– Я переконана, що з цим переїздом навіть не треба було нічого починати, – скаржиться 60-річна Софія Володимирівна. – Квартиру продадуть, нічого не куплять, гроші втратять і залишаться без нічого. Дочці так і сказала – пом’янеш моє слово, будете починати все з нуля.
У дочки Софії Володимирівни, 33-річної Світлани, вже давно своя сім’я – чоловік і двоє дітей, хлопчики чотирьох і двох з половиною років. Живуть вони з самого початку в квартирі, власницею якої є Світлана.
– Квартиру ми з дочкою купили вдвох, ще до її заміжжя! – розповідає Софія Володимирівна. – Однокімнатну, звичайно, але це вже хоч щось. Частину грошей дала я, десь половину вартості, напевно. Відсотків двадцять перерахував батько Світлани, решту дочка заробляла сама, бо до декрету мала гарну, високооплачувану роботу.
Зять теж працював, але отримував трохи менше, ніж Світлана, при цьому і нерухомості власної не мав, якщо не враховувати частку в квартирі батьків, та й то невелику – п’яту частину трикімнатної квартири, говорити нема про що.
Загалом, шостий рік живуть в Світланиній однокімнатній, звичайно, тісно їм, з двома дітьми! – розповідає Софія Володимирівна. – Коли друга дитина тільки народилася, задумалися вони про розширення, хотіли брати більшу квартиру в кредит. Звичайно, накопичень як таких у них немає, Світлана ж не працювала.
Єдиний варіант був – однокімнатну квартиру доньки продавати, і тоді брати більшу в кредит. Мені це, природно, не подобалося, але начебто свати теж обіцяли дати невелику суму. А тут зять роботу втратив, тому питання з покупкою квартири, я так думала, відійшло на другий план.
Зараз у зятя немає роботи, він лише неофіційно підробляє: то вантажником, то мийником, то різноробочим. Кілька робіт вже за рік змінив, приносить додому копійки, перспектив нуль. Шукає, звичайно, щось більш пристойне, але поки безуспішно.
От зять і надумав у велике місто переїжджати, каже, що в нашому містечку їм з бідності не вибратися. Чоловік Світлани пропонує квартиру продавати і їхати в столицю, там влаштовуватися на роботу і брати кредит. Донька, чесно кажучи, їхати не хоче. Але чоловік ставить питання так: або переїзд, або розлучення.
– Я дочці кажу – ну і розлучайся, подумаєш! – розповідає Софія Володимирівна. – Нехай сам їде куди хоче. Але вона твердить– я хочу зберегти сім’ю, щоб у дітей був батько. Зять лає наше місто – дозвілля, каже, немає ніякого, сходити нікуди. Я доньці кажу, куди йому ходити, батьку двох маленьких дітей? Хіба про це потрібно зараз переживати?
А Світлана мені – мамо, це моє життя, не втручайся! Ну так, поки все добре, так «мамо, не втручайся», а почнуться проблеми – до мами прибіжить з двома дітьми і без грошей!
Зараз у Світлани є хороша робота, де її чекають через півроку, така-сяка, але своя квартира, допомога мами з дітьми – Софія Володимирівна дійсно возиться з онуками. І все це кинути для того, щоб поїхати в нікуди?
Зять збирається їхати спочатку один, зняти там кімнату, знайти роботу. Світлана ж поки залишиться вдома і займеться продажем квартири. До осені разом з дітьми вона повинна буде приїхати до чоловіка – і вони будуть облаштовуватися в столиці.
– Відчуваю, що нічого у них там не вийде, – ледь не плаче Софія Володимирівна. – Кажу доньці, хоча б квартиру залиш! І з роботи не звільняйся, поки є можливість, візьми хоч відпустку за свій рахунок після декрету, може, підуть на таке. Але Світлана повторює одне – мамо, не втручайся, ми розберемося самі. Ось що з нею робити?
Фото ілюстративне – realty.yandex.
