім не спілкувався зі своїми батьками.
Ну, знаєте, як це буває у нас: «Мамо, я дорослий, у мене своє життя». Але тут було щось глибше. Вадим ніби викреслив їх із пам’яті чорним маркером.
— Вадику, ну не можна ж так, — якось увечері, коли вони вже планували весілля, почала Марина. — Вони ж тебе виростили. Яке б там не було минуле, це ж рідна кров.
Вадим тоді лише похмуро глянув на неї, і в його очах промайнуло щось таке, від чого Марині стало не по собі. Але вона списала це на чоловічу стриманість.
— Маріш, ти не знаєш моєї матері. Любов Іванівна — це не жінка, це стихійне лихо з манією величі. А батько… батько просто знайшов спосіб не чути її голосу через пляшку. Я не хочу тягнути цей бруд у наш дім. Крапка.
Але Марина ж у нас миротвориця. Вона ж думала, що її доброти вистачить на весь світ. «Він просто перебільшує, — міркувала вона, прасуючи його сорочки. — Чоловіки завжди все сприймають занадто гостро. От приїдуть вони, я накрию стіл, ми поговоримо, і все заживе».
Якби ж вона знала, що деякі рани не гояться, а просто гниють під гарними бинтами.
Весілля відгуляли гарно, але скромно. Вадим наполіг, щоб батьків не було. Марина погодилася, бо не хотіла псувати свято, але черв’ячок сумління гриз її щодня.
Після медового місяця вона знову взялася за своє. Ну як же так? Вона — заміжня жінка, а свекруху бачила тільки на пожовклому фото десять років тому.
— Давай запросимо їх на тиждень. У нас же квартира велика, місця вистачить. Познайомимося ближче, я ж тепер їхня невістка, — щебетала вона.
Вадим здався. Але сказав фразу, яку вона згадає ще не раз:
— Тільки потім не кажи, що я не попереджав. Це вийде нам боком.
Марина з ентузіазмом взялася за підготовку. Вимила кожен куточок, накупила нових рушників, приготувала такі страви, що навіть ресторанні шефи позаздрили б. Вона хотіла показати, яка вона господиня. Вона хотіла, щоб Любов Іванівна побачила: її син у надійних руках.
Але реальність постукала в двері не з квітами, а з першою ж фразою свекрухи прямо на порозі.
— Ой, дитинко, а що це ти така повненька? — замість «добрий день» видала Любов Іванівна, оглядаючи Марину з ніг до голови. — Вадим казав, що ти симпатична, але я не думала, що настільки «в тілі».
Марина, яка носила стандартний розмір і щоранку бігала, ледь не впустила тарілку з хлібом-сіллю.
— Я… я нормальна, Любове Іванівно. Проходьте, будь ласка.
— Та я бачу, що нормальна. Тільки от личко таке кругле, як у сільської дівки на виданні. Ну нічого, це зараз модно — «бодіпозитив», чи як там його, — свекруха пройшла у вітальню, скидаючи туфлі прямо посеред килима.
За нею зачовгав Микола Петрович — батько Вадима. Від нього вже з порога тягнуло чимось міцним і несвіжим. Він винувато посміхнувся Марині і відразу запитав:
— А де тут у вас можна присісти, щоб ноги не гули? І чи немає чогось… ну, для апетиту?
Марина зблідла. Вадим стояв збоку, схрестивши руки на грудях, і його погляд чітко промовляв: «Ну що, дочекалася?»
За столом почалося найцікавіше. Любов Іванівна взялася «інспектувати» походження невістки.
— Марина… яке дивне ім’я. Вичурне таке. Ти, мабуть, десь із глибокої провінції, де дітей називають як героїв серіалів?
— Мої батьки — прості люди, Любове Іванівно. Працювали на заводі, чесно заробляли на життя, — стримано відповіла Марина.
Свекруха скривилася, ніби лимона з’їла.
— Ой, «робітничий клас». Я так і думала. А от ми, шляхетського роду! Моя прабабця по материнській лінії була з Голіциних. Це ж блакитна кров! Наш рід завжди тримав марку.
Микола Петрович, який на той момент вже встиг дістати з сумки свою пляшку і налити повну склянку, голосно зареготав.
— Яка там шляхта, Любо! Твоя прабабця на фермі корів доїла, а ти собі казок навигадувала! Один раз якийсь панок повз проїхав, так ти вже цілий родовід намалювала!
Любов Іванівна глянула на чоловіка з такою зневагою, що в кімнаті, здавалося, температура впала до нуля.
— Мовчи вже, п’янице. Тобі тільки б знецінити велич нашої родини. Вадиме, синку, як ти міг обрати дівчину без жодного натяку на породу? Вона ж… ну, зовсім проста. Як двері.
Марина відчула, як у горлі став клубок. Її дім, який вона так любовно прикрашала, раптом став для неї чужим. Свекруха ходила по кімнатах і коментувала все: від кольору штор до швів на плитці у ванній.
— Однотонна білизна — це ознака смаку. А у вас тут якісь квіточки, як у дитячому садку. І посудомийка… Навіщо вона вам? Руками треба мити, щоб відчувати чистоту. Ти просто лінива, Марино. Сучасні дівчата зовсім не хочуть працювати.
