Я народилася і виросла в селі. Мої батьки працювали в сільраді. Коли на світ з’явилася моя сестричка, мені було одинадцять. Коли Олі виповнилося три рочки, її віддали в садок. І тут понеслося: забирати з садка, а пізніше зі школи мала я, прибирала в будинку, мила посуд я, готувала їжу свиням та іншої живності теж я. Аргументація мами була проста: «Ми ж ходимо на роботу, а ти в школу, у тебе більше вільного часу».
Приходячи з роботи, тато лягав на диван, а мама за телевізор. Періодично вони влаштовували з’ясування відносин. Регулярно мама перевіряла виконану мною роботу. І не дай Бог, я щось робила не так! Мене відразу ж починали звинувачувати в тому, що я лінива донька.
Йшли роки, а ситуація практично не змінювалася. Вічні розборки призвели до того, що тато нас кинув і пішов до іншої жінки. Мамі зарплату не платили, і в вісімнадцять років я пішла на роботу, щоб хоч якось допомогти утримувати сім’ю. Правда, особливої подяки я не отримала. Зате всі сусіди знали, що мама все робить сама, яка у неї нещаслива доля та інше.
У двадцять років, щоб втекти з батьківського дому, я вискочила заміж. Почалося сімейне життя, таке, як у всіх: дитина, робота, господарство. Ми з чоловіком, як могли, допомагали мамі і сестричці: садили город, ремонтували огорожі, білили хату. Після роботи, втомлена, я думала, що на вихідних потрібно їхати допомагати мамі.
Сестра вийшла заміж в сімнадцять років, ми переїхали в райцентр, мама вийшла на пенсію і жила сама. Здавалося б, все повинно налагодитися. Але, це виявилося не так. Ми з чоловіком продовжували їздити на вихідних до мами. Дійшло до того, що вона не прибирала в будинку без мене. Маму не цікавило, що ми на роботі або зайняті.
Вона могла подзвонити в понеділок і сказати, що у вівторок потрібно копати картоплю. На мої заперечення, що я не можу, завжди була відповідь: «Ти хіба не можеш відпроситися?». Вона не радилася з нами, вирішувала всі сама, коли їй буде зручно. Я ображалася, але брала відгул і їхала. Іноді ми брали овочі з городу: то мішок картоплі, то помідори з огірками.
Одного разу, коли ми приїхали, мами не було вдома, і сусідка відкрила мені очі на деякі речі. Виявляється, всі сусіди на вулиці знали, що мама все робить сама, а ми тільки приїжджаємо і беремо продукти. Я не могла повірити в це. Коли мама повернулася, я задала їй це питання. Відповідь мами мене просто ошелешила. «А що? Воно так і є. Приїхали, навантажили машину і кинули мене» – сказала вона.
Ми зібрали речі і поїхали додому. Чоловік сказав, що більше ні він, ні я туди не поїдемо. В моїй душі ніби щось обірвалося. Я не хотіла ні бачити, ні чути цю людину.
Відтоді пройшло три роки. Мама стала для мене чужою людиною. Але нещодавно подзвонила сусідка і сказала, що мама занедужала і комусь з нас потрібно забирати її до себе. Сестра відразу відмовилася, сказала, що в неї немає місця. Я розумію, що хочу я того, чи ні, але знову мені прийдеться допомагати матері. Напевно, така моя доля – доля старшої доньки.
Фото ілюстративне, з вільних джерел.
