Так склалося, що в цьому житті мені завжди доводилося все робити самій. Я рано стала сиротою, і виховувалася у своєї тітки, сестри бабусі, в селі. У неї своїх дітей не було, от вона мене до себе і забрала. Мені тоді всього 12 років виповнилося.
Я Тітку Орисю любила, вона дуже хороша була, всього мене навчила, а потім і свій будинок мені відписала, можна сказати, замінила мені маму. Єдине, у тітки не було чоловіка, а в селі завжди роботи багато, то ж я вміла і дрова рубати, і траву косити. Але це зробило мене сильнішою.
А потім з армії прийшов сусід Микола, гарний такий парубок, став часто до нас заходити, допомагати. Бабуся Орися відразу все зрозуміла, і лише посміхалася, жартувала, що треба до весілля готуватися.
Так ми з Миколою одружилися. Дочка у нас народилася. З роботою в селі було скрутно, ось і став мій чоловік з іншими чоловіками з нашого села їздити в Росію, в Тюмень, на заробітки.
Микола приїжджав рідко, все казав, що швидше хоче грошей заробити, щоб будинок наш добудувати. Він гроші висилав, або передавав через кума нашого, Василя, який справно повертався додому кілька разів на рік, а на свята то завжди.
І ось одного разу, якраз перед Різдвом, прийшов до мене Василь, як завжди, передав гроші, і переминаючись з ноги на ногу, тремтячими руками передав мені конверт.
Я зрозуміла все лише тоді, коли прочитала листа. Микола писав, що більше додому не приїде, бо покохав іншу, і хоче розлучення. Я була в розпачі, адже нашій донечці було всього вісім років, будинок, який ми разом будували, був ще далекий до завершення, бабусі Орисі на той момент вже не було, і як все це витягнути самій я не розуміла.
Жили ми з донькою дуже бідно, рятував город і господарка, я тримала і курей, і корову, це нам дуже допомагало. А коли Світланка виросла і поступила в обласний центр в університет, я поїхала на заробітки в Італію. Хоч і було непросто, але я змогла і за навчання доньці платити, і нарешті, за багато років, за кінчити наш будинок.
А в цьому році донька заміж виходила. Весілля ми вирішили не робити, час не той. Я приїхала додому ще весною, і вирішила, що поки-що в Італію повертатися не буду. Торжество ми зробили скромне – наречені розписалися, взяли шлюб в церкві і ми з батьками зятя посиділи у нас вдома.
І яке ж було моє здивування, коли в церкву на вінчання прийшов мій Микола. Він підійшов до Світлани і вручив їй конверт з грошима, а ще сказав – вітаю, дитино, і пробач, якщо зможеш.
В той день він пішов, але після цього став приходити до мене мало не щодня. Він розповів мені, що важко захворів, і його дружина просто вигнала його з дому. А тут ще такі події, то ж він вже з кінця лютого практично в Україні. Спочатку трохи лікувався, а зараз гроші закінчилися, та й жити йому ніде, бо в його батьківській хаті давно господарює сестра, він там не потрібний.
Став Микола знову до мене проситися. Каже, пробач, давай почнем все з початку, ти ж таки моя дружина перед Богом. Знав, коли згадати.
Дочка мовчить, каже, щоб я сама вирішувала. А я не знаю, що робити. Чисто по-людськи мені дуже шкода Миколу, але як згадаю, як він з нами поступив, то жалість кудись пропадає. А він приходить щодня, сподівається, що пробачу.
Фото ілюстративне.