Я сиділа, слухаючи чергову тираду Лариси Олексіївни, моєї 68-річної свекрухи, і відчувала, як у мені підіймається хвиля роздратування.
Вона ділилася зі своєю знайомою, а я не могла не чути її коментарів щодо нашого з Михайлом життя.
— Мої діти, мій син зі своєю дружиною, уявляєш собі, влізли у величезний кредит заради власного житла! — розповідала Лариса Олексіївна, знижуючи голос до змовницького шепоту, але так, щоб я гарантовано почула. — Я їм сто разів повторювала: не можна залазити у такі непомірні борги. Це ж шалена переплата! Розумна людина ніколи не оформить такий кредит.
Вона завжди порівнювала нас із кимось абстрактним і успішним.
Цього разу це була її сусідка.
— Он, моя сусідка минулого року спокійно купила квартиру без жодних банківських зобов’язань. Ну, звісно, вона працювала багато років, важко, накопичувала копійку до копійки. Ось це молодець, я вважаю! А моїм дітям, бачте, складно збирати, у них це абсолютно не виходить. Вони не вміють поводитися з грошима, і, відповідно, гроші їх не люблять. І, смію зауважити, вже не полюблять. Недарма ж люди кажуть: якщо у сорок років грошей немає — то вже і не буде.
Михайлові, моєму чоловікові, ще не сорок, лише тридцять п’ять, а мені й того менше.
Ми найзвичайнісінька сім’я з маленьким сином, Дем’яном. Обоє працюємо.
Я, правда, на неповну ставку і поблизу від дому, щоб мати можливість у будь-яку хвилину піти до сина, якщо виникне потреба.
Бабусь для допомоги у нас немає: моя мати живе дуже далеко, а Лариса Олексіївна, моя свекруха, явно не належить до тих людей, які горять бажанням допомагати з онуками.
— Я свою дитину виростила! Тепер нікому нічого не зобов’язана, — чітко позначила вона свою позицію ще до того, як Дем’ян народився.
Втім, просити її про допомогу ні мені, ні Михайлові навіть у голову не приходило.
Наші стосунки занадто офіційні та холодні.
Лариса Олексіївна все життя дивиться на нас, «молодих», трохи згори. І причина цього надмірного почуття переваги криється у разюче різному рівні життя.
Лариса Олексіївна – багата спадкоємиця.
Так вийшло, що тільки їй єдиній дісталося майно і від її батьків, і від свекрів, і від її чоловіка, якого не стало давно.
Як наслідок, сьогодні вона одноосібно володіє чотирма квартирами, двома добрими дачами і двома капітальними гаражами.
При цьому Лариса Олексіївна скромно живе сама у своїй найменшій квартирі, а решту нерухомості успішно здає в оренду.
— Слухай, Діано, але ж це неймовірні гроші! — якось дивувалася Олена, моя близька подруга. — Твоя свекруха має такі величезні статки! Куди вона діває стільки грошей?
— Накопичує на депозитах, — я лише знизала плечима. — Збирається незабаром купувати ще одну квартиру, п’яту.
— Ого! А може, вона віддасть одну з них вам із Михайлом?
— Ні, звісно, про це навіть мови не може бути. У неї дуже тверда філософія: ніхто нікому нічого не винен. Вона походить із простої сім’ї і «все своє, мовляв, нажила за життя сама», тож тепер син має робити те ж саме. Ми, зрештою, і не претендуємо на якесь там житло від неї. Живемо самі, як можемо. Поки я була у декретній відпустці, ми винайняли квартиру, а тепер ось, нарешті, взяли кредит. Ми платитимемо трохи більше, ніж за оренду, але хоча б за своє власне житло.
Кредитні платежі, треба визнати, досить сильно вдарили по кишені нашої молодої родини.
Але ми з Михайлом поставили собі чітку мету: розплатитися з боргами якомога раніше, тому що так виходить набагато вигідніше. І тепер ми дуже економимо, кожну зайву копійку несемо до банку
— У мене це просто не вкладається в голові! — зітхає моя подруга Олена. — Пів життя тепер будете горбатитися на цей кредит. Жити без відпусток багато років, без поїздок, економити на всьому. Ні в кафе не сходити, ні зайві чоботи собі не купити. У дитини, можна сказати, дитинство мине в цьому режимі економії. І все це — заради чого? Заради своєї власної квартири? Ну, послухай, ви все одно рано чи пізно отримаєте спадок від матері. Вона ж не забере з собою усе нажите. Тим паче, нажитого у неї стільки, що там не лише онукам, а й вашим правнукам вистачить на багато років!
