Кажуть, найбільші зради в житті починаються з відчуття порожнечі у власному домі.
Марія довго намагалася переконати себе, що щастя — це звичка, яку можна «натренувати»: варити борщі, прати, слухати втомлені «нема часу».
Та одного дня розбита ваза на підлозі стала дзеркалом її життя: красивого зовні, але з невидимими тріщинами, які вже неможливо склеїти.
Того дня Марії було дуже жаль саму себе. Вона стояла посеред кухні, в якій панував безлад, і відчувала, що її життя, як і дорога кришталева ваза, розлітається на друзки.
Цю вазу, подарунок на весілля від найкращої подруги, вона розбила випадково, на жаль.
Але це здавалося таким символічним саме зараз, як ніколи.
Підмітаючи осколки, Марія згадувала, як уявляла колись собі своє сімейне життя.
Це були романтичні та такі дитячі ілюзії, від яких залишилася лише згасла свічка.
Вона згадала той вечір, коли влаштувала вечерю для двох. Спекла улюблений торт свого чоловіка, накрила стіл святковою скатертиною, одягла нову сукню, яку так довго вибирала.
А її чоловіка, Олега, все не було.
Нарешті, пізно ввечері, вона почула гуркіт його вантажівки. Марія кинулася до дверей, сяючи усмішкою.
— Олеже, поглянь, що я придумала! — вигукнула вона, намагаючись впіймати його погляд.
Але він не знав, куди подіти свої брудні руки. Його обличчя було втомленим і сірим та похмурим.
— Вибач, але мені не до того зараз зовсім, — пробурмотів він. — Я втомився дуже й так. Дві години копирсався в машині — поламалася на дорозі якраз. А ще в гараж треба їхати мені, розвантажити все. Дай хоч руки помию, не має ні на що більше часу.
Марія лягла спати, тихо загасивши свічку, яку запалювала з такою надією.
Вона спіймала на собі якийсь дивний погляд своєї свекрухи, який не міг ніяк залишити її байдужою.
Це був чи то насмішкуватий, чи то якийсь дивний і співчутливий погляд, який казав:
«Знайшла час для своїх забав».
«Чому б і ні?» — подумала відразу, ніби у відповідь, Марія.
Згадалося, як вона колись була першою красунею в селищі, багато хлопців заглядалися тоді.
Але вона ще в університеті, коли була ще молодою, вийшла заміж за свого Олега.
Не красень він був, зовсім не багач, звичайний водій, який і двох слів докупи не зв’яже. Чим він їй запав у душу?
Марія, вже на той час, чимало досягла писала вірші. Була розумною, допитливою людиною, багато разів намагалася спілкуватися з чоловіком на різі цікаві і розумні теми.
— Маріє, ти ж знаєш, я в цьому нічого не тямлю зовсім, — тільки й чула у відповідь від свого чоловіка.
Здавалося, і свекруха її недолюблювала весь час, вона взагалі до неї ставилася якось дивно, чи то так здавалося, але добра вона особливо від неї не бачила ніколи.
Під час будь-якої суперечки між ними вдома вона завжди казала:
«Ми, мовляв, не такі, як дехто, університетів не закінчували».
Це «дехто» завжди стосувалося якраз самої Марії.
І ось сьогодні цей похмурий день і розбита ваза, наче розбиті мрії і надії на добре майбутнє сімейне життя.
Марія думала, що як би вона не намагалася склеїти їхні сімейні стосунки і зберегти усі цінності, тріщини все одно залишаться назавжди вже.
Вона відразу у пам’яті згадала інший день. Тоді, коли їхала до Києва за обновками для сім’ї.
Вона тоді дуже довго чекала автобус, але він чомусь не їхав, на жаль.
Зрештою, зупинилася красива легкова машина. Симпатичний чоловік відчинив їй галантно дверцята автомобіля і запросив її сісти.
— Сідайте, — сказав він спокійно, посміхаючись. — Я якраз додому, тобто, до Києва їду.
Вона неквапливо сіла в машину і одразу відчула, що сподобалася цьому незнайомцеві.
Він їй відразу представився Андрієм.
По розмові зрозуміло стало, що він був архітектором.
Вони розмовляли всю дорогу. Андрій розповідав їй історії, а вона розповідала про своє життя.
Коли вони приїхали, Марія вже збиралася виходити, але Андрій притримав її за руку.
— Зачекайте, Маріє. Ви така гарна людина. От лише руки, — він поглянув на її шорстку долоню. — Хіба ці тендітні руки для такої важкої роботи?
— А куди мені дітися зараз від неї? — зітхнула спокійно Марія. — Город, кухня, худоба. Таке моє життя.
Андрій ніби сам і відразу вгадав її думки.
— Вам треба якнайшвидше тікати з такого дому. Хоча б до мене йти. Я живу один, без нікого в цьому світі, самотній, можна сказати. А роки так швидко мої біжать, спливають, як стрімка вода.
Він не хотів просто так, щоб вона йшла. Запросив відразу сам її у кафе на морозиво.
