Марія стояла біля вікна квартири в Неаполі, спостерігаючи, як сонце повільно сідає за обрій. Але бачила вона не італійські краєвиди, а рідне Тернопільське подвір’я. У руках вона стискала телефон — невеликий пристрій, який став її єдиним зв’язком із життям, що залишилося десь там, за тисячі кілометрів.
«Давати чи не давати?» — це питання пульсувало в скронях, як непроханий біль. Кожне євро, зароблене Марією, пахло важкою роботою, втомою та самотністю. Вона поїхала в Італію десять років тому, коли життя на Батьківщині стало схожим на нескінченну боротьбу за виживання. Олі було двадцять, вона щойно закінчила училище і мріяла про власну квартиру.
— Мам, я так не хочу все життя по чужих кутках, — сказала тоді донька, ховаючи очі. — Дивитися, як господарі рахують кожну подряпину на підлозі…
Марія тоді нічого не відповіла, лише міцно притиснула доньку до себе. Вона знала: на зарплату продавчині Оля квартиру не купить навіть через сто років. Того ж місяця Марія зібрала валізу.
Початок був схожий на пекло. Чужа мова, холодна відчуженість синьйори Ассунти, яка спочатку дивилася на українку як на предмет меблів. Марія працювала цілодобово. Вона навчилася готувати пасту так, як люблять італійці, навчилася розрізняти відтінки їхнього настрою, але так і не навчилася не рахувати кожну копійку.
Кожен місяць вона відправляла гроші додому. — Мам, ти там не надривайся, — просила Оля по Скайпу. — Ми ж не звірі, ми розуміємо. — Та нічого, доню, — усміхалася Марія в камеру, замазуючи тональним кремом синці під очима від недосипу. — Я ж маю силу. Це все для тебе. На ремонт, на меблі, на майбутнє.
Квартиру таки купили. Маленьку, однокімнатну. Коли Оля надіслала відео, де вона вперше повертає ключ у замку, Марія плакала прямо посеред супермаркету. Вона вірила, що її місія виконана. Тепер можна і про себе подумати, можливо, через рік-два повернутися додому…
Але життя, мов те море, мало свої припливи і відливи.
Оля вийшла заміж. Ігор на весільних фото виглядав цілком пристойно: охайний, мовчазний, з доброю посмішкою. «Слава Богу, — думала Марія, — тепер донька під захистом». Але з кожним місяцем дзвінки ставали коротшими, а прохання про «невелику допомогу» — частішими.
— Мам, привіт. Слухай, тут у нас холодильник полетів… Ти не могла б підкинути трохи? — голос Олі звучав винувато. — Звісно, доню. А Ігор що? Він же начебто на СТО влаштувався? — Та там… затримки. Господар — скупердяй, не платить вчасно. Ігор каже, що краще вдома посидіти, ніж за копійки горбатитися.
Через рік народився Дениско. Марія була на сьомому небі від щастя, висилала пакунки з італійськими комбінезонами та іграшками. Але тривога росла. Гроші, які вона надсилала, зникали, мов вода в піску.
Одного разу, коли вона зателефонувала невчасно, трубку взяв Ігор. На фоні було чути шум телевізора і звук комп’ютерної гри.
— Ігорю, це Марія. Як там малий? — Спить. Оля в магазині. — Ігорю, я хотіла запитати… Ти вже три місяці «шукаєш роботу». Тобі не здається, що дитина росте, і витрати тільки більшають? Моїх переказів ледь вистачає на памперси та ліки.
— Це не ваша справа, Маріє Степанівно, — голос зятя вмить став льодяним. — Ми самі розберемося у своїй сім’ї. А ви там свої євро рахуйте далі.
Марія відчула, як її ніби вдарили в обличчя. Вона сиділа на ліжку в своїй комірчині, і перед очима пливли роки її гарування. Руки в тріщинах від миючих засобів, спина, яка не розгинається після догляду за паралізованою старенькою… Заради чого? Щоб здоровий чоловік сидів у кріслі й хамив їй через кордон?
— Мам, ну навіщо ти так з ним? — плакала Оля наступного дня. — Він тепер зі мною не розмовляє. Каже, що твоя мама нас за людей не тримає.
