Одного разу в хаті Галини Семенівни зникло світло. Погорів щиток. Вона навіть не зразу зрозуміла, що робити. Подзвонити нікому. Аварійна служба – “ми приїдемо через два дні”. Ввечері Назар почув, що бабуся сидить у темряві. Приніс ліхтарик. А на ранок… разом з сусідом, який трохи тямив у проводці, все полагодив. Сам! Точніше, не сам — але він знайшов того, хто допоміг. – Я вам винна, – сказала вона, зворушена. – А ми ж працюємо за добро, пам’ятаєте? – відповів Назар

Галина Семенівна жила на останньому поверсі старої дев’ятиповерхівки. Маленька пенсія, стара швейна машинка, фотографії в рамочках – ось і все, що вона мала.

Донька – за кордоном, зять – щось там в бізнесі, внук, якого не бачила вже років п’ять, – у Польщі вчився, потім залишився там. Їй не дзвонили часто. Але вона не ображалась. Таке тепер життя.

Щодня вона сиділа біля вікна. Спостерігала, як у дворі молоді мами ганяють за дітьми, як сусід водій щоранку зі спізненням кидається до машини з кавою в руці, як студенти з рюкзаками біжать на метро. А вона – просто сиділа. І шила. Для себе. Для інших. Безкоштовно.

– Ви ще шиєте? – дивувались сусідки.

– Та мені не важко. Люди приносять – я лагоджу. А вдома хоч не так тихо, – відповідала вона з усмішкою.

Одного разу в під’їзді з’явилась нова сім’я – мама з хлопчиком. Переселенці.

Хлопчика звали Назар, років 14-15. Тихий, завжди з книжкою або старим телефоном. Його мама працювала десь у магазині й поверталась пізно. Дитина майже не виходила на двір. Діти його не приймали: чужий, “приїжджий”, ще й мовчить багато.

Одного вечора, коли ліфт не працював, Назар ішов пішки з сьомого поверху з важкою торбою. Галина Семенівна побачила це через вічко.

– Ходи-но сюди, козаче. Що таке несеш?

– Хліб і молоко. Мама просила з магазину.

– А що ж так багато?

– Бо завтра вихідний.

Вона посміхнулася щиро і на прощання сказала:

– Заходь колись. Я покажу тобі, як шити.

Як це не дивно, але наступного тижня він зайшов. Сором’язливо. Сидів, слухав. Вона говорила. Розповідала, як шила доньці весільну сукню сама, бо грошей не було. І як перша машинка була ще з дерев’яною педаллю.

– А ви… добрі, – сказав Назар.

Галина Семенівна усміхнулась. З цього дня почалася їхня дивна дружба. А наступного разу дала йому стару тканину і сказала:

– Зшиєш серветку – отримаєш чай і пиріжок. У нас так: робота – за добро.

Так почалась їхня дружба. Назар приходив щотижня. Слухав, вчився шити, пробував пиріжки й навіть приносив свої книжки. Вона їх читала з лупою – бо вже зір не той.

І що цікаво – хлопець став змінюватись. Став сміливішим, усміхненішим. Його помітили інші діти. А він і далі ходив до бабусі на дев’ятий поверх.

Одного разу в хаті Галини Семенівни зникло світло. Погорів щиток. Вона навіть не зразу зрозуміла, що робити. Подзвонити нікому. Аварійна служба – “ми приїдемо через два дні”.

Ввечері Назар почув, що бабуся сидить у темряві. Приніс ліхтарик. А на ранок… разом з сусідом, який трохи тямив у проводці, все полагодив. Сам! Точніше, не сам — але він знайшов того, хто допоміг.

– Я вам винна, – сказала вона, зворушена.

– А ми ж працюємо за добро, пам’ятаєте? – відповів Назар.

Зима видалась важкою. Морози, обірвані дроти, ледь теплі батареї. Назар часто приходив до сусідки. І була вдячна, що хоч хтось у цьому місті став їм ближчим за родину.

А потім сталося те, чого ніхто не чекав.

Одного ранку Назар приніс пиріжки – цього разу вже його мама передала. Дзвонив, стукав – не відкривають. Виявилося, що Галину Семенівну забрали в лікарню.

Лежала довго. Напівсвідома. І тільки коли чула знайомий голос:

– Це я, Назар, я прийшов, – трохи оживала.

Після лікарні її нікуди не виписували. Донька з-за кордону сказала:

– Я не можу забрати. Хай буде в пансіонаті. Там доглянуть.

І тоді мама Назара зробила несподіване.

– Вона нас не залишила в біді. І ми її не залишимо. Заберемо до себе.

І вони забрали. Стареньку жінку, з ослаблою пам’яттю, але щирим серцем. Вона жила з ними пів року. І кожного разу, коли Назар приходив зі школи, вона питала:

– Ну що, козаче, буде сьогодні шиття?

І він казав:

– Буде. Але спочатку – чай і пиріжок.

Коли бабусі не стало, Назар довго мовчав. Потім вийняв з коробки її стару швейну машинку і сказав мамі:

– Я буду шити. Для інших. Безкоштовно. Просто так. Бо вона мене навчила, що добро – це не те, за що платять. А те, що залишає слід.

Виявилося, що Галина Семенівна залишила свою квартиру не рідним дітям, а Назару, який за цей короткий час став їй як рідний. Бо рідні люди – це ті, хто залишився поруч до кінця.

Добро не вимірюється грошима. Воно передається – з рук у руки, з серця в серце. І навіть якщо здається, що тебе ніхто не бачить, хтось поруч завжди запам’ятає, як тепло твоїх вчинків освітлювало темряву.

Спеціально для Українці Сьогодні.

Фото ілюстративне.

You cannot copy content of this page