fbpx

Одного вечора Ірина дуже пізно повернулася додому. В руках у неї була дорога покупка. – Чому зі мною не порадилась? – обурився Вадим. Тут Ірина не витримала: — Ти на шкарпетки собі ледве заробляєш. Краще б закінчив курси та пішов до мене на фірму водієм, отримував би в три рази більше. Вадим не став слухати далі, а, грюкнувши дверима, вийшов із кухні, а потім і пішов з життя Ірини

Парою — Іриною та Вадимом —милувалась уся школа. Він ладен був її носити на руках, вона ніжно називала його «Вадюня». Зізнаюся, коли на випускному вечорі я побачила, яким щастям світяться їхні очі, позаздрила Іринці. Так, щастя не обійшло їх стороною. А нещодавно я випадково зустрілася з Іриною. Десять років минуло, але на неї вони наче і не вплинули, вона була така ж, яка була в юні роки, — вродлива і гордовита.

Ірина мені повідомила, що два роки тому вони розійшлися з Вадимом. Я була приголомшена почутим.

— Що ж сталося? Ти гарна, струнка, модно одягнута, зачіска…

— А ще маю машину, будинок, власну фірму. От тому й пішов.

— Не зрозуміла…

Ірина зітхнула. Всміхнулась мовби й весело, але хмарка журби в очах не розтанула, гіркі складочки проступили в кутиках вуст. Почала розповідати.

Побралися вони з Вадимом, коли ще були студентами-першокурсниками. Навчалися в Сумському державному університеті: вона на факультеті економіки та менеджменту, він — іноземної філології. Коли були на третьому курсі, народилась Тетянка. Батьки Вадима підтримали грошима, і молода сім’я винайняла двокімнатну квартиру, куди переїхала Ірина мама-пенсіонерка, яка гляділа онуку, доки батьки були на парах.

Закінчивши навчання, повернулися в райцентр, стали жити з батьками Вадима. Ірина влаштувалася бухгалтером у невелику будівельну фірму, Вадим викладав англійську мову в школі.

— Заробляли небагато, — розповідала, наче сповідувалась, Іра. — Я трохи більше, Вадим менше, але грошей вистачало. Ми майже ніколи не сварились… Досі не можу заспокоїтись: як я не могла відчути, що в стосунках з’явилася тріщинка?

Сталося це в «докризові» часи, коли країну охопив будівельний бум. Ірина вже працювала комерційним директором підприємства. Її фірма не встигала виконувати отримані замовлення, багатьом потенційним клієнтам доводилось відмовляти. Отоді жінці й спало на думку відкрити власну справу — у неї економічна освіта, досвід роботи у будівництві є, як і чимало потрібних знайомств у цій галузі. Все складалося чудово: отримала кредит, запросила на роботу досвідчених спеціалістів, колишній роботодавець направляв до неї частину замовників.

— Дуже швидко пішли прибутки. Я купила собі машину, спочатку «економ»-класу, а через рік — представницьку, велику. Пропонувала купити й Вадиму, але він віднікувався, зароблю, мовляв, і куплю ще кращу. Згодом з’ясувалося, що приховувалось за тими ніби жартівливими словами, — згадує Ірина. — Потім я взялася зводити для нас будинок. Для нас… Тепер розумію, що не для нас, а для себе. Вадим кілька разів намагався втрутитись, говорив, навіщо нам такі хороми, побудуймо щось невелике, але затишне, ближче до батьків. Та я відчувала себе полководцем, командувала робітниками, виконробом…

Я не помічала, як міняється на обличчі чоловік, коли я давала при всіх йому гроші й наказувала щось купити або повечеряти в кафе, бо я зайнята і буду вдома пізно…

Я не витримала, і докорила Ірину:

— Іро, хіба ти не розуміла, що це його принижує? Я ж пам’ятаю Вадима — спокійний, інтелігентний і водночас із загостреним почуттям гідності, — я була щиро здивована, адже зі шкільних часів пам’ятала Іру приязною, тактовною людиною.

— Уяви, не розуміла… Навпаки, була впевнена, що він повинен пишатися такою діловою дружиною.

На новосілля прийшло багато друзів. Ірина з гордістю показувала дім: «Це я купила… А тут я вирішила зробити… Це мені обійшлося… Цей килим як дві Вадюнині зарплати коштував…» Того вечора вона вперше побачила свого чоловіка в нетверезому стані. Ірина поринула в роботу: на чоловіка і дочку часу не вистачало.