Вона ловила погляди цього незнайомого чоловіка і відчувала себе знову, як в дитинстві, молодою дівчиною, якій повертали давно омріяну іграшку.
Він говорив компліментами, а вона думала про те, що не чула подібних слів навіть у день свого весілля.
Вона розповідала йому про себе, про сина, який цього року пішов до першого класу, про школу, де вона вчителювала. Сама не зогледілася, як стала відкривати незнайомій людині свою душу і розповідати щиро про все, що так давно турбувало її.
— Ми ще зустрінемося з вами, Маріє, — запевнив її Андрій, і в його словах віяло спокоєм і надійністю.
Марія тепло та щиро посміхнулася.
«Хіба це можливо?» — подумала вона.
Життя її дуже швидко знову повернулося до звичного ритму, наче зустріч з цим чоловіком була простим невеличким сном.
Зранку до школи, потім додому, до нескінченної домашньої роботи.
Лише зрідка вона згадувала Андрія, його слова: «Ви така гарна, Маріє.»
Одного дня в учительській, несподівано, задзеленчав телефон.
— Тебе, Маріє, — подала їй слухавку завуч. — Якийсь чоловік говорив, голос його незнайомий, але якийсь такий спокійний та приємний.
Марія спочатку зовсім не зрозуміла її.
Хто? Андрій? Але ж вона не давала тоді йому свого номера.
У слухавці відразу пролунав теплий сміх.
Андрій відразу поспішив пояснити, що він знайшов її через довідкову службу, хоча це було зовсім не просто.
— Я хотів просто сказати, завтра знову проїжджатиму якраз через ваше селище. І якщо ти можеш, ну у ту саму годину, що й тоді ми зустрілися.
Вона відразу відчула на собі цікаві та допитливі погляди своїх колег.
Але що їм до того, що відбувається в її житті? Хай слідкують краще за своїм життям.
Марія відразу відпросилася на завтра у директора, сказавши, що занедужала її тітка і вона просто обов’язково мусить її провідати.
Вдома Олег не заперечував проти намірів дружини.
Малий Андрійко просився поїхати з нею, адже дуже хотів поїхати кудись з мамою.
— Ні, школу пропускати не будеш, не варто робити так, це не годиться зовсім, — сердито наголосила вона синові.
Зранку вона так спішила, що навіть свекруха здивувалася:
— До автобуса твого ще є час. Куди так біжиш?
Та вона промовчала у відповідь.
Все було як у романтичному фільмі. Тихе затишне кафе, музика красива, шикарні квіти.
На якусь півгодини Марія дійсно забігла до своєї тітки, адже ніби й не зручно було проігнорувати її.
Звідти й зателефонувала додому, нібито все гаразд і немає ніяких проблем.
Їхні такі цікаві зустрічі з Андрієм продовжувалися ще кілька разів. Він сам просив її придумати щось, щоб піти з дому надовше, адже вони доля одне одному.
— А якщо не надовше я зможу вийти з дому, а піти назавжди? — запитала одного разу Марія.
— Хоч на все життя, — відповів він.
Можливо, вона й ніколи не наважилася б на подібне, ніколи б не зробила б такий крок, якби не той день, не та розбита ваза, не чоловік, який знову поїхав на риболовлю, бо з нею йому було не цікаво давно.
За вечерею вже, ніби між іншим, вона просто якось сказала:
— Мене на курси скоро відправляють. Підвищення кваліфікації.
Олег, навіть не глянувши в її сторону, мовчки кивнув головою.
— Чого це раптом саме тебе? Раніше ти на ці курси ніколи не їздила, й мови не було про це, — зауважила лише її свекруха.
— Раніше не їздила, а от тепер поїду, — відповіла Марія. — На два тижні поїду. Чи ви вже без мене тут не впораєтеся самі?
У школі тоді відразу вона написала заяву на відпустку за свій рахунок.
Марія просто вже для себе прийняла рішення — вона розлучиться зі своїм чоловіком Олегом.
Забере сина та переїде з ним до Андрія.
Він такий уважний до неї завжди, дуже добрий. Потім вона вирішила написати листа Олегу.
«Так сталося в моєму житті, пробач, не згадуй мене зі злом, — виводила вона обережно і акуратно невеличкими літери. — Зрозуміла, що зустріла свою долю. Ти давно живеш своїм життям.»
Довго не думаючи, щоб скинути камінь з душі, відразу вона кинула того листа в поштову скриньку та одразу ж захотіла його витягнути.
Але холодний метал надійно сховав її зізнання десь дуже далеко і назад уже не було вороття.
Марія потім відразу відчувала тривогу.
Вона чекала на свого Андрія, щоб розповісти йому все до дрібниць.
Але на порозі стояв незнайомий чоловік.
— Тримайте, ось лист для Андрія, — сказав він. — Від його дружини. Вона завжди передає йому листи через нас з дружиною моєю, коли ми буваємо з нею в Чехії. Я його знайомий, ми спілкуємося інколи. А ви, напевно, його сестра? Він казав мені якось, що ви маєте приїхати.
