Катерина завжди вважала, що жінка повинна бути опорою — і для сім’ї, і для мами, тим більше, коли та старіє. Вона ніколи не рахувала грошей, коли мова йшла про найрідніших.

Щосуботи вона з чоловіком їхала до великого супермаркету на околиці міста. Вони закуповувалися на тиждень: овочі, м’ясо, крупи, побутова хімія. А тоді Катерина окремо брала кошик і складала туди продукти для мами.

— «Кать, може, обмежити трошки?» — інколи обережно питав чоловік, поглядаючи на вже повний візок.

— «Та ні, Вадиме», — відповідала вона. — «Мамі цього вистачить на тиждень. У неї ж пенсії трохи більше 3 тисячі… Що вона купить на ці копійки?»

Вадим лише зітхав. Він розумів: сперечатися марно. Катерина має добре серце, і це її сильна, але часом і слабка сторона.

Після супермаркету вони заїжджали до мами. Ту квартиру Катерина практично утримувала сама: комунальні, інтернет, інколи ремонт — усе було на її плечах.

Мама раділа і кожного разу повторювала одне й те ж:

— «Доню, хай тобі Бог віддячить. Якби не ти — не знаю, що б я робила…»

Син же, Юрій, з’являвся раз у місяць. Без грошей, без роботи, з постійними претензіями на життя і скаргами про «важку долю». Катерина давно вже перестала щось від нього очікувати.

Одного вівторка Катерині треба було забрати у мами деякі документи. Вона не планувала надовго, просто зайти, взяти, поцілувати і побігти на роботу.

Коли мама відійшла до кімнати шукати папку, Катерина машинально відчинила холодильник. І застигла.

Холодильник був… порожній.

Не просто напівпустий. Ні. Там була КОВБАСА — одна маленька, найдешевша, і банка гірчиці.

Катерину холодок пробрав до кісток.

— «Мамо… а де їжа?»

— «Я все з’їла», — якось різко відповіла мама, не дивлячись їй у вічі.

Катерина відчула, що в грудях щось защеміло.

— «Все? За три дні?»

— «А що ти хочеш? Людина їсти хоче…»

Але Катерина знала маму. Та ніколи не з’їсть за кілька днів того, що привозили щосуботи. Навіть фізично не могла.

Невеселі думки почали гризти.

Юра…

Його безробіття, його образи на весь світ, його «дітям нема що їсти» й «мама мене не розуміє»…

Катерина промовчала. Не хотіла скандалити. Але серце стислося так, що важко було дихати.

У наступну суботу Катерина зробила все як завжди. Продукти мамі купила, привезла, посміялася, обняла.

Але цього разу, коли вони з чоловіком поїхали додому… вона сказала:

— «Вадиме, я повернуся. Їдь без мене.»

— «Щось трапилось?»

— «Хочу перевірити одну річ…»

Чоловік занервував:

— «Ти думаєш, це Юра?»

Катерина лише тихо відповіла:

— «Мне здається, так.»

Вона вийшла з машини, і, зробивши круг через двір, повернулася до під’їзду. Піднялася сходами. І коли підійшла до дверей маминої квартири, почула шум.

Хтось гримав у холодильнику.

Катерина різко відчинила двері — мама завжди забувала замикати.

І от він — Юра. З двома великими сумками. Набитими.

Сумки, з яких стирчала та сама курка, що Катерина купила. Пачки круп, пакет яблук.

Юра очманіло застиг.

— «Ти що тут робиш?» — випалив він.

— «Те саме хотіла запитати в тебе.» — Катерина склала руки на грудях. — «Тобі не соромно?»

— «Та що ти починаєш… дітям треба…»

— «Ти дорослий мужик! Тобі сорок три роки! Працювати спробуй! Чом ти в мами крадеш?»

Юра зиркнув очима, шукаючи підтримки у мами, яка вже вибігла з кімнати.

— «Катю, не кричи!» — мама стала між ними. — «Йому важко! Він сам, розумієш? У нього дітки!»

— «Мамо, а я? Я теж мати. Я теж працюю. Я теж не сиджу на шиї! Я тобі купую все — а він приходить і забирає!»

Юра вставився нахабно:

— «Та не кричи. Ти багата, ти заробляєш. Тобі не збідніє.»

Катерина відчула, як їй руки затремтіли.

— «То це нормально? Ходити і грабувати власну матір?»

Мама закричала:

— «Не смій так говорити! Він — мій син! Він має право!»

— «Право на що? На те, щоб в тебе холодильник пустий був?»

Катерина знову повернулася до Юри:

— «Слухай, я останню копійку несу, щоб мама була забезпечена. А ти… ти просто все забираєш. Як тобі не соромно?»

Юра закотив очі:

— «Ти драматизуєш…»

Катерина зрозуміла: далі так бути не може.

— «Все, мамо. Я буду платити тільки комунальні. Хочеш — годуйтеся з Юрою разом. Моїх продуктів у цій квартирі більше не буде.»

Мама різко повернулась до неї:

— «Ах так? Тоді знай — я напишу заповіт на Юру! Не отримаєш від мене НІЧОГО!»

Катерина остовпіла. Потім навіть розсміялася — гірко, нервово.

— «Мамо… ти розумієш, що він продасть квартиру в перший же місяць? І ти опинишся де? На вулиці?»

— «Він — не такий!»

Катерина глянула на брата. Той стояв, не моргнувши.

Вона сказала тихо, але так, що аж у кімнаті повітря здригнулося:

— «Він продав би тебе, якби міг. Ти ж бачиш, хто він. І ти хочеш йому все віддати?»

Мама тремтіла.

— «Ти… ти жорстока…»

— «Може. А може, єдина, хто останні десять років тебе реально утримує.»

Юра пирхнув.

— «Ну да, почалося. Я — поганий, бо не маю грошей…»

— «Ти поганий не через гроші. А через те, що хочеш жити за чужий рахунок.»

Катерина пішла, не озираючись. На сходах їй хотілось плакати, кричати, розривати на шматки той несправедливий, абсурдний світ, де материнська любов стає сліпотою.

У машині Вадим лише запитав:

— «Що сталося?»

Катерина сперлася на сидіння й заплющила очі.

— «Мама сказала, що запише квартиру Юрі. А я нічого не отримаю. Бо я багата.»

Вадим тихо свиснув.

— «Ну… це ж її вибір.»

— «Так. Але коли він її вижене — це теж буде її вибір?»

— «Кать… не накручуй. Може, вона погарячкувала.»

Катерина дивилася у вікно й думала одне:

«Я тримала цю сім’ю, скільки могла. І що отримала? Звинувачення. Крики. Порожній холодильник…»

Їй стало моторошно від однієї думки:

«А якщо мама справді все перепише? Що тоді?»

Вдома вона сиділа на дивані й машинально крутила в руках телефон. Хотілось зателефонувати мамі. Але що сказати?

Вона підняла на чоловіка очі.

— «Скажи чесно… Я неправа?»

Вадим поклав руку їй на плече.

— «Ти робила все, що могла. Але якщо мама віддає перевагу Юрі — ти не можеш це змінити. І не винна ти.»

Катерина тихо прошепотіла:

— «Але мені боляче… Так боляче, ніби це зрада…»

Вадим сказав мудро:

— «Батьки інколи люблять не тих, хто їх підтримує, а тих, кого жаліють. І це не твоя провина.»

Катерина ще довго думала над ситуацією:

— «Може, я не мала права втручатися?»

— «Може, треба було мовчати і далі возити?»

— «Чи, може, я просто рятую маму від самої себе?»

Але одне вона знала точно: втома приходить не тоді, коли багато робиш, а коли твої зусилля не цінують.

Спеціально для Українці Сьогодні.

Фото ілюстративне.