Коли Іван привів Олену до хати, Марія Степанівна не знала, плакати їй чи сміятися.
— Оце ти, сину, наречену собі вибрав? — прошепотіла вона тоді, коли молодята переступили поріг. — Без посагу, без освіти, з бідної сім’ї…
Іван тільки знизав плечима:
— Мамо, зате вонва з добрим серцем.
Марія Степанівна змовчала, але в душі її защеміло. Їй завжди хотілося, щоб невістка була «з роду», щоб мала родичів, що на людях не соромно показати. А тут — сирота з хутора, тихенька, скромна, і все мовчить, наче боїться слова сказати.
Перші місяці були важкі. Марія Степанівна, як то буває, усе бачила «не так».
— Хліб не так нарізала.
— Вишню не так посадила.
— Івана не нагодувала як слід.
А Олена мовчала. Не сперечалася, не огризалася. Її мами не стало, коли дівчині було чотирнадцять, тож життя навчило її терпіти.
Одного разу, коли свекруха сварила її через пересолений борщ, Олена просто підійшла, зняла каструлю з плити й сказала лагідно:
— Мамо, я іншим разом краще зроблю. Не сердьтеся, може, сьогодні день у нас такий.
І замість відповіді подала Марії Степанівні тарілку й поставила перед нею.
Свекруха знітилася. Їй наче мову втяло, не мала що сказати.
Минали роки. Олена народила двох діток — Оленку і Миколку. Хата ожила. Іван зранку йшов на ферму, а Олена встигала й діток доглянути, і город посадити, і свекрусі вечерю приготувати.
Одного разу, коли Марія Степанівна занедужала — нога набрякла, температура, лікарі казали: «ревматизм», — Олена сама тиждень бігала до аптеки, варила відвари, перев’язувала компреси. І навіть коли свекруха бурмотіла крізь зуби:
— Та не треба, дитино, не мордуйся, сама впораюся…
Олена тільки посміхалася:
— Мамо, ви ж нас теж не раз годували, коли ми ще нічого не мали. Тепер моя черга.
Одного вечора Марія Степанівна сиділа на ганку, дивилася, як невістка з дітьми бігає по подвір’ю, і сказала сусідці:
— Я, Маріє, скажу тобі чесно… Я колись її не прийняла. А тепер як гляну — то дивуюся, що то за жінка мені така трапилась.
Були й важкі часи. Іван потрапив у лікарню, а Олена залишилася сама з дітьми й хворою свекрухою. Вона не жалілася. Кожного ранку йшла на роботу в пекарню, а вечорами носила передачі Іванові. Марія Степанівна плакала потайки, дивлячись, як невістка ледве стоїть на ногах.
— Оленко, ти відпочинь хоч трохи, — шепотіла вона.
— Мамо, відпочину, коли Іван стане на ноги, — відповідала та, вкриваючи свекруху ковдрою.
І тоді Марія Степанівна, та, що колись сварила за пересолений борщ, тихенько брала Оленину руку й шепотіла:
— Прости мене, дитино… Не знала я, що ти така золота душа.
Через кілька тижнів Іван повністю видужав. У хаті стало знову весело. Марія Степанівна часто сиділа біля печі й спостерігала, як невістка порається.
— Олено, ти знаєш, я колись казала, що ти бідна, що ти моєму сину не пара. А тепер бачу — найбільше багатство не в грошах. Бог дав мені не невістку, а ангела.
Олена тільки посміхнулася:
— Та що ви, мамо. Ми ж тепер — одна сім’я.
Одного разу, коли в селі святкували храмове свято, Марія Степанівна сиділа за столом поруч із сусідками. І коли ті почали нарікати:
— Моя невістка все в телефоні сидить!
— А моя навіть не прибрала після обіду!
Марія Степанівна гордо випросталася й сказала:
— А моя — найкраща в світі. Якби мені ще раз життя почати, я б просила Бога саме про таку.
Минуло ще кілька років. Марії Степанівни не стало. Але перед відходом вона взяла Олену за руку й прошепотіла:
— Доню… Не невістка ти мені. Доня. Дякую тобі за все.
І коли Олена потім ставила на стіл свічку й молилася за свекруху, вона тихо казала:
— Мамо, хай вам там буде тепло. Я вам дякую, що життя звело нас разом. Бо якби не ви — не знала б я, що таке справжнє прощення й любов.
Добро — воно завжди сильніше за упередження.
Справжня мудрість жінки — не в словах, а в умінні любити навіть тоді, коли тебе не люблять.
І з часом це добро завжди повертається сторицею.
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
