Я пенсіонерка, мені 70 років. Нещодавно зі мною сталася історія, яка ще раз доводить, що інколи чужі люди бувають ріднішими, ніж власні діти.
У мене є єдиний син. Владислава я народила доволі пізно, Бог нам з чоловіком чомусь не давав діточок, і лише в 35 років мені пощастило стати матір’ю.
Радості нашій не було меж, чоловік був дуже гордий, бо в нього нарешті з’явився спадкоємець. Та й я була щаслива, бо завжди хвилювалася, що в старості мені не буде кому заповітний стакан води подати.
Відколи у нас народився син, наше з чоловіком життя закрутилося навколо нього. Ми собі багато в чому відмовляли, аби лише у нашого сина було все, що треба. Так ми самі і не помітили, як виростили егоїста. Владислав думав лише про себе, і вже з підліткового віку додав нам багато клопотів.
Чоловіка не стало, коли сину було 17. Мені одній було дуже важко, але я все ще сподівалася, що син переросте і виправиться. І так начебто і сталося.
Владислав закінчив училище, пішов на роботу, почав зустрічатися з дівчиною. Іванка мені дуже подобалася, вона хорошою була, навіть не знаю, за що моєму сину таке щастя дісталося.
Але дівчина була з дуже бідної родини. Одного разу взимку привів син її до нас, вона роззулася, а ноги геть мокрі. Я глянула на її чоботи, а вони латані-перелатані.
В той день я якраз зарплату отримала, взяла Іванку за руку, повела в найближчий магазин, і купила їй нові чоботи. Вона засоромилася, не хотіла брати від мене такий подарунок, але я наполягла.
У сина з Іванкою, на жаль, нічого не вийшло. Владислав покинув її заради іншої кралі. З нею він згодом і одружився, а як склалася подальша доля Іванки, донедавна мені було невідомо.
Тим часом, після весілля син дуже змінився, тепер він в усьому слухав Ліду, свою дружину. Мене невістка не любила, тому і сама до мене ніколи не приходила, і сина не пускала.
Поки я працювала, і сама себе забезпечувала, все було добре. Було лише прикро за поведінку сина і невістки, які навіть в свята до мене не заходили. Але коли я вийшла на пенсію, стало зовсім сутужно, мені ледве вистачало на комуналку і основні продукти, а від багатьох речей я була змушена відмовитися.
Якось я йшла в магазин, в гаманці у мене було дуже мало грошей. Я подумки рахувала, що зможу купити, а без чого обійдуся. Раптом біля мене зупинилася дорога автівка, а з неї вийшла красива, молода жінка. Іванку я не відразу впізнала, але зате вона впізнала мене.
Іванка знайшла мене, щоб віддячити за колись зроблене мною добро. Каже, що ті чоботи, які я їй купила, вона пам’ятатиме усе життя.
Зараз у неї все чудово, вона вийшла заміж за хорошого чоловіка, вони разом відкрили власний бізнес, тому живуть дуже заможно.
Спочатку Іванка хотіла мені щось купити, або просто повернути гроші. Але коли зрозуміла, наскільки у мене зараз плачевна ситуація, запропонувала мені переїхати в їхній з чоловіком шикарний заміський будинок і стати нянькою для її двох донечок.
Я погодилася, але нянькою мені стати не вдалося, тому що в домі Іванки до мене ставляться як до рідної бабусі. Я дуже щаслива зараз. Тепер нарешті у мене є справжня родина.
А син – Бог йому суддя. Останнім часом вони з невісткою згадали про мене, наполягають, щоб я дарчу на квартиру на сина написала. Але поки що я не планую цього робити. Я і так дуже багато всього зробила для сина, шкода, що він так нічого і не оцінив.
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.