Мені довелося зітхнути і пояснити Олені ту глибинну причину, яку ніхто з нашої родини, крім Михайла, не розуміє.
— Олено, та не треба мені від неї нічого, розумієш? — говорю я сумним, але щирим тоном. — Я не хочу чекати жодної спадщини. Ми з Михайлом, слава Богу, не бідні і здорові — заробимо самі на свій дах над головою. Ну, так, зараз довелося економити на всьому. Зате ми нікому не будемо нічим зобов’язані. Я не збираюся доглядати свекруху на старості років, адже вона так недобре ставиться до мене, хай як хоче, а у мене буде чиста совість: я їй нічого не винна.
Це рішення нерозумне з точки зору холодної економіки. Влізти в борги на пів життя лише для того, щоб довести багатій свекрусі, що ми не ликом шиті — це нераціонально.
Але я глибоко переконана, що чиню правильно, керуючись совістю і самоповагою.
Багатство свекрухи нехай залишається з нею. Я не хочу бути обтяженою її подарунками чи обіцянками.
Якщо вона відвернулася від нас у нашій потребі, коли ми були молоді, то я відвернуся від неї на її старості.
Моя іпотека для мене — це не просто борг перед банком, це запорука моєї свободи в майбутньому.
Коли я чую, як Лариса Олексіївна з холодом говорить про нашу «фінансову неграмотність», я розумію, що якби ми прийняли її допомогу (навіть якщо б вона її запропонувала), ціна була б непомірною.
Лариса Олексіївна ніколи нічого не дає просто так. Її багатство — це її інструмент контролю.
Якби ми жили в одній з її квартир, ми б отримали житло, але втратили б незалежність.
Кожен наш крок, кожне наше рішення — від вибору школи для Дем’яна до місця нашої відпустки — було б предметом її критики.
Я бачила, як контролює вона своїх інших, далеких родичів, яким іноді «дозволяє» користуватися її дачами чи гаражами.
Вони зобов’язані їй постійно дякувати, допомагати у дрібницях і слухати її нескінченні повчання.
Цей тягар вдячності для мене набагато важчий за щомісячний платіж до банку.
Навіть очікування спадщини — це така собі перспектива.
Це означає, що ми повинні бути поруч, постійно дзвонити, терпіти її характер і чекати, щоб отримати своє, а вона лише буде користуватися цим і повчати нас постійно.
Я не хочу, щоб мій чоловік, жив з думкою: «Коли ж, нарешті, мама відійде, щоб ми могли жити нормально?»
Це зовсім неправильно.
Наш вибір іпотеки — це свідомий вихід із цієї «золотої клітки».
Так, ми поступаємося подорожами і новими чоботами сьогодні, але ми купуємо право на самоповагу і незалежність завтра.
Ми будуємо свою фортецю на власному фундаменті, а не на крихкій обіцянці багатих родичів.
Михайло мене повністю підтримує.
Він теж втомився від постійного відчуття, що він недостатньо успішний для своєї матері.
Коли ми отримали ключі від нашої квартири (хоч і заставленої в банку), його очі світилися гордістю. Це його досягнення, а не подарунок чи милість.
Я знаю, що колись Лариса Олексіївна потребуватиме догляду.
Вона буде самотня у своїй найбільшій квартирі. І тоді вона, без сумніву, прийде до нас і скаже:
«Я ж ваша мати! Ви повинні!»
А я подивлюся на неї і скажу:
«Ми нікому нічого не винні. Ви самі обрали шлях ізоляції та накопичення, коли ми потребували лише слів підтримки, а не грошей. Ми купили свою свободу, розраховуючи лише на себе».
Це жорстко, але справедливо. Іпотека — це наша гарантія того, що наш вибір у старості буде вільним, а не вимушеним.
Можливо, це й не гарно звучить, але правдиво – я чекаю того моменту, коли свекруха потребуватиме нашої допомоги, а я відвернуся від неї демонстративно також, як вона від нас сьогодні.
Я розумію, що вона мати, але мені вже байдуже це. Хіба я не права у цій ситуації?
Фото ілюстративне.
