Ользі Петрівні було вже трохи за шістдесят, але вона ніколи не вважала себе старою. Вона звикла жити скромно й тихо, бо так склалося життя. Єдиний син ще двадцять років тому виїхав за кордон і там осів. Зрідка дзвонив, ще рідше надсилав гроші. Він наче був, але водночас і не був у її житті.
Жила вона у невеликій кімнатці в гуртожитку – стіни тонкі, кухня спільна, сусіди різні. Там було багато чужих запахів, голосів і шуму, але не було головного – свого куточка, де можна було побути в тиші, а саме про такий вона мріяла.
І от одного разу, коли син передав їй певну суму грошей, вона зважилася: продала свою крихітну квартиру і разом із його допомогою купила невеличкий будиночок біля лісу. Довго вибирала, їздила з ріелторами, сумнівалася, але коли побачила стареньку хатину із садком і ділянкою, де трава вже добряче виросла, але земля виглядала родючою, її серце підказало: «Ось воно».
Будиночок був старий, із облупленими віконницями, та в ньому було щось рідне. Вона зробила невеличкий ремонт: підбілила стіни, поставила нову плитку на кухні, полагодила дах. І все, що робила, робила з натхненням, наче відбудовувала себе заново.
Першу грядку вона посадила зі сльозами радості. Морква, цибуля, кріп, петрушка, помідори – усе йшло в ріст, наче сама земля хотіла зробити їй подарунок. Сусіди по дачах здивовано кивали:
– Ви, Ольго Петрівно, з душею працюєте. Видно, що земля вас любить.
Вона лише усміхалася і щоранку йшла до своїх грядок, ніби до друзів.
Але найбільшим подарунком долі стала кішка. Одного вечора Ольга сиділа на ганку з чашкою чаю, коли з лісу нечутно вийшла сіра кішка з зеленими очима. Обережно підійшла, понюхала, сіла на сходинку.
– Ти звідки така красуня? – лагідно спитала Ольга Петрівна і поставила перед нею тарілочку молока.
Кішка напилась і залишилась. Вона ходила по городу, лежала на лавочці, муркотіла на колінах. І коли через кілька днів вона зникла, Ольга Петрівна відчула дивний смуток. Уже думала, що більше не прийде.
Та одного ранку кішка повернулася… не сама. За нею, наче маленький гурт школярів, ішли четверо пухнастих кошенят. Вони одразу розбіглися подвір’ям, граючись у траві.
– Ой, лишенько моє… та в мене тепер ціле котяче царство! – сміялася Ольга Петрівна, підкладаючи їм мисочку молока.
З того часу її життя засяяло ще яскравіше. Коти стали її сім’єю. Вона розмовляла з ними, назвала кожного на ім’я – Ряба, Сніжок, Чорнушка, Сонька. Увечері вони грілися біля печі, вдень ганяли по садку. Сусіди, які приходили до неї, дивувалися:
– Та у вас тут, Ольго Петрівно, рай!
Вона стала по-справжньому щасливою. У її серці більше не було самотності.
Але одного літнього дня життя зробило несподіваний поворот. На сусідню ділянку, яка довго пустувала, заїхав чорний автомобіль. Машина блиснула на сонці, і з неї вийшов чоловік – високий, стрункий, з густим волоссям з сивиною, у сорочці з підкоченими рукавами.
Ольга Петрівна спостерігала з-за паркану, як він оглядає ділянку, як дивиться на будинок, який здавався покинутим. Потім він раптом повернув голову й усміхнувся їй.
– Добрий день, сусідко! – привітався він.
– Добрий день, – трохи зніяковіла вона.
Він виявився новим господарем. Звали його Андрій. Сказав, що давно хотів купити тут дачу, аби мати місце відпочинку від міського гамору.
Відтоді їхнє життя почало переплітатися. Спершу – випадкові розмови через паркан:
– Як у вас помідори так гарно вродили?
– Напевно, треба землю любити і все з любовʼю садити.
Потім він попросив поради щодо ремонтів, а вона принесла йому баночку власних огірків. Згодом вони почали частіше бачитися: то він допоможе дрова скласти, то вона підкине йому яблук зі свого саду.
Одного вечора, коли сонце вже заходило, а коти ніжилися на лавці, Андрій зайшов у її двір.
– Знаєте, Ольго Петрівно, – сказав він, – дивуюся вашій енергії. У вас тут така теплота, ніби не просто дім, а цілий світ.
– Це коти, — усміхнулася вона. – Вони роблять цей світ добрішим.
Вони сіли разом на ганку, і розмова потекла сама собою. Виявилося, що й він самотній. Діти дорослі, дружина давно відійшла у кращий світ, залишився сам у великій квартирі. Каже: «Стіни холодні, а тут – ніби серце оживає».
Відтоді Андрій став частим гостем у її домі. Він любив слухати, як вона розповідає про своє життя, як ділиться спогадами про юність, про сина, який живе далеко. Він гладив котів і сміявся, що ті теж прийняли його до їхнього царства доброти і спокою.
А Ольга Петрівна вперше за багато років відчувала, що життя ще може дарувати приємні несподіванки. Її самотність відступила остаточно. У неї був дім, земля, коти… і сусід, який ставав дедалі ближчим.
Вона часто думала, що не мала б усього цього, якби одного разу не наважилася змінити своє життя.
І щоночі, коли коти вмощувалися біля її ніг, а в сусідньому дворі світилося світло Андрієвої кімнати, вона відчувала, що її серце знову молоде. Бо навіть після довгих років тиші, навіть після самотності, життя може подарувати другий шанс.
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.