fbpx
Життєві історії
Одного разу прийшов Василь з роботи і застав дружину, що складала свої речі в їхній старенькій шафі. А зранку пронеслася над селом звістка: Оксана з однією лише валізою пішла від чоловіка. Довго говорили односельчани, тільки розмов і було що про Оксану, що чоловіка залишила, і заради кого – похмурого вдівця Михайла

– Оксано! – покликав Василь, обходячи порожні кімнати, силкуючись спросоння зрозуміти куди знадобилося піти дружині в таку рань.

– Оксано! – ще раз гукнув він, уже без будь-якої надії відчинивши двері будинку – ніхто не відгукнувся… Повз його ніг прошмигнула кішка, у дворі топталися кури, за ними важливо походжаючи туди сюди, спостерігав півень. Чоловік сів на сходинки і, обхопивши голову руками, заплющив очі. Невже таки пішла?

Василь і Оксана прожили разом рівно двадцять років. Виростили двох дітей – Марину і Андрія. Марина рік тому вийшла заміж і переїхала в райцентр в новеньку однокімнатну квартиру, що дісталася її чоловікові у спадок від бабусі. Андрій поїхав вчитися в місто. Спорожнів будинок…

Відтоді потухла Оксана, все плакала, за дітей переживала, що тільки він не робив: подарунки з міста привозив, квіти дарував, намагався бути з нею лагідним, тільки все даремно.

Одного разу прийшов Василь з роботи і застав дружину, що складала речі в їхній старенькій шафі. Подивився, але значення не надав. Подумав, хоч чимось намагалася вона себе зайняти, аби трохи відволіктися. А дарма! Видно тоді ще готуватися почала, речі збирала.

***

Довго говорили односельчани, тільки розмов і було що про Оксану, що чоловіка залишила, і заради кого – похмурого вдівця Михайла.

Звістка про це пронеслася над селом в той же вечір, як Оксана з однією лише валізою на зорі покинула свій будинок. Бігла, не озираючись, всю ніч не спала, чатувала, коли чоловік міцніше засне, сховавши заздалегідь речі.

Кілька днів жінка не показувалася на сільських вулицях. Все по дому робив Михайло, він і в магазин ходив, не звертаючи увагу на цікаві погляди, на колючі натяки продавщиць.

П’ять років тому чоловік втратив дружину, Оксана ж все життя була його втіхою, світлом у віконці. Не склалося у них спочатку. І лише зараз, через багато років, дві половинки знайшли один одного…

Вмить засвітилися його очі, радістю наповнилася посмішка, щось нове з’явилося в його зовнішності – світле, тепле.

На третій день вийшла Оксана з дому, підійшла до колодязя набрати води. Тут же повідкривалися віконця сусідських будинків, через дорогу рипнули двері. Жінку вмить оточили сусідки з цікавістю оглядаючи, і дивуючись її перетворенню. Легкий рум’янець блукав на щоках Оксани.

– Як ся маєш, Оксано, давно не бачилися! Чому пропала? – почала Анна, яка завжди все і про всіх знає. – Як же ти зважилася, Оксано?

– А так і зважилася, виконала свій обов’язок, нічого вже мене коло чоловіка не тримає.

– Ти про який обов’язок? – поцікавилася сусідка.

– Той, що перед матір’ю мала, боялася піти проти її волі. Потім дітей ростила. Тепер я чиста, і нікому нічого не винна.

Підхопивши відра з водою Оксана круто розвернулася і пішла до будинку, залишивши жінок наодинці зі своїми думками.

– Виходить, що до Василя вона не повернеться, – зітхнула Анна.

– Видно так і є. Знайшла своє щастя, – тихо промовила інша сусідка.

… Довго ще переживав Василь, змарнів вмить, посивів. Так і жив обходячи новий будинок колишньої дружини стороною, а якщо десь і зустрічалися – тут же розходилися в сторони. Лише зберігав він зім’ятий аркуш паперу, все, що залишилося від шлюбу.

«Василю, не сердься на мене, сам знаєш не по своїй волі вийшла я за тебе. Матері побоялася перечити, одна вона мене ростила, душу вклала, потім з тобою познайомила. У ті роки хворіла мама, та й чоловіча підтримка була потрібна. А любила я все життя Михайла. Але він служив в армії, чекати ж два роки матері не хотілося. Тепер наші діти виросли, прости мене, але не можу я з тобою! Чужі ми, різні, тому йду. Ось і все, що сказати хотіла, прощай».

Багато років минуло, так і не одружився Василь, син в місто слідом за сестрою поїхав, не повернувся в спорожнілий без матері будинок. Щастя Оксани тривало рівно сім років. А потім не стало її Михайла…

Так і живуть Оксана та Василь на протилежних кінцях однієї вулиці. Такі чужі і одночасно близькі, онуки бігають то до діда, то до бабці в гості, не розуміючи ще що до чого.

Фото ілюстративне – GoodFon.

You cannot copy content of this page