Ранок того дня видався прозорим і прохолодним, як це буває лише на початку жовтня в затишних українських містечках. Золоте листя черешень повільно опадало в садку, встеляючи стежку м’яким килимом.
— Мамо, ну не дивися так, — усміхнулася Марія, застібаючи пальто на округлому животі. — Пологовий будинок зовсім поруч, лікарі там чудові. Все буде добре, от побачиш!
Олена Петрівна притиснула руки до грудей, намагаючись вгамувати тривожне тріпотіння в серці.
— Ой, Марійко, серце моє не на місці. Молюся щохвилини. Ти ж у мене одна, і ця дитинка… дарунок Божий на старості літ.
Марії було вже сорок. Життя її не балувало: перший шлюб розпався тихо й безглуздо, залишивши по собі лише порожнечу в квартирі та гіркий присмак розчарування. А потім з’явився Сергій. Він здавався надійною гаванню, людиною, з якою можна нарешті побудувати той самий «садок вишневий коло хати». Але коли Марія, сяючи від щастя, принесла звістку про вагітність, «надійна гавань» дала тріщину.
— Ти з глузду з’їхала? — холодно кинув він. — Які діти в нашому віці? Я хотів спокою, подорожей, ну, може, на риболовлю їздити. А ти хочеш, щоб я на пенсії підгузки міняв? Шукай собі когось іншого для цих забав.
Він пішов того ж вечора, забравши навіть чайник. Олена Петрівна тоді лише обійняла доньку за плечі й сказала: «Не плач. Виростимо. Свого нікому не віддамо».
Марія чекала сина. Вона вже й ім’я придумала — Матвійко. Уявляла, як він тупотітиме ніжками по старій підлозі, як вони разом з мамою вчитимуть його перших слів. Олена Петрівна вже наготувала цілий кошик посагу: крижми з вишивкою, крихітні льолі, вовняні шкарпетки.
Але доля вирішила інакше. Організм сорокарічної жінки, виснажений стресом після розриву з Сергієм та постійними стрибками тиску, не витримав навантаження. Матвійко прийшов у цей світ з першим променем сонця, а Марія пішла за обрій, так і не встигнувши притиснути сина до серця.
Для Олени Петрівни світ згас. Якби не те маленьке, крикливе створіння в пелюшках, вона б, певно, лягла поруч із донькою. Але Матвійко вимагав життя. Його маленькі пальчики міцно тримали її за палець, ніби благаючи: «Не йди, бабусю, мені страшно самому».
Минуло п’ять років. Матвійко ріс жвавим, допитливим хлопчиком із пшеничним чубчиком і величезними сірими очима, у яких Олена Петрівна щодня бачила свою Марійку. Вони жили скромно, але в любові. Бабуся віддавала йому найкращий шматочок пирога, купувала найгарніші книжки з малюнками. Вони часто ходили на цвинтар. Олена Петрівна засадила могилу доньки чорнобривцями та мальвами, і навіть узимку там завжди був порядок, наче Марія просто вийшла на хвилинку в сад.
— Бабусю, а мама нас бачить? — питав Матвійко, поливаючи квіти. — Бачить, сонечко. Вона тепер як найяскравіша зірочка. Дивиться, щоб ти добре їв і не падав із паркана.
Одного сонячного дня Матвійко, як зазвичай, чекав бабусю в садочку. Всіх дітей уже розібрали, залишився лише він та вихователька, пані Людмила. Телефон Олени Петрівни не відповідав.
— Матвійку, не хвилюйся, може, бабуся забарилася на пошті, — заспокоювала жінка, хоча сама відчувала недобре. Олена Петрівна була надзвичайно пунктуальною.
Людмила Іванівна вирішила сама відвести хлопчика додому. Коли вони відімкнули двері квартири, в коридорі панувала незвична тиша. На кухні тихо цокав годинник, пахло свіжою випічкою.
— Бабусю! — весело вигукнув Матвійко, забігаючи в кімнату. — А ми вже прийшли!
Він знайшов її біля ліжка. Вона лежала тихо, наче просто присіла відпочити і випадково заснула. Маленька дитяча ручка торкнулася холодної щоки. — Бабусю, вставай… Ти ж обіцяла казку…
Людмила Іванівна відвела хлопчика до себе, не дозволяючи йому бачити сувору метушню людей у формі, які незабаром заповнили квартиру. Того вечора Матвійко вперше зрозумів слово «ніколи». Бабуся не прокинеться. Мами немає. Він залишився зовсім один у великому, холодному світі.
Через кілька днів до пані Людмили прийшли представники служби опіки. Матвійко сидів у кутку, притискаючи до себе стару іграшкову машинку — останній дарунок бабусі.