Чоловік зник за дверима і Марія відразу швидко зачинила їх.
Конверт Марія тримала в руках і для неї він був такий важкий, наче камінь, цей невеличкий лист паперу вона ледве тримала в руках.
Вона помітила зворотну адресу: Чехія, Прага.
Після того мовчки поклала листа на стіл, в голові від хвилювання не було жодних думок.
Ну ось її казка і закінчилася.
Марія їхала додому в невеличкому автобусі, а за вікном йшов, ніби плакав, дощ.
Вона вирішила, що зараз приїде додому, відразу забере сина і піде до своїх батьків, адже іншої дороги в неї вже немає.
Але здалеку, з подвір’я, назустріч їй біг її Олег.
— Швидше, Маріє, я так довго тебе чекав. Андрійко занедужав.
Вона постійно сиділа біля сина, готувала бульйон і теплий чай.
Олег розповідав, як вони її довго усі шукали. Як телефонували на мобільний телефон, а вона, виявляється, просто забула його вдома.
— Мама навіть до школи ходила, щоб дізнатися адресу або телефон тих твоїх курсів, куди відправили тебе, — сказав засмучений і схвильований Олег.
Марію ніби підмінили, на душі стало важко.
— І що ж директор? Знайшов телефон?
— Ні, сказав, що не знає.
Марія в цей час сама не наважилася поглянути на свою свекруху, але та теж нічого їй не сказала, наче й нічого не знала.
Андрійко незабаром одужав.
Марія зібралася на роботу, адже її відпустка за свій рахунок закінчилася.
Олег весь час поводився так, ніби нічого не сталося.
Марія вже сама не могла чекати, не витримала та запитала його про того листа.
— Листа? — перепитав здивовано Олег. — Від тебе лист мав прийти? Ні, поштарка нічого нам сюди не приносила. Може, загубився десь. Всяке буває. Та й нащо тобі слати листи, це не реальне щось зовсім.
Марія якось дивно засміялася.
Одного дня, дуже несподівано, в учительській знову задзвонив телефон.
Це був її Андрій.
Він відразу запитував, чому вона не бере слухавку.
Сказав, що вона зовсім все неправильно зрозуміла, що він справді збирається розлучитися зі своєю дружиною і у них вже все вирішено давно.
— Завтра я проїжджатиму через твоє селище знову, — сказав він. — Якщо вийдеш, поговоримо. Я тобі все розповім, ти зрозумієш, що я правий і заспокоїшся врешті.
Марія поклала відразу слухавку, нічого відповідати не мала бажання.
— Тітка дзвонила, — відразу тихо сказала вона колегам. — Ні-ні, вона здорова, все добре у неї, просто цікавилася моїми справами і все.
Марія ще кілька тижнів сама по декілька разів на день заглядала в їх поштову скриньку.
Але ніяких листів жодного разу там не було.
Минав швидко час.
Марія стала мамою ще милої донечки, усі неймовірно щасливі були.
Олег з Андрійком забирали її з стаціонару додому.
Вони були такі рідні й щасливі, їх щастю не було меж.
А потім, на жаль, занедужала свекруха. Справи її не дуже добрі були.
Вона чомусь не хотіла бачити нікого, окрім Марії.
— Нахилися до мене, доню, — прошепотіла тихо вона. — Маю тобі дещо сказати, про що дуже довго мовчала, вважала, що це буде за краще так. Підніми подушку. Шукай там, поміж пір’ям. Бери, то твоє.
Марія довгенько там щось шукала, витягла невеличкого конверта, в якому впізнала свій лист.
Впізнала свого, того давнього листа, до Олега.
— Поштарка тоді якраз віддала його мені в руки, — сказала свекруха. — Чому я не спалила його ще тоді відразу? Хотіла, щоб ти сама переконалася, що він не потрапив у чужі руки і щоб зрозуміла, що ніхто крім тебе ніколи не прочитає його, ну, звісно, ж крім мене також. Чому не віддала раніше? Не хотіла, щоб ти думала, ніби мені щось винна. І до директора я не ходила. Просто сказала Олегові, щоб він сам не біг. Тільки дякувати мені не треба.
Марія відразу стиснула в руках пожовклий конверт з її листом — доказ її давнього вибору, який міг зруйнувати все і її щасливе сімейне життя.
Але тепер він здавався їй не зізнанням перед чоловіком, а нагадуванням: життя завжди дає другий шанс.
Вона глянула на сплячу донечку, почула тихе хропіння Олега й подумала:
«Можливо, я й не стала музою архітектора, але я залишилася берегинею власного дому».
Свекруха тихенько заснула, а Марія відчула дивний спокій: інколи найбільша сила жінки — не в тому, щоб утекти, а в тому, щоб залишитися й змінити своє «тут і тепер».
Але вона лише зараз збагнула, що своїм сімейним щастям завдячує матері свого чоловіка – мудрій і розважливій жінці, яка її найбільший секрет від сина берегла.
А чи знаєте ви ще таку свекруху?
Фото ілюстративне.
