fbpx
Життєві історії
Одного зимового вечора Люба попросила придивитися за однорічною дочкою Віру Петрівну, а сама побігла в садок за сином. Його зазвичай чоловік останнім часом і відводив, і забирав, а того дня планерка затяглася і він зателефонував дружині, сказав, що не зможе

Оксана з Іваном жили щасливо, купили квартиру дуже вдало, майже у центрі міста, на другому поверсі та недорого. Квартира правда була не доглянута, навіть занедбана, але їх влаштувала ціна та її місцезнаходження. Ремонт вони потихеньку вирішили зробити самотужки.

Оксана відмила квартиру так, що ванна заблищала і на кухні стало дуже затишно. Пара дуже хотіла малюка, але цей щасливий момент для них чомусь не наставав, хоча жили вони в шлюбі вже чотири роки.

Іван старався, працював на двох роботах і дружина не відставала, крім основної роботи, вона працювала позмінно в магазині верхнього одягу, а у вихідні вдома підробляла шиттям. Замовлень було не дуже багато, але цих грошей вистачало на харчування.

Вони жили у квартирі вже тиждень, потроху обживаючись. В обід Оксана познайомилася із сусідкою навпроти, коли поверталася додому, зустріла її на сходовій клітці. Віра Петрівна запросила її на чай і розповіла новій сусідці сумну історію про минулих мешканців їхньої квартири.

Виявляється, до них тут жила цілком собі щаслива родина, чоловік із дружиною та двоє діток. Старший син Андрій та молодша Оленка. Олександр, батько сімейства був серйозним чоловіком і працював інженером на заводі, дружина там — лаборанткою.

Одного зимового вечора Люба попросила придивитися за однорічною дочкою Віру Петрівну, а сама побігла в садок за сином. Його зазвичай чоловік останнім часом і відводив, і забирав, а того дня планерка затяглася і він зателефонував дружині, сказав, що не зможе вчасно забрати дитину.

Але в цей день трапилося непоправне на пішохідному переході… пасажирський автобус, який не встиг загальмувати через сильну ожеледицю.

Мама Люби – Зоя Степанівна, яка переїхала з передмістя, доглядати за малятком, розповідала сусідці, що зять на себе перестав бути схожим, замкнувся, постійно чорніший за хмари, до малюка майже не підходить, а потім став до чарки часто прикладатися.

А через рік він привів до хати жінку, дуже неохайну, яка теж застілля любила. Зоя Степанівна зробила їй зауваження, а та поскаржилася Олександру.

Той, недовго думаючи, сказав тещі, що мовляв, дякую за допомогу, але можете їхати до себе додому, бо його нова дружина сама за дочкою доглядає. Зоя Степанівна була дуже засмучена і сильно переживала за малечу, але зробити нічого не могла. Вона повернулася додому, а через день Олександру повідомили, що Зої Степанівни вночі не стало.

Через кілька тижнів Віра Петрівна запитала Олександра, як Оленка, а той повідомив, що відправив дівчинку в дитячий будинок, мовляв, їй там буде краще. До речі, дитячий будинок розташований на сусідній вулиці.

Через півтора року не стало Олександра, а його співмешканка швиденько продала цю квартиру. Ось така сумна історія.

У Оксани після почутого пропав весь настрій, вона не знала і ніколи не бачила цієї малечі, але їй до глибини душі було шкода її. Вона чомусь аж до приходу чоловіка не знаходила собі місця. Коли вона переказувала Івану цю історію, то до кінця оповідання вона вже не могла стриматися. Чоловік умовляв її заспокоїтися. І раптом Оксану осяяло, вона зрозуміла, що зараз хоче:

–Іване, я благаю тебе, давай заберемо дівчинку собі. Знаєш, я не зможу тепер спокійно жити, знаючи, як важко зараз дитині.

Вона з такою благанням дивилася на чоловіка, що він згідно кивнув.

Наступного дня вона дізналася прізвище колишніх мешканців їхньої квартири у сусідки та вирушила до дитячого будинку. Там, після розмови з директором, їй показали дитину.

– Мамо, мамо, ти прийшла.

У Івана здригнулося серце, він сів поряд і сказав:

– Ми скоро заберемо тебе додому, донечко.

Минуло три місяці, за цей час вони з Оленкою зовсім наблизилися, встигли зробити ремонт у її кімнаті. І ось нарешті всі перипетії позаду і вона щаслива стоїть посеред своєї кімнати, як раптом обернувшись спитала:

– А де бабуся?

Оксана спочатку розгубилася, а потім сказала, не приховуючи правди:

– Бабуся була дуже старенька і зараз вона на небесах, дивиться звідти на тебе і дуже радіє з того, що ти повернулася додому.

– Я теж рада, матусю.

За півтора року Оксана народила Оленці братика. Так Господь нагородив їх з Іваном за любов і доброту.

Фото ілюстративне, з вільних джерел.

You cannot copy content of this page