Історія, яка сколихнула усе село.
Шкoда, що син пані Надії категорично проти оприлюднення подробиць цієї історії, що сталася з його матір’ю. Хоча про неї говорять вже не лише у їхньому селі Писарівка Вінницького району. Люди переповідають її, як захоплюючий серіал… За матеріалами
“ОБЕРЕМОК ГАРНИХ КВІТІВ”. Автор Віктор СКРИПНИК, Вінницька область.
Незнайомець, який розпитував у Писарівці місцевих жителів, де знаходиться оселя пані Надії, запам’ятався їм не так статною поставою чи вишуканим вбранням, як розкішним букетом квітів. Він тримав у руках цілий оберемок квітів з довгими стеблами і ніжними пелюстками. «Сто років у нас не було такого кавалера!» — зачудовано хитали головами односельці услід несподіваному гостю.
Втім, на «кавалера» той не зовсім був схожий — літа побілили скроні, очі відблискували прихованим смутком, такими вони бувають у тих, кому в житті довелося спізнати більше тернів, аніж шовку.
Розкішний букет квітів гість ніс для жінки, з якою жодного разу не зустрічався на віку. Познайомився з нею через листування. У часи його юності, коли служив в армії, такий спосіб знайомства мав неабияке поширення. Надія (вона тоді ще вчилася у школі) відповіла незнайомому солдату. Три роки тривало листування. Ніжні, трепетні почуття двоє молодих людей виливали на папір і відсилали написане поштою. Після демобілізації хлопець ладен був на крилах летіти до незнайомої йому Писарівки.
Однак Надія злякалася його пропозиції. Треба було запитати дозволу у батьків, а вона соромилася це робити. Та й що односельці могли подумати? Словом, у листі-відповіді розчарувала хлопця. Ще й легенду вигадала, мовляв, у мене є вже обранець, мій односельчанин, з яким зустрічаюся і за якого збираюся заміж. Хоча насправді наречений з’явився значно пізніше.
Солдатик зрозумів, що він — третій зайвий, і конвертів із знайомим почерком листоноша дівчині більше не приносив. Лише інколи згадувала про незнайомця Надія.Нажили разом троє дітей. Всі вже дорослі. Як чоловіка не стало, Надія залишилася сама.
За звичними сільськими клопотами минали дні. Давним-давно спливла за водою романтика молодості, про яку так щиро писалося у далекому поштовому романі… Одного разу Надії приснився дивний сон, нібито на подвір’я її оселі в’їжджає якийсь казковий принц на баскому коні, а сам весь аж світиться. Жінка придивилася, а його обличчя точнісінько, як у того колишнього солдатика на фотографії, яку він колись прислав з війська.
Того само дня листоноша принесла листа з до болю знайомим почерком. За три роки листування із солдатом вона вивчила кожну «кривульку», яку він виводив на конверті. Жінка сплеснула в долоні: «Патку мій, смутку мій! А це ще що таке?» Прикинула в пам’яті — 47 років минуло відтоді, як вона вперше отримала конверт з таким ото почерком. Припала очима до густо помережаних сторінок. Перечитала раз, удруге. Витерла непрохану сльозу. Потім ще раз відкрила конверт. Сеpце як не вискочить із грудей.
Колишній солдатик, як і вона, залишився вдівцем, четверо дітей уже мають свої сім’ї. Найбільше зачепило за живе те, що він і досі зберіг її листи. Як і в юності, незнайомець ще раз просив дозволу приїхати до неї в гості. Цього разу пані Надія не відмовила.
Такого розкішного букету троянд їй ніхто і ніколи не дарував у житті. І таких хвилювань, як під час тієї зустрічі, жінка не переживала жодного разу. Застілля було сповнене смутком за роками молодості. Колишній солдатик зізнався: щирі, ніжні листи Надії дотепер залишаються для нього рятівною соломинкою у хвилини смутку.
Довго затримуватися у гостя не було можливості — він людина поважна, ще при справах, обіймає відповідальну посаду у міськвиконкомі одного з південних міст держави. «Прогул запишуть», — усміхнувсь на прощання. І поїхав. У Писарівці тим часом чекають щасливого закінчення цієї гарної життєвої казки.
Фото ілюстративне, з вільних джерел.
