.Іванові просто дуже подобалася його дачна ділянка. Тут було так тихо та спокійно, що такого раю він не бачив ніде.
Дача була справжнім райським куточком, місцем, де він міг сховатися від міського гаміру та шуму, усіх турбот, проблем та життєвих негараздів.
Але одного дня просто все змінилося в корінь.
Одного разу Іван стояв біля хвіртки своєї улюбленої дачі та дивився на жінку, яка поралася на його грядках.
Її довге волосся було зібране в хвостик, на руках були великі рукавиці, а обличчя було серйозним та зосередженим – було добре видно, що вона добре розуміється на своїй справі і в нех все дуже легко та спритно виходило.
Та Іван не міг зрозуміти: що ж вона тут робить?
Справа в тому, що шлюб із її дочкою розпався між ними ще шість років тому, і він щиро вважав, що назавжди залишив у своєму далекому минулому все, що пов’язано з їх сім’єю.
– Добрий день, Іване! – чемно мовила жінка, підводячи очі від землі. – Як ся маєш?
Це була Лідія Дмитрівна – колишня теща Івана.
Побачивши її, чоловік, на великий подив для себе, відчув себе ніяково, ніби його застали зненацька.
Він чомусь аж розхвилювався, але таки спробував приховати своє хвилювання за маскою байдужості.
– Що ви зараз тут робите? – запитав Іван, намагаючись спокійно говорити, щоб не передати свого великого хвилювання і ще більшого здивування.
– Мені теж хочеться трохи відпочити на природі, така гарна погода сьогодні. А чому б і ні? Це ж наша спільна дача! – спокійно відповіла Лідія Дмитрівна.
– Наша спільна, – повторив колишній зять, відчуваючи вже трохи якесь роздратування.
Він знав, що повинен сказати щось не дуже добре, але чомусь не зміг сказати тих необхідних слів.
Натомість чоловік просто кивнув на слова колишньої тещі і попрямував до будинку, залишивши жінку працювати на грядці.
Минуло кілька днів після зустрічі з колишньою тещею. Іван намагався забути про неї, але щоразу, коли він виходив надвір, йому здавалося, що він бачить її силует серед дерев.
Іван постарався відволіктися. Він займався дрібним ремонтом по дому, читав книги, але думки про Лідію Дмитрівну не покидали його, він не міг збагнути, чому через стільки років вона знову з’явилася в його житті.
Нарешті він вирішив поговорити з тестем. Олег Степанович був людиною спокійною та розважливою, Іван завжди з ним знаходив спільну мову, навіть тоді, коли у нього не ладилося зовсім з дружиною.
Іван щиро сподівався, що його колишній тесть обов’язково зможе пояснити йому поведінку дружини.
– Олеже Степановичу, – почав він телефонною розмовою, – скажіть, будь ласка, навіщо Лідія Дмитрівна приїжджає до мене на дачу? Ми ж із вашою дочкою вже давно у розлученні.
– Знаєш, Іване, це важко пояснити, але вона завжди любила цю дачу. Для неї це місце пов’язане з безліччю спогадів. Можливо, вона просто хоче зберегти зв’язок із тим часом, коли все було добре?- спокійно, як завжди, мовив тесть.
Іван таки собі задумався над словами Олега Степановича. Можливо, він має рацію. Але хіба це виправдання для того, щоб порушувати його спокій? Чому це чужа людина має ходити на його дачу.
Зять зрозумів, що колишній родич йому не допоможе, бо не бачить у цьому нічого поганого.
А колишня теща постійно ходила і ходила, поралася на його дачі, якусь городину там брала і в саду додому ще щось збирала.
Іван просив її не ходити, але теща відповідала, що їй подобається тут і все, а сперечатися з нею Іванові зовсім не хотілося.
Минув тиждень, і чоловік нарешті визначився. Він ухвалив рішення, яке вважав єдиним вірним у цій ситуації – продав дачу.
Звичайно, це було нелегко, але Іван розумів, що іншого виходу просто немає.
Коли угоду було завершено, він просто відчув величезне полегшення. Тепер проблему точно було вирішено.
Однак через деякий час колишньому зятю раптом зателефонував Олег Степанович.
– Іване, що сталося? На нашій дачі були якісь незнайомі люди, які поводилися дуже дивно, як в себе вдома господарювали, – схвильовано промовив він. — Вони сказали, що це їхня власність, і що вони можуть робити тут усе, що захочуть і просили, щоб мати звідти йшла геть і більше не заходила навіть на подвір’я. Ми намагалися пояснити їм, що це наша дача, але вони нас вигнали і навіть казали, що покличуть собачу, якщо ми ще раз приїдемо туди.
– Я продав дачу, то дійсно власність тепер інших людей, Олеже Степановичу, – холодно відповів Іван. – Вирішив остаточно порвати з минулим.
Колишній тесть Івана замовк, ніби переосмислюючи все почуте.
– Ти розумієш, що ти зробив? Це місце було для нас більше, ніж просто дачею. Воно зберігає стільки спогадів, – стомлено промовив він.
Іван відчував, як усередині нього наростає роздратування. Йому хотілося закінчити цю розмову якнайшвидше і покласти телефон, адже колишні теща з тестем йому зовсім чужі люди, по суті.
Так, коли він був одружений з їх донькою, вони там часто разом бували і їм дуже подобалося там, але стільки років минуло. Чому він має зараз зважати на них?
– Я знаю, що я зробив, – відрізав він. — І я не збираюся повертатись до цього питання. Все вирішено.
З цими словами Іван поклав телефон, відчуваючи водночас полегшення та злість.
Він знав, що вчинив правильно, позбавившись місця, яке пов’язувало його з настирливими родичами, тим паче, що колишня теща зовсім не слