Якось до моєї подруги Тамари приїхала її рідна сестра і стала повчати її.
Вона говорила, що в неї зовсім немає совісті.
Адже вона сказала двом своїм рідним донькам, які ще зовсім молоді та не самостійні, щоб покинули її дім у такі важкі для всіх українців часи.
Одна донька Тамари вже чекала дитину, а в другої було маленьке дитя на руках.
Сестра переймалася, куди тепер вони підуть, де ж тепер вони жити будуть.
Сестра дивувалася, хіба рідна мати може не цікавитися цим?
А Тамара спокійно вислухала слова сестри та й сказала:
– То візьми їх до себе, нехай у тебе живуть, допомагай їм, годуй, а вони сім’єю хай у тебе живуть, але забудь тоді про своє спокійне життя.
– Але чому? Це ж твої рідні діти, а не мої! – мовила та. – Ти їм рідна мати, а я просто тітка, твоя рідна сестра.
– Ну якщо я мати, то мені й вирішувати, мені видніше, повір, як буде краще моїм дітям, – відповіла сестрі своїй Тамара.
Самій Тамарі нещодавно виповниться 53 роки.
А почувається вона зараз на всі 70.
Чоловіка моєї подруги не стало вже дуже давно, коли їй заледве 30 минуло.
Залишилася тоді вона одна з двома маленькими донечками.
Сама вона все робила, старалася, щоб поставити їх на ноги, аби були не гірші за інших.
Добре, що хоч на той час моя подруга мала своє власне житло: двокімнатна хрущовка дісталася їй ще від бабусі, яку вона доглянула чимало років.
Коли я сама згадую ті часи, то добре пам’ятаю, що моя подруга Тамара тоді дуже сподівалася, що коли хоч одна з дочок закінчить вищий навчальний заклад, то вона вже буде мати більше вільного часу, вони допомагатимуть їй.
Але де там. На жаль, так не склалося.
– Мамо, а це мій Іван, познайомся! – якось сказала старша дочка Оксана, щойно Тамара переступила поріг своєї власної квартири.
За донькою повільно в коридор зайшов молодий хлопчина і, несміливо, дивився з кутка в куток, перегладався по кімнатах.
Він тоді тихенько сказав, що кличе її доньку заміж.
– Можна ми поживемо з тобою тут трохи, мамо? – продовжила за нього Оксана і засміялася. – Щиро кажучи, вона і відповіді не дочекалася. Щаслива, взяла його за руку і вони пішли в її кімнату. Тамара добре дітей розуміла, що їм ніде йти.
Відтоді менша донька Олена перебралася до мами в кімнату і жити вони стали в одній кімнат і вдвох.
Згодом у самої Тамари з’явився онук, вони його залишали часто на маму, а самі йшли відпочивати.
Воду в квартирі не економив ніхто, за все платила мати, рахунки приходили чималі, але крім Тамари на них ніхто й не дивився.
Нагодувати таку велику кількість людей, включаючи смаколики для малого онучка, теж було непросто жінці, як би не старалася вона.
А ще ж менша якраз стала дівувати: мамо, дай і мені гроші, адже не вистачає на життя.
Якось Тамара попросила дітей, щоб теж давали гроші на комунальні та харчі, та Оксана сказала, що в них нічого немає – вона сидить в декреті, чоловік збирає гроші на машину.
Та й сестри вже стали одна на одну боком дивитися, все нічого не могли поділити.
Найгірше було матері дивитися на те, що її діти, рідні сестри, між собою вже не могли знайти спільну мову, постійно сперечалися.
Тамара, як могла, заспокоювала своїх обох доньок, просила, щоб прибирали за собою, по черзі готували їсти.
Олена, також, згодом закінчила інститут і влаштувалася на роботу.
Мати дуже сподівалася, що хоч менша якусь копійку почне трохи приносити в дім, але марно, надія матері не виправдалася зовсім.
Оксана вважала, що раз сестра з чоловіком не дають матері грошей, то й вона не буде, щоб було справедливо, вона ще молода і не має годувати сім’ю своєї сестри, коли в неї є чоловік і він сам може заробити.
Одного разу Тамара прийшла втомленою з роботи, а в них в дома гості.
То Олена привела додому зятя, зовсім для матері несподівано.
Олена вже речі його розклала в кімнаті, а мамині речі перенесла на кухню сама.
– Це Юрко, – спокійно сказала Олена. – Ми вже заяву подали до РАЦСу, будемо розписуватися, потрібно мені теж будувати своє особисте життя. А поки поживемо тут, мамо. Добре?
– Де? – спитала здивована Тамара у своєї доньки. – Ви на кухні збираєтеся жити?
– Ні, мамо, ми ж молода сім’я. Нам треба окрема кімната, зрозуміло. І з тобою, як ти розумієш, теж не варіант. Я твої речі на кухню віднесла, поживи поки там, це ж тимчасово. Я чекаю дитину.
Тамара покликала Оксану і сказала двом донькам, щоб вони збирали речі і через місяць покинули її житло, жити цілим гуртом і годувати усіх вона більше не збирається.
– Ви думали, що я вам віддам все, що маю? Ви ж молоді, а я стара, мені вже нічого не потрібно. Я собі у ванній постелю чи у коридорі.
– Даю вам, діти, рівно місяць на пошуки свого окремого житла. Йдіть на орендовані квартири чи кімнати, їдьте в села до своїх чоловіків. Я думки своєї не зміню. Втомилася я вже дуже, хочу пожити для себе.
Доньки ще щось говорили, що вона недобра мати, але Тамара всього того не чула.
Відтоді минуло пів року.
Хоч як ображалися на матір дочки, що дорогу забудуть до неї і внуків не будуть приводити, забулося все помаленьку.
Доньки зі своїми чоловіками знайшли квартири, стали якось крутитися, заробляти гроші.
На матір ще трохи ображаються, але вона вже не звертає уваги на це.
Щось самій Тамарі підказує, якби не попросила їх тоді піти зі своєї квартири, зараз би для неї місця у її ж власній квартирі взагалі не знайшлося.
А так діти стали самостійними і відповідальними і вона радіє від цього.
Хіба вони мали б краще життя, якби рідна мати не вигнала їх з дому?
Фото ілюстративне.