Тиждень перетворився на пекло. Марина щовечора плакала в подушку, а Вадим тільки злісно кидав:
— Я ж казав. Тепер терпи.
Нарешті гості поїхали. Марина вимила квартиру з хлоркою, ніби намагаючись витерти саму згадку про Любов Іванівну. Вона була впевнена: це був перший і останній раз.
Минуло кілька місяців. Життя почало повертатися в спокійне русло, аж поки одного вечора у Вадима не задзвонив телефон.
— Маму розбив параліч, — сказав він, поклавши слухавку. Його голос був пустим. — Інсульт. Вона в лікарні, стан важкий. Батько… ну, ти сама бачила батька. Він не те що за нею, він за собою не догляне.
Марина завмерла. У неї всередині боровся гнів і те саме «людяне», яке її завжди підводило. Вона згадала Любов Іванівну — горду, злу, але тепер безпорадну.
— Вадиме, треба щось робити. Ми не можемо їх там кинути.
— Я поїду, подивлюся, що до чого. Може, знайду доглядальницю.
Але в маленькому містечку, де жили батьки, знайти когось адекватного за нормальні гроші виявилося неможливим. Вадим повернувся через кілька днів повністю розбитим.
— Лікарі кажуть, її треба забирати. У лікарні вона тільки займає місце. Батько п’є чорною змією, він навіть не розуміє, що вона лежить і не може поворухнутися.
І тут Марина зробила те, про що шкодуватиме наступні роки. Вона сама запропонувала.
— Вези її сюди. Ми впораємося. Я допоможу.
Вадим обійняв її так міцно, ніби вона була його останнім шансом на порятунок.
— Ти свята людина, Маріш. Я сам за нею доглядатиму, обіцяю. Ти навіть не торкнешся.
Ох, як же він помилявся. І як вона йому вірила.
Коли Любов Іванівну привезли, вона була тінню самої себе. Але язик у неї залишився таким же гострим. Коли Вадим спробував змінити їй білизну, вона влаштувала таку істерику, що збіглися сусіди.
— Не смій! Ти — чоловік! Ти — мій син! Як ти можеш дивитися на матір у такому стані? Де та твоя… як її… Анжела? Марина? Хай вона йде! Це жіноча справа! Вона для того й народжена, щоб за панами прибирати!
Вадим благально подивився на дружину. Марина зітхнула і взяла в руки пелюшки.
Так почалися її будні «доглядальниці». Робота — дім — Любов Іванівна. Любов Іванівна — дім — робота. Свекруха не давала їй спокою ні на хвилину.
— Марино, вода надто гаряча! Ти хочеш мене зварити?
— Марино, чому суп такий рідкий? Ти на мені економиш?
— Увімкни мені канал про тварин, там хоч істоти приємніші за тебе.
А Вадим? Вадим спочатку намагався допомагати, готував їжу, прибирав. Але Любов Іванівна не давала йому нічого робити. Вона кричала, що «її синочок не має опускатися до ницої праці». Вона вимагала тільки Марину.
Марина худла на очах. Вона більше не була «повненькою сільською дівкою». Вона стала блідою тінню з темними колами під очима. А гроші… Гроші танули, як сніг у квітні. Ліки, спеціальне харчування, засоби гігієни — все це коштувало стільки, що Марина почала забувати, коли востаннє купувала собі навіть нову помаду.
Якось Марина повернулася з роботи пізніше, ніж зазвичай. У коридорі стояв знайомий запах — перегар і дешевий тютюн.
— А ось і наша господиня! — з кухні вивалився Микола Петрович. Він виглядав ще гірше, ніж минулого разу, але був у чудовому гуморі. — Я вирішив, що не гоже сім’ї бути порізно. Приїхав допомагати доглядати за своєю Ганнусею.
Марина глянула на Вадима. Той відвів очі.
— Маріш, він не зміг там один. Сусіди дзвонили, сказали, що він ледь хату не спалив, коли намагався яєчню засмажити.
— Допомагати? — Марина ледь стримувала крик. — Він же на ногах не стоїть! Вадиме, ми домовлялися про одну твою маму, а тепер у нас тут ще й приватний бар на кухні?
Але Любов Іванівна з кімнати вже подала голос:
— Не чіпай Миколку! Він — мій чоловік! Він має право бути біля мене! А ти не виховуй його, ти краще йди і підігрій йому вечерю. Людина з дороги втомлена!
Це було за межею. Марина відчувала, як усередині неї щось починає тріщати. Вона тягла на собі роботу, паралізовану свекруху, яка її ненавиділа, а тепер мала ще й обслуговувати п’яного свекра?
Микола Петрович швидко освоївся. Він знайшов собі підробіток — розвантажувати товар у магазині неподалік. Але гроші додому не доносив. Все «інвестувалося» у пляшку. І найстрашніше — він почав приносити її додому.
Минуло ще два тижні. Марина спеціально йшла додому через парк, роблячи величезне коло. Вона просто боялася відчиняти власні двері. Вона уявляла, як зараз знову почує претензії, відчує сморід спиртного і знову буде винна всьому світу.