— Доню, а ким мені його тримати? — Марія вперше підвищила голос. — Я вислала гроші на машину, щоб він таксував. Де машина? — Та він її розбив.. ремонтувати дорого, стоїть у гаражі.
— Олю, відкрий очі! Ти тягнеш на собі дитину і дорослого ледаря. І я тобі в цьому допомагаю. Я — співучасниця руйнування твого життя.
Марія прийняла рішення, яке далося їй важче, ніж рішення поїхати з України. Вона вперше за десять років не пішла до банку в день зарплати.
Тиждень телефон мовчав. Оля не писала у Вайбері, не кидала фото онука. Марія відчувала себе злочинницею. Вона не могла їсти, валідол став її постійним супутником. На восьмий день пролунав дзвінок.
— Мам… — голос доньки був хрипким від сліз. — У нас закінчилися гроші. Навіть на молоко Денису немає. За компослуги борг… Ігор каже, що ти нас кинула. Будь ласка, допоможи. Останній раз.
Марія заплющила очі. Вона уявила маленького Дениска, його голодні очі. Серце кричало: «Вишли негайно!». Але розум, загартований італійськими труднощами, прошепотів: «Зупинись».
— Олю, слухай мене уважно, — голос Марії був твердим, як камінь. — Я допоможу. Але грошей на руки ви більше не отримаєте.
— Що це означає? — Це означає, що я зараз зателефоную Світлані з сусіднього під’їзду. Вона купить Денису суміш, каші, памперси та ліки. Я перекажу гроші їй на картку, а вона принесе пакунок під двері. А компослуги я оплачу через додаток сама. Ігорю не перепаде жодної гривні на сигарети чи ігри.
— Мам, це принизливо! Він же мій чоловік! — Принизливо — це не годувати свою дитину, Олю. А ще, передай Ігорю: якщо через місяць він не принесе довідку з роботи — будь-якої, бодай вантажником, — я продаю квартиру. Вона записана на мене, ти ж знаєш. Я приїду, виселю вас і заберу тебе з малим до мами в село. А Ігор нехай шукає щастя, де забажає.
На тому кінці зв’язку була довга, задушлива тиша. Марія чула, як Оля важко дихає. — Ти нас шантажуєш… — нарешті витиснула донька.
— Ні, Олю. Я вас лікую. Від паразитизму. І себе лікую — від сліпої любові, яка шкодить.
Минув місяць. Марія жила в очікуванні, щовечора молячись перед іконою. Вона справді оплачувала лише рахунки за Дениса. Жодних «бонусів». Оля дзвонила рідко, розмови були сухими та короткими. Марія вже готувалася до того, що доведеться справді купувати квиток додому і починати «війну» за квартиру.
Аж ось, у п’ятницю ввечері, прийшло повідомлення. Фото. На ньому Ігор у синій робочій робі на фоні якогось складу. Напис під фото: «Мам, він влаштувався експедитором. Важко, але каже, що втягнеться. Вибач нас».
Марія сіла на підлогу кухні в Неаполі й закрила обличчя руками. Сльози полегшення текли крізь пальці. Це були перші за багато років сльози, які не пекли, а змивали втому.
Вона зрозуміла одну дуже важливу річ: любов заробітчанки часто перетворюється на золоту клітку для тих, хто залишився вдома. Ми даємо гроші, намагаючись компенсувати свою відсутність, але натомість забираємо у дітей здатність боротися, прагнути і відповідати за свої вчинки.
Через два місяці Марія таки купила квиток. Але не для того, щоб рятувати чи сваритися. Вона їхала на хрестини другого онука — Оля знову чекала дитину. Цього разу в квартирі було затишно не від італійських грошей, а від того, що там з’явився господар.
Ігор зустрів її на вокзалі. Він першим підійшов, забрав важку валізу і тихо сказав: — Дякую, мамо. За те, що не дали мені остаточно впасти.
Марія усміхнулася. Вона нарешті була вдома. Не просто фізично, а серцем, яке навчилося не лише безмежно давати, а й вчасно ставити межі, за якими починається справжнє життя.
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
