Галина Семенівна жила на останньому поверсі старої дев’ятиповерхівки. Маленька пенсія, стара швейна машинка, фотографії в рамочках – ось і все, що вона мала.
Донька – за кордоном, зять – щось там в бізнесі, внук, якого не бачила вже років п’ять, – у Польщі вчився, потім залишився там. Їй не дзвонили часто. Але вона не ображалась. Таке тепер життя.
Щодня вона сиділа біля вікна. Спостерігала, як у дворі молоді мами ганяють за дітьми, як сусід водій щоранку зі спізненням кидається до машини з кавою в руці, як студенти з рюкзаками біжать на метро. А вона – просто сиділа. І шила. Для себе. Для інших. Безкоштовно.
– Ви ще шиєте? – дивувались сусідки.
– Та мені не важко. Люди приносять – я лагоджу. А вдома хоч не так тихо, – відповідала вона з усмішкою.
Одного разу в під’їзді з’явилась нова сім’я – мама з хлопчиком. Переселенці.
Хлопчика звали Назар, років 14-15. Тихий, завжди з книжкою або старим телефоном. Його мама працювала десь у магазині й поверталась пізно. Дитина майже не виходила на двір. Діти його не приймали: чужий, “приїжджий”, ще й мовчить багато.
Одного вечора, коли ліфт не працював, Назар ішов пішки з сьомого поверху з важкою торбою. Галина Семенівна побачила це через вічко.
– Ходи-но сюди, козаче. Що таке несеш?
– Хліб і молоко. Мама просила з магазину.
– А що ж так багато?
– Бо завтра вихідний.
Вона посміхнулася щиро і на прощання сказала:
– Заходь колись. Я покажу тобі, як шити.
Як це не дивно, але наступного тижня він зайшов. Сором’язливо. Сидів, слухав. Вона говорила. Розповідала, як шила доньці весільну сукню сама, бо грошей не було. І як перша машинка була ще з дерев’яною педаллю.
– А ви… добрі, – сказав Назар.
Галина Семенівна усміхнулась. З цього дня почалася їхня дивна дружба. А наступного разу дала йому стару тканину і сказала:
– Зшиєш серветку – отримаєш чай і пиріжок. У нас так: робота – за добро.
Так почалась їхня дружба. Назар приходив щотижня. Слухав, вчився шити, пробував пиріжки й навіть приносив свої книжки. Вона їх читала з лупою – бо вже зір не той.
І що цікаво – хлопець став змінюватись. Став сміливішим, усміхненішим. Його помітили інші діти. А він і далі ходив до бабусі на дев’ятий поверх.
Одного разу в хаті Галини Семенівни зникло світло. Погорів щиток. Вона навіть не зразу зрозуміла, що робити. Подзвонити нікому. Аварійна служба – “ми приїдемо через два дні”.
Ввечері Назар почув, що бабуся сидить у темряві. Приніс ліхтарик. А на ранок… разом з сусідом, який трохи тямив у проводці, все полагодив. Сам! Точніше, не сам — але він знайшов того, хто допоміг.
– Я вам винна, – сказала вона, зворушена.
– А ми ж працюємо за добро, пам’ятаєте? – відповів Назар.
Зима видалась важкою. Морози, обірвані дроти, ледь теплі батареї. Назар часто приходив до сусідки. І була вдячна, що хоч хтось у цьому місті став їм ближчим за родину.
А потім сталося те, чого ніхто не чекав.
Одного ранку Назар приніс пиріжки – цього разу вже його мама передала. Дзвонив, стукав – не відкривають. Виявилося, що Галину Семенівну забрали в лікарню.
Лежала довго. Напівсвідома. І тільки коли чула знайомий голос:
– Це я, Назар, я прийшов, – трохи оживала.
Після лікарні її нікуди не виписували. Донька з-за кордону сказала:
– Я не можу забрати. Хай буде в пансіонаті. Там доглянуть.
І тоді мама Назара зробила несподіване.
– Вона нас не залишила в біді. І ми її не залишимо. Заберемо до себе.
І вони забрали. Стареньку жінку, з ослаблою пам’яттю, але щирим серцем. Вона жила з ними пів року. І кожного разу, коли Назар приходив зі школи, вона питала:
– Ну що, козаче, буде сьогодні шиття?
І він казав:
– Буде. Але спочатку – чай і пиріжок.
Коли бабусі не стало, Назар довго мовчав. Потім вийняв з коробки її стару швейну машинку і сказав мамі:
– Я буду шити. Для інших. Безкоштовно. Просто так. Бо вона мене навчила, що добро – це не те, за що платять. А те, що залишає слід.
Виявилося, що Галина Семенівна залишила свою квартиру не рідним дітям, а Назару, який за цей короткий час став їй як рідний. Бо рідні люди – це ті, хто залишився поруч до кінця.
Добро не вимірюється грошима. Воно передається – з рук у руки, з серця в серце. І навіть якщо здається, що тебе ніхто не бачить, хтось поруч завжди запам’ятає, як тепло твоїх вчинків освітлювало темряву.
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