Вона ввійшла в квартиру тихо, сподіваючись прослизнути у ванну. Але з кухні почувся регіт. Гучний, хрипкий і… до болю знайомий.
Марина зазирнула на кухню. За столом сидів Микола Петрович. А поруч з ним — Вадим. Її ідеальний, непитущий Вадим.
Перед ними стояла пляшка. Вадим тримав склянку, і його погляд був скляним.
— О, Марішка! — Вадим похитнувся, намагаючись підвестися. — А ми тут… ну, за здоров’я мами. Ти не сердься, кохана. Життя таке… важке. Треба ж якось стрес знімати.
— Ти випив? — прошепотіла Марина. Світ навколо неї захитався. — Ти ж казав, що ненавидиш це. Ти ж казав, що хочеш бути іншим!
— Та ладно тобі, — втрутився свекор. — Чого ти на хлопця накинулася? Він хоч трохи розслабився від твого вічного ниття і Ганниних криків. Налий їй, синку, хай подобрішає. А то ходить як прокурор.
Свекор боляче ткнув Марину ліктем у бік.
— Давай, не ламайся. Ми ж сім’я.
І тут з кімнати пролунав голос Любові Іванівни:
— Скільки можна там теревенити? Де ти вештаєшся, невдахо? Я вже вся мокра! Іди сюди негайно і зроби свою роботу!
Це був той момент, коли запобіжник у голові Марини просто згорів. Без полум’я, але з їдким димом усвідомлення.
— Вона мені не мати, — спокійно сказала Марина, дивлячись на Вадима. — І ти вже не той чоловік, за якого я виходила. Ви всі мені ніхто. Я вам не прислуга і не рабиня вашої сімейної карми.
Вона не стала кричати. Вона просто розвернулася, зайшла в спальню, кинула в сумку документи і кілька речей.
— Маріш, ти куди? — Вадим спробував її затримати, але він був настільки дезорієнтований, що просто впав на диван.
— Я йду жити, Вадиме. А ви залишайтеся у своєму «дворянському гнізді». Бувайте.
Марина оселилася у подруги. Перші три дні вона просто спала. Потім почала їсти. Потім — усміхатися перехожим.
Вадим приїхав через тиждень. Він був тверезим, поголеним і дуже наляканим. Привіз її речі, які вона забула.
— Пробач мені, Маріш. Я не знаю, що на мене найшло. Батько… він як вірус. І мати… я просто не витримав. Повертайся, я все виправлю. Я відправлю батька додому.
Марина подивилася на нього і зрозуміла: вона його любить. Але ту систему, в яку він її затягнув, вона ненавидить сильніше.
— Я не повернуся в ту квартиру, Вадиме. Ніколи. Ми можемо спробувати почати спочатку, але тільки якщо там не буде твоїх родичів. Я не домогосподарка для людей, які мене зневажають.
Вадим зник на кілька днів. Марина думала, що це кінець. Але він виявився сильнішим, ніж вона думала.
Він знайшов у собі сили бути жорстким. Миколу Петровича він особисто посадив на автобус і відправив у його містечко, пригрозивши, що якщо той повернеться — більше не отримає жодної копійки допомоги.
А Любові Іванівною… Для Любові Іванівни він найняв професійну доглядальницю. Жінку з досвідом роботи в психіатричній лікарні, яка на всі закиди про «дворянське походження» просто мовчки міняла пелюшки і вмикала телевізор на повну гучність, щоб не чути криків.
— Синку! Ти мене кидаєш на цю прохвостку? — кричала свекруха, коли Вадим виносив свої останні речі. — Ти міняєш рідну матір на ту сільську дівку?
— Це не дівка, мамо. Це моя дружина. І я хочу, щоб вона була щасливою. А ти… ти маєш все необхідне. Доглядальниця нагодована, ліки куплені. Бувай.
Минуло пів року. Марина і Вадим живуть в іншій квартирі — невеликій, але світлій і тільки «їхній». У них немає спільних сніданків зі свекрами, і в повітрі не витає запах перегару.
Іноді Марина запитує:
— Може, з’їздимо до мами? Все-таки вона там одна з чужою людиною.
Вадим зітхає.
— З’їздимо. Але тільки на годину. І тільки з квітами.
Коли вони приходять, Любов Іванівна вже не кричить так гучно. Доглядальниця навчила її дисципліни. Свекруха дивиться на Марину довгим поглядом, у якому більше немає зневаги — тільки дивний острах і повага до людини, яка змогла сказати «ні».
Марина дала другий шанс Вадиму. Вона дала другий шанс собі. А Любові Іванівні вона дала шанс зрозуміти, що шляхетність — це не краплі крові, а здатність бути людиною до тих, хто про тебе піклується.
Тож, якщо ви зараз сидите і думаєте: «Я мушу терпіти, бо це ж сім’я», згадайте цю історію. Сім’я — це там, де тебе люблять і поважають. Все інше — це просто люди, які використовують твою доброту як безкоштовний ресурс.
Не будьте ресурсом. Будьте людиною.
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
