Я давно перестала вірити в щире кохання. Точніше, в ту любов, якою вона була на початку нашого з життя з Романом.
Ми познайомились з ним ще в університеті, він був тоді амбітним молодим чоловіком з великими планами на майбутнє, а я — просто студентка з маленьким багажем мрій і цікавості до життя.
Відчуття того, що він мене обрав, наповнювало моє серце радістю, я вірила, що це буде на все життя.
Але роки змінили все.
За всі ці роки мій чоловік Роман досяг успіху, став багатим, популярним у своєму колі. Я ж залишалась вдома, доглядала дітей, керувала побутом, намагалася зберігати вигляд доглянутої і красивої жінки.
Тоді я думала, що все це — частина мого обов’язку, частина тієї ідеальної картини, яку я малювала для нашої сім’ї. Але з часом я зрозуміла, що цієї картини більше не існує.
Я не мала ні його уваги, ні емоційної підтримки, ні того спільного простого щастя, яке колись нас об’єднувало.
За час нашого шлюбу, а особливо останні роки, Роман рідко бував вдома. І коли все ж приходив, він був або стомлений після роботи, або ж із зовсім іншими думками, йому не було цікаво навіть просто поговорити зі мною, як не цікава я сама.
Пам’ятаю, як одного разу я вирішила, що більше не витримаю цього. Всі ці роки я була в його тіні, віддавала всю себе родині, дітям, а він просто жив своїм життям поза домом.
Я попросила його поговорити:
— Ти навіть не помічаєш, як змінився наш дім, — сказала я з тривогою в голосі. — Як змінилася я. Ти більше не звертаєш на мене уваги, більше не бачиш мене. Ми так давно не розмовляли з тобою щиро, як ще було чимало років тому, як тільки ми одружилися.
Чоловік просто подивився на мене, потім відвернувся і сказав:
— Я працюю для тебе і для наших дітей. Ти маєш все, про що мріяла. Я не розумію, чого тобі це не вистачає.
Я не знала, що сказати. Як можна пояснити людині, яка має все, що потрібно для життя, чому її присутність і успіхи на роботі не можуть бути заміною для щастя вдома, для щастя дружини його? Я сумувала за чоловіком постійно, адже він мало часу проводив вдома, а коли навіть повертався додому, то був для мене чужим і далеким дуже, на жаль.
Я стала все більше замкнутною, почала задавати собі питання, чи варто продовжувати жити так. Жити з ним, але без нього.
У той час у мене була лише одна близька людина, яка завжди підтримувала мене — моя сестра. Але й в цій ситуації, вона зовсім не розуміла мене.
— Що ти хочеш від нього? — запитала вона якось, коли я розповіла їй про свої хвилювання. — Ти ж маєш усе, що потрібно! Гроші, будинок, відпочинок, дітей. Чого тобі не вистачає?
Я вдивлялась у її очі і не могла знайти відповіді. Що їй сказати? Вона не могла зрозуміти того, що я відчуваю.
Я не була безтурботною щасливою жінкою, я була самотньою у своїй сім’ї, у своїй домівці. Чи не найгірше — я відчувала, як його світ без мене був настільки яскравим і повним, але в ньому не було місця мені.
Згодом я стала розуміти, що моя думка для чоловіка не має жодного значення. І я почала ставити собі питання, на які не могла знайти відповіді.
Чи варто мені жити так далі, в цьому безбарвному, порожньому світі, де мене більше не чують і не розуміють, але я маю все необхідне для життя? Чи, можливо, я повинна піти від чоловіка, навіть якщо це означає залишитись без нічого, адже все, що ми маємо, належить лише йому?
Я зрозуміла, що якщо я залишуся жити й далі з Романом у шлюбі, то не буду щасливою. Але якщо піду, то теж не буду щасливою, бо залишуся ні з чим, не маючи й копійки за душею, адже всі ці роки присвячувала себе своїй сім’ї, домівці і чоловікові, не отримала доброї професії і не вмію заробляти зовсім.
Я не можу почати нове життя з нуля, без підтримки. Якби тільки я мала хоча б трохи його уваги, хоча б раз відчула, що він мене все ще й досі щиро кохає. Але він, здається, вже давно знайшов іншу, просто поки я не знаю про це.
Одного разу я зібрала всю сміливість і запитала чоловіка:
— Ти мене кохаєш, Романе? Чи просто ти звик вже до мене, у тебе інша є, але ти хочеш, щоб я залишилась і далі виконувала роль дружини, яка мовчки робить вигляд, що в нас нормальне життя?
Він подивився на мене так, ніби не зовсім розумів, про що йде мова, і відповів:
— Я даю тобі все, що тобі потрібно. Ти сама обрала таке життя. Ти хочеш, щоб я сидів вдома і займався сім’єю, а я не можу. Ти маєш все, чого більшість людей не має. Тому маєш бути вдячна й за це.
Я не могла більше слухати подібні пояснення, мені сумно ставало лише від цих слів.
І я стала запитувати себе, чи можу я так продовжувати жити в такому шлюбі? Може, я справді повинна залишити чоловіка? Але що тоді буде зі мною? Без грошей, без підтримки, без перспектив?
Я почала дивитися на інших жінок, які мали кар’єри, власні інтереси, щасливі стосунки. І я відчувала, як моє серце розривається від того, що я колись могла бути такою, а тепер просто чекаю, коли чоловік прийде додому з чергового бізнес-вечора.
Хто мені допоможе знайти відповіді на мої питання? Я не можу вирішити це сама.
Фото ілюстративне.
