Я, правду вам кажучи, дуже багато часу сумнівалася, перш ніж писати на розсуд людський про своє життя сюди.
Та дні минають швидко, а спокійніше мені зовсім не стає, дуже хочеться зрозуміти, чи правильно я вчинила свого часу.
Дуже хочу поділитися з читачами та читачками своєю ситуацією, щоб на душі стало легше та спокійніше.
Напишу трішечки саме про своє власне життя, для повного розуміння.
Я мама двох маленьких діток, маю хорошого та турботливого чоловіка, про такого кожна жінка мріє у наш час, адже він у мене дійсно дуже хороша людина.
Живемо ми з Олегом моїм не шикарно, зізнаюся чесно, але маємо свою власну квартиру, хороший автомобіль, можемо дозволити собі раз у рік поїхати на відпочинок за кордон, гарно провести час і, при цьому, не дуже економили на собі.
Олег мій отримує зарплату 15 тисяч гривень, а я трохи менше – 10 тисяч. Але для нашого невеличкого містечка це досить хороші гроші, такі зарплати у нас отримують далеко не всі.
Одним словом я вважаю свою сім’ю досить таки зразковою.
З нас з Олегом усі брали приклад, і для мене сім’я моя завжди була найбільша людська цінність, яку потрібно плекати та берегти, адже тільки в щасливій сім’ї можна бути щасливою людиною і прожити щасливе життя.
А зовсім нещодавно я дізналася, що чоловік моєї подруги знайшов іншу, він доігий час зустрічається з нею.
Я зустріла його з тією жінкою в магазині, вони разом купували якісь продукти.
Я зрозуміла відразу, що вони десь разом живуть, орендують якусь квартиру, адже купували усі необхідні речі для дому.
Тамару я знаю ще зі школи, ми з нею добре дружимо багато років, тому я не могла це просто так залишити.
Після тієї зустрічі я набрала її чоловіка і він мені зізнався в усьому, але сказав, що розчарувався в тій жінці і вони вже більше не зустрічаються, розійшлися кожен своїм шляхом.
Він зрозумів, що то була помилка, просив нічого не говорити Тамарі.
Я й промовчала в цей раз, адже не знала, як правильно діяти далі.
Бо хвилювалася, якщо я скажу своїй подрузі Тамарі правду, яку я нещодавно дізналася, то вони розлучаться зі своїм чоловіком і я зруйную їх сім’ю.
Але минуло відтоді трохи часу, а я не можу дивитися своїй подрузі в очі, на душі у мене просто неспокій якийсь.
Я постійно відчуваю перед нею свою провину, не можу з нею розмовляти так, як раніше, ховаю очі, хочу швидше піти.
Якийсь такий тягар на душі важкий у мене постійно, що не передати словами, наче я завинила перед нею, наче я зрадила Тамарі, а не її чоловік.
Можливо, я негарно вчинила, я не знаю.
Тамара з чоловіком зараз разом живуть, наче, зі сторони, все у них добре, як завжди, але особисті питання про сім’ю я вже своїй подрузі не ставлю, навпаки, стараюся оминати такі розмови з нею.
Останнім часом я навіть рідше стала спілкуватися з Тамарою, адже розумію, що вона мені довіряє, а я вчинила, можливо, не по совісті.
Не знаю, можливо варто їй все розповісти, сказати, що я бачила в той день і про що так довго мовчала та не наважувалася сказати, бо не хотіла лізти в чужу сім’ю, бо важко на душі, непросто з цим жити?
Як правильно вчинити мені?
Можливо, можна щось змінити поки не пізно?
Чи варто лізти в чужу сім’ю зі своїми баченнями та порадами?
А що буде, якщо вони розлучаться через мене?
Я собі цього точно ніколи вже не пробачу.
Фото ілюстративне.