— Пані Людмило, я можу залишитися у вас? — прошепотів він, дивлячись на виховательку очима, повними надії. Людмила Іванівна відвернулася, витираючи сльози. — Вибач, дитинко… У мене маленька кімната, троє своїх дітей… Я просто не маю права.
— Хто тут у нас Матвійко? — бадьоро запитала жінка в синьому костюмі, яку звали Ганна. Вона працювала в соціальній службі вже багато років, але серце її так і не зачерствіло. — Ходімо, козаче. На тебе чекає нове місце, там багато дітей, іграшок.
Матвійко не хотів іграшок. Він хотів тепла бабусиних рук. Коли його вели до машини, він плакав так тихо й розпачливо, що у Ганни перехопило подих. Вона сіла поруч із ним на задньому сидінні, дістала з сумочки невеликий блискучий предмет.
— Тримай, Матвійку. Це брелок у формі сріблястого дельфіна. Я хотіла подарувати його своєму синові Данилкові на іменини, але відчуваю, що зараз він потрібніший тобі. Це буде твій талісман.
Хлопчик затиснув холодний метал у долоні. Це була перша власна річ у його новому, невідомому житті. Сіра будівля дитячого будинку зустріла його високим парканом і запахом хлорки.
У дитячому будинку Матвійко потоваришував із хлопчиком на ім’я Артем. Артем був старшим і вже знав усі правила гри. — Тут непогано годують, — повчав він, — але головне — не показувати, що тобі сумно. Вихователі цього не люблять. А що це в тебе? Ого, крутий брелок! Подаруєш?
— Ні, — відрізав Матвійко, ховаючи дельфіна в кишеню. — Це мій талісман.
Минув рік. Життя в закладі було розписане по хвилинах. На свята приходили благодійники, дарували дорогі планшети, конструктори, одяг. Але Матвійкові все це здавалося несправжнім. Він часто стояв біля вікна, дивлячись, як за парканом живуть «домашні» діти.
Одного травневого дня, коли сонце особливо припікало, а вихователі відволіклися на підготовку до літнього табору, Матвійко побачив відчинену хвіртку в господарському дворі. Його серце тьохнуло. Він не знав, куди піде, але знав, що не може залишатися тут більше ні дня.
Він прослизнув повз склад, переліз через невисоку огорожу і побіг. Бігав довго, поки не опинився в старому районі, де будинки були низькими, а двори — захаращеними деревами. Смеркало. Матвійко знайшов відчинений підвал одного з будинків і заліз туди, шукаючи тепла.
У кутку підвалу, на старій ковдрі, сиділа жінка з неспокійними очима і маленька дівчинка. — Ти хто такий? — насторожено запитала жінка. Її звали Раїса, вона була з тих людей, яких називають «перекотиполе». Разом із маленькою Соломією вони переховувалися тут від якихось своїх негараздів.
— Я Матвійко. Я втік… звідти. — Ну, втік так втік, — зітхнула Раїса. — Місця вистачить. Це Соломійка. Ми тут тимчасово.
Кілька тижнів вони жили разом. Раїса десь зникала вдень, приносила якусь їжу — хліб, трохи молока, овочі. Матвійко почав називати її «тіткою Раєю», а Соломійку вважав молодшою сестрою. Але одного вечора Раїса не повернулася. Минув день, другий, третій. Діти доїли останні сухарі.
— Де мама? — плакала Соломійка. — Вона прийде, обов’язково прийде, — заспокоював її Матвійко, хоча сам тремтів від холоду й голоду.
На четвертий день, коли надія майже згасла, у двері підвалу хтось почав шкрябатися. Матвійко відчинив і застиг. На порозі стояв білий пес — невеликий, кудлатий, з розумними карими очима.
— Собака! — вигукнула Соломія, забувши про голод. Пес увійшов, обнюхав дітей і виляв хвостом. Він був чистий, на шиї мав гарний шкіряний нашийник. — Ти загубився, друже? — прошепотів Матвійко, гладячи пса по м’якій голові. — Будеш з нами. Я назву тебе Сніжком.
Цей пес насправді мав інше ім’я — Бамбуль. Його господарем був Данилко, син тієї самої Ганни із соціальної служби. Данилко довго випрошував собаку за гарне навчання, і нарешті батьки здалися. Вони взяли його з притулку — простого білого дворнягу, який одразу став членом сім’ї.
Але три дні тому під час прогулянки Бамбуль побачив кота і так рвонув, що вирвав повідець із рук Данилка. Хлопчик плакав ночами, а Ганна з чоловіком Андрієм обійшли всі навколишні двори, розклеїли оголошення, але пес ніби крізь землю провалився.
А Бамбуль тим часом робив добру справу. Він відчув, що в тому темному підвалі є хтось, кому набагато гірше, ніж йому. Він бачив, як діти ділять останню скоринку хліба. Наступного ранку пес зник і повернувся лише через годину, тримаючи в зубах… палицю ковбаси.
— Матвійку, дивись! Сніжок приніс нам їсти! — раділа Соломія. Хлопчик забрав ковбасу, відламав псові великий шматок. — Дякую, друже. Ти справжній рятівник.
На знак вдячності Матвійко дістав із кишені свій єдиний скарб — брелок-дельфін — і міцно прив’язав його до нашийника пса за допомогою шматочка мотузки. — Це тобі на щастя. Щоб тебе ніхто не образив.
Але життя в підвалі ставало нестерпним. Сніжок-Бамбуль знову пішов «на полювання», проте цього разу йому не пощастило. На ринку його помітив розлючений м’ясник, у якого пес намагався потягнути шматок м’яса. Чоловік кинув у собаку палицею, а потім на Бамбуля напала зграя бродячих псів.
Покусаний, заляканий і вкрай виснажений, пес ледь доповз до знайомого під’їзду. Він уже не міг іти далі. Він ліг на сходинках і тихо заскавулів.
Того вечора Данилко з мамою поверталися з магазину. — Мамо, дивись! Це він! Бамбуль! — скрикнув хлопчик і кинувся до пса.
Ганна підбігла, оглянула поранену тварину. Пес був ледь живий. Але коли вона взяла його на руки, її погляд упав на нашийник. Там, поруч із жетоном, теліпався сріблястий дельфін. У Ганни перехопило подих. Вона не могла помилитися. Цей брелок вона подарувала маленькому хлопчику в машині рік тому.
— Андрію! — гукнула вона чоловіка. — Дивись! Це ж дельфін Матвійка! Матвійка Синиціна, який втік із дитбудинку три тижні тому!
Наступного ранку, після візиту до ветеринара, Бамбулю стало краще. Він поїв, випив води і почав наполегливо тягнути Андрія до дверей. — Він хоче нам щось показати, — сказала Ганна. — Він веде нас туди, де був цей час.
Вони йшли за псом довгими лабіринтами дворів. Бамбуль впевнено біг попереду, зупиняючись лише для того, щоб переконатися, що люди встигають за ним. Нарешті він зупинився біля непомітного входу в підвал.
Ганна з чоловіком обережно спустилися вниз. У світлі ліхтарика вони побачили двох дітей, які притиснулися одне до одного на брудній ковдрі. Матвійко, побачивши Ганну, не злякався. Він просто видихнув: — Ви знайшли нас…
Минуло пів року. Життя сім’ї Ганни та Андрія змінилося назавжди. Тепер у їхній великій квартирі не було чути тиші. Матвійко та Данилко стали нерозлийвода — старший брат вчив молодшого грати у футбол, а Матвійко розповідав Данилкові казки, які колись чув від бабусі.
Маленьку Соломійку теж не залишили. Раїсу так і не знайшли — вона зникла в невідомому напрямку, залишивши дитину напризволяще. Ганна з Андрієм вирішили, що де двоє дітей, там і троє. Соломійка виявилася напрочуд спокійною і лагідною дівчинкою, яка понад усе любила засинати під боком у Бамбуля.
Одного вечора вся родина зібралася на кухні. Пахло домашнім пирогом — саме таким, який колись пекла Олена Петрівна. — Тату, мамо! — гукнув Матвійко. — Дивіться, що я намалював!
На аркуші паперу був зображений великий будинок, сад із квітучими чорнобривцями, велика біла собака і багато-багато людей, що тримаються за руки. Зверху над будинком сяяла яскрава зірочка.
— Це бабуся і мама? — тихо запитала Ганна, притискаючи хлопчика до себе. — Так. Вони тепер завжди усміхаються, бо знають, що в мене є ви.
Бамбуль, який лежав під столом, перевернувся на спину і задоволено закректав. Він знав свою роботу. Він привів додому тих, хто найбільше цього потребував.
А через кілька місяців у цій родині сталося ще одне диво. Ганна, яка багато років не могла завагітніти вдруге, прийшла з лікарні з загадковою посмішкою.
— Ну що, хлопці, — звернувся Андрій до синів, — готуйтеся. Скоро нас буде ще більше. Кажуть, що лелеки приносять дітей, але я думаю, що в нашому випадку це робота одного дуже наполегливого білого пса.
І вони сміялися — довго, щиро і щасливо, як може сміятися лише сім’я, яка пройшла крізь шторм і нарешті знайшла свою гавань.
Матвійко підійшов до вікна і подивився в нічне небо. Там, серед тисяч вогників, одна зірка мерехтіла особливо ніжно. Він знав — це вони. Його рідні жінки, які тепер спокійні. Бо він більше не «сиротинушка». Він — син. Він — брат. Він — частина великої любові, яка сильніша за будь-які обставини.
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
