З моєю майбутньою дружиною ми познайомилися через спільних друзів. Лариса мені сподобалася відразу, а ось я не особливо на неї справив враження. Два роки я з усіх сил намагався привернути її увагу, бо дуже хотів, щоб саме ця дівчина стала моєю дружиною.
Лариса дівчиною була гордою, знала собі ціну. Але в кінцевому підсумку вона все ж відповіла мені взаємністю. І я, і Лариса були приблизно з однакових сімей – не багаті, але й не бідні. Тому ми не робили шикарне весілля, а скромненько відгуляли в невеликому кафе.
Лариса завжди говорила, що з дітьми поспішати не треба, варто трохи пожити для себе. Наша єдина дочка Єлизавета народилася, коли ми з дружиною прожили вже дев’ять років.
Жили ми добре, я працював, дружина з дочкою сиділа в декреті. Сім’ю я свою любив, часто дарував своїм дівчаткам квіти і подарунки. Коли доньці виповнилося три роки, ми віддали її в садок. Дружина вийшла на роботу, бачилися ми тільки ввечері. Незабаром я став помічати, що моя Лариса стала якоюсь дратівливою, замкнутою.
Свою дружину я перестав впізнавати, вона стала зовсім іншою. А на мої питання, що сталося, вона не відповідала. Я не раз намагався поговорити з нею, але безрезультатно. Я розумів, що щось не так, але навіть не підозрював, що все настільки погано.
Одного разу в неділю я прокинувся і зрозумів, що дружини вдома немає. Я подумав, що вона просто не хотіла нас будити і пішла в магазин. Але на кухні я побачив записку. На білому аркуші дружина просила у нас з донькою вибачення:
«Максим, пробач, я полюбила іншого. Я їду з ним за кордон». І все, ось так просто… А, як же наша донька, а як же я?
Відверто я не знав, що сказати дочці? Як можна було кинути свою єдину дитину? Та й я дружину дуже любив, поважав. Нарешті відкрилася причина її дратівливої поведінки.
Дружина більше не повернулася, не дзвонила і не писала. Дочка поступово стала забувати її, та й я теж. Другий раз я не одружився, не хотів, щоб мою дочку виховувала мачуха.
Зараз моїй Лізі вже дев’ятнадцять років. На аліменти я до речі не подавав. Мені від цієї зрадниці нічого не потрібно було. Ми з донькою самі впоралися, самі виросли. Все поступово забулося, пішло в минуле. Так, звичайно я зустрічався з жінками, але додому ніколи їх не водив.
І ось нещодавно мені на телефон приходить повідомлення від Лариси.
Лариса написала, що вона захворіла, і не може працювати, щоб себе забезпечувати, тому хоче, щоб наша дочка її утримувала. Питала, чи не хотів би я її забрати до себе, мовляв, я і так живу один.
Я сказав, що мені треба все обміркувати, і поставив слухавку. Але добре все обдумавши, прийняв рішення, що доньці про цю розмову я нічого говорити не буду. От лише не знаю, чи правильне моє рішення.
Фото ілюстративне – talktomen.
