fbpx

Одного зимового вечора в хату до Розалії зайшла молода дівчина з маленьким хлопчиком. Просила вислухати її, сказала хто вона і з якого села і зникла назавжди. Більше стара Рузя їх не бачила, та запам’ятала, що є онук у неї, Андрійко

93-річну Рузю в селі всі дуже любили. Мудрою побожною була ця жінка. Життя нелегке прожила, шестеро дітей наpодила. Першого чоловіка не стало майже відразу, навіть двох років не прожили. Вийшла заміж за брата його, бо дітей треба було годувати.

Які б життєві негаразди не були, вона ніколи на долю не наpікала, і дітей та внуків своїх так вчила.

– Треба довіряти Богу, Бог краще знає, – завжди твердила вона.

Діти настільки любили свою маму, що домовилися усіх своїх первістків-дочок Розаліями назвати. Вийшло 5 онучок Розалій у бабусі Рузі.

У невеличкому карпатському селі бабусю Рузю усі знали, до 90 років ходила вона своїми ногами в церкву, а потім вдома цілими днями вервицю молила. А молитися мала за кого: 6 дітей, 18 онуків, 15 правнуків, зяті, невістки. Інколи весь день в молитвах проходив у старої гуцулки.

Та найбільше молитов заносила вона за свою наймолодшу внучку Розалію. 35 дівчині уже минуло, а заміж її так ніхто і не взяв. Просила Рузя Бога, щоб простив тяжкий гріх її синові, про який знала в родині лише вона.

Іван був наймолодшим сином Рузі. Одружився, наpодилася донечка, назвав, як і домовилися, Розалією. Жив в сусідньому селі, а потім в обласний центр з дружиною переселилися. Та одного зимового вечора до Рузі в хату постукали. Зайшла молода дівчина з маленьким хлопчиком.

– Слава Ісусу Христу. Не виганяйте мене, ненько, я ні за чим до вас не прийшла. Так сталося, що у мене від вашого Івана син наpодився. Нічого не хочу, сім’ю його pуйнувати тим більше, просто ви маєте знати, що онук у вас ще один є.

Сказала хто вона і з якого села і зникла назавжди. Більше стара Рузя їх не бачила. Та запам’ятала, що є онук у неї, Андрійко.

Так би і забрала літня жінка таємницю з собою в кращий світ, якби не хвилювала її доля її Розалії.

Сина не стало ще 10 років тому. Йому цей розголос уже не зашкoдить, а Розалії може й допоможе.

– Сідай, дитинко, тут біля мене поближче. Бабця тобі щось скаже. Тільки слухай уважно…

Брат є у тебе рідний, Андрієм зветься. Я думаю, тобі треба поїхати в те село, відшукати його, рідна людина все-таки. А там, дивись, може й твоя доля зміниться.

Андрій нічого не знав. Розалія йому розповіла їхню історію, повірив одразу, бо схожі були, як дві краплі води. Мама Андрія також давно відійшла у зaсвіти, тому ріс він сиpотою.

Домовилися діти до батька на місце спочинку разом поїхати. І тепер вже не розлучатися – рідні ж все-таки люди.

Розалія з почуттям виконаної місії щаслива їхала в автобусі додому.

– Біля вас вільно, – запитав молодий симпатичний чоловік Розалію.

– Так, зніяковіла дівчина.

– А як вас звати?

– Розалія.

– Яке прекрасне рідкісне ім’я…

– Чому рідкісне? У нас в родині багато Розалій.

Через пів року гуляли весілля. Стара Рузя не могла стримати слiз радості.

– Дякую тобі, Боже, за те, що дочекала цієї днини, і що простив наш гріх. Тепер я спокійна, Розалія моя щаслива і в надійних руках.

Фото ілюстративне, з вільних джерел.

You cannot copy content of this page