— Я і гадки не мала, що Вадима щось не влаштовує. Ну, поверталася пізно, йому доводилось займатися з дочкою, поратись по господарству… Зате в сім’ї є гроші, достаток. Погодься, на зарплату вчителя жити важко. Я не зраджувала, не ходила по ресторанах, а працювала… Що ще треба? Поступово він почав придумувати причини, щоб не ходити зі мною в гості до наших старих друзів, яким я любила розповідати про свої плани, успіхи, покупки… Тепер розумію: він відчував дискомфорт через те, що, на відміну від інших чоловіків, перестав бути годувальником сім’ї. Але, мабуть, найгіршим було те, що брак уваги до доньки я намагалась замінити дорогими подарунками. Чи не щовечора приходила додому зі словами: «А подиви, доню, що тобі мама купила…».

— Мама… А чому ж не «ми з татом»? Зрозуміло, Вадима це дратувало… — підливаю я лою у вогонь.

— Можливо, якби він не був таким стриманим, не тримав образу в собі, все склалося б інакше. Але він мовчав, тільки іноді дивився на мене, як… на чужу. Аж трохи не по собі ставало від цього погляду, але не було часу порпатись у почуттях, у мене ж — підрядники, кошторис, проблеми із мулярами, здавання об’єкта…

Одного вечора Ірина дуже пізно повернулася додому. Вадим займався з Тетянкою англійською мовою. «Доню, йди до мами, у мене для тебе щось є», — гукнула Ірина. Дочка одразу кинула книжку, підбігла, а Ірина дістала з пакета коробку з ноутбуком. «Дякую, матусю. Ти найкраща! Піду подивлюсь», — дівчинка, взявши подарунок, побігла в свою кімнату.

Згодом на кухні Вадим запитав, чому з ним не порадилась? Хіба ж він не доклав би грошей на подарунок? «Що б ти доклав?! — наче з ланцюга зірвалася дружина. — Ти в своїй школі і на шкарпетки собі ледве заробляєш. Краще б закінчив курси та пішов до мене на фірму водієм, отримував би в три рази більше…» Вадим не став слухати далі, а, грюкнувши дверима, вийшов із кухні.

— Я, звичайно, потім вибачилась, сказала, що дався взнаки важкий день, я втомилась. До речі, так воно і було. Покликала Тетянку, сказала, що подарунок від нас із татом. Наступних днів усе було наче як завжди, але я інтуїтивно відчувала, що перетнула якусь межу, а Вадим прийняв якесь рішення… Я стала раніше приходити додому, готувати вечерю, чого не робила вже дуже давно, вихідними не йшла, як завжди, на роботу, а пропонувала чи в кіно сходити, чи «на природу» з’їздити… А через півроку Вадим пішов від мене до іншої. Вона працювала в шкільній бібліотеці, не красуня, старша на два роки… Згодом вони переїхали в село, звідки вона родом, працюють у школі.

Ірина з Вадимом не спілкуються. Тетянка з батьком зідзвонюється, щось пишуть один одному через Інтернет. Вадим часто приїжджає у вихідні, щоб погуляти з донькою.

— А ти? Сумуєш за ним чи знайшла когось?

— Сумую… і не знайшла. Залицяються до мене чоловіки: гарні, багаті, неодружені. Але такого, як Вадим, — доброго, інтелігентного, розумного, порядного — поки що не зустрічала… Мабуть, не виходять із них успішні бізнесмени, — Ірина допила каву і рукою відкинула пасмо волосся, наче відігнала сумні думки. — Але ж навіть заради Вадима я свою справу не покинула. До речі, якось зателефонувала йому, запропонувала з Тетянкою з’їздити на тиждень в Англію. Вона так про це мріє, до того ж, як і батько, має хист до мов.

— І що, відмовився?

— Спочатку наче й погодився, але коли я сказала: «Не хвилюйся, я все оплачу і тобі грошей дам…», вимкнув мобілку.

***

«Де жінка керує, там чоловік бідує» – так любила повторювати моя мама. Прислів’я старе, але дуже підходить до даної ситуації. Чоловікові завжди буде незатишно і незручно, і така сім’я рано чи пізно розпадеться. Мені хотілося це сказати Ірині, але я промовчала. Було видно, що вона і сама себе картає через те, що своїми руками зруйнувала шлюб. Тепер їй важко буде знайти чоловіка, який зможе замінити донечці батька.

Устина ГРЕЧАНЮК

Фото ілюстративне – cosmo.ru.

You cannot copy content of this page