Ми з Вірою були сусідками багато років. Вона була доброю жінкою, завжди усміхнена, привітна, з маленькими дітьми на руках, яких вона носила, як справжня турботлива матір.
Чоловік у неї був Олександр — спокійний, працелюбний, завжди готовий допомогти комусь із сусідів.
Вони мали, здавалося б, звичайну сім’ю: дві дитини, спільне господарство, домівку, у якій панував порядок та затишок завжди, адже Віра була справжня господиня.
Я завжди сама дивувалася, як їй вдавалося поєднувати турботу про дітей і домашню роботу з таким оптимізмом та легкістю.
Але все змінилося одного дня, коли Віра раптово зникла.
Спочатку Олександр не розумів, що сталося. Він не знав, куди вона пішла, чому не відповідає на дзвінки.
Пройшло кілька тижнів, і вже весь наш двір почав про це говорити. Я чула від різних людей, що Віра поїхала за кордон з якимось чоловіком на заробітки, мовляв вони давно зустрічалися і вона кохає його.
“Ну і що ти будеш робити?” — запитала я Олександра, коли ми з ним зустрілися на сходах одного ранку.
У нього був спустошений вигляд, злегка змарніле обличчя. Він виглядав так, ніби спав по кілька годин на добу, щодня намагався утримувати дім у ладі та турбувався про дітей, намагаючись не розповідати їм всю правду про матір, яка поїхала і залишила їх, постійно щось вигадував добре про неї.
“Не знаю, Ліля”, — зітхнув він. — “Може, вона повернеться, я ж не знаю. Але поки що я просто мусив справлятися сам. Куди вона поїхала, чого так довго немає її, я не розумію. Знаю, що в неї вже є інший, але ж вона могла б хоча б щось пояснити мені. Чому не захотіла поговорити відверто? В чому проблема, не розумію зовсім.”
Час минав, і десь через пів року Олександр дізнався, що Віра переїхала в Португалію. Вона вже не була з тим чоловіком, з яким поїхала спочатку. Виявилося, що стосунки у них не склалися, і тепер Віра була знову самотня.
Проте, виявляється, їй було достатньо часу, щоб не зрозуміти, що все це було помилкою.
І ось тепер, через рік після того, як Віра поїхала з дому, я дізналася, що вона повернулася в наше містечко.
Спочатку, коли я побачила її на вулиці, вона виглядала змарнілою, стомленою, але зі світлом у очах, якого я не помічала ще рік тому. Вона віталася зі мною, я відразу зрозуміла — щось змінилося.
“Ліля, привіт. Я повернулася”, — вона мовила мені, дивлячись якось винувато, але й з надією.
Я була, м’яко кажучи, дуже здивована, але намагалась не показувати цього. Десь у глибині душі я розуміла, що Олександрові буде дуже важко прийняти свою дружину назад.
Можливо, йому й пробачити буде важко, адже це не просто так — залишити дітей, залишити сім’ю заради когось іншого.
“Ти ж бачиш, як ми з ним жили. Діти ростуть, Олександр один, йому важко, а я, я була наївною, молодою зовсім, та й в багатьох сім’ях такі помилки бувають, на жаль, я себе не виправдовую зовсім, ні, недобре я вчинила, але вже є, як є, нічого не повернеш назад. Помилилася я, але вже зрозуміла, що для мене він — єдиний, а діти – мої діти, я не можу так більше, не можу жити без них. Я хочу все виправити”, — вона знову зазирнула мені в очі, її голос трохи тремтів.
“Зрозуміло. Але ти подумала, як він це сприйме?” — я відповіла, намагаючись бути чесною. — “Ти ж розумієш, що він міг і не пробачити тобі. Я знаю, як боляче це було йому.”
Віра мовчала. Вона вже не могла заперечувати, що завдала неприємностей Олександрові. Мені було шкода її, бо я розуміла: вона справді шкодувала, що вчинила так, але все це могло бути занадто пізно.
Через кілька днів я почула, як Віра розмовляє з родичами. Вони просили Олександра пробачити її, мовляв, вона ж була такою чудовою дружиною й матір’ю, що це просто не можна так все кидати. Вони переконували його, що кожен може помилитися, а сім’я варта того, щоб заради неї робити кроки на зустріч один одному.
“Олександру, ти ж знаєш, яка вона була. Вона завжди так багато сил і часу вкладала в дітей, у домівку. І тут просто так сталося, що вона закохалася. Це буває в багатьох сім’ях, але краще нікому не буде, якщо ви не зійдетеся, не руйнуй свою сім’ю”, — сказала сестра Віри, коли Олександр зайшов до них.
“Я не можу так просто забути все, що було”, — відповів він з гіркотою в голосі. — “Вона залишила мене, залишила дітей. Ти думаєш, що я не хвилювався весь цей час? Я все це сам, без неї.”
Родичі мовчали. Олександр продовжував: “Я не знаю, чи зможу її прийняти назад. Всі ці помилки, що вона зробила, дуже для мене важкі. Як знову все це повернути?”
Я розуміла, як йому важко. І як боляче було Вірі, коли вона просила пробачення в чоловіка свого. Я розуміла: їй хочеться повернутися, вона готова виправити свої помилки. Але чи зможе вона повернути довіру Олександра?
“Вибач мені, я все зрозуміла. Дай мені шанс”, — вона тихо вимовила, і голос її геть був сумний.
А ви як вважаєте, чи варто пробачати таку зраду дружини?
Фото ілюстративне.
