Мене звати Марія. У нас з чоловіком двоє дітей. Прожили ми разом майже двадцять років, бо одружилися дуже молодими. Я знаю, що вже років п’ять як мій чоловік почав мені зраджувати. Це дуже неприємна ситуація, але я розумію, що частково винна в цьому сама.
За роки сімейного життя я дуже сильно змінилася. Трохи постаріла, сильно поправилася. Перестала стежити за собою, часто я хочу з немитою головою – просто не встигаю помити голову або у мене просто немає на це сил. Я вже забула, коли востаннє робила собі манікюр.
Мені доводиться дуже багато працювати, адже чоловік заробляє дуже мало. Ще й частину цих грошей витрачає на ту свою нову пасію. А мені доводиться і на роботу ходити, і на городі працювати, щоб себе і дітей прогодувати. А ще треба і їсти приготувати, і випрати, і в хаті прибрати.
На манікюр і на стрижку мені завжди грошей шкода. Це все так дорого зараз. Я краще на ці гроші куплю дітям фруктів і порадую їх хоч трохи.
Про те, що у чоловіка з’явилася інша жінка, я дізналася майже відразу ж. Жінка завжди це відчуває. Але спочатку я просто не хотіла в це вірити. Але потім довелося: адже навіть мої подруги почали мені про це говорити і жаліти мене.
Що мені треба було робити? Боротися з нею за свого чоловіка? З’ясовувати з ним стосунки? Просити його повернутися до мене? Так у мене просто немає на це ніяких сил. Я всі сили і всю енергію витрачаю на те, що виростити наших дітей.
Через два роки наш старший син закінчить школу. Олег сказав, що відразу ж піде працювати, а вчитися буде на заочному. А якщо ми з молодшим сином залишимося, то мені вже легше буде. А чоловік нехай гуляє!
Але одного разу сталося непередбачене. Я прийшла з роботи і побачила, що чоловік був вдома не один, він посмів привести її в наш будинок. Наші хлопці мовчали, закрившись в своїй кімнаті. Вони дорослі, вони вже все розуміють. Не знаю, як моєму чоловікові, а мені перед ними соромно.
– Богдане! Що ж ти твориш? Як тобі не соромно перед нашими дітьми! Де ж твоя совість?
– Іди! Бачити тебе більше не можу і не хочу! Не люблю я тебе більше! Збирай свої речі і йди! Ви мені набридли! Чому я маю ховатися? – почав лаятися мій чоловік.
Я вийшла в іншу кімнату, сіла на диван і заплакала. Я відчувала, що мені стає все легше. Діти допомогли зібрати мені речі, і ми пішли жити до моєї матері.
Так стало навіть краще. Мені стало так спокійно на душі. А чоловік тепер нехай живе, як хоче. Я сама поставлю на ноги наших дітей. І все у нас ще буде дуже добре.
Фото ілюстративне – allwomens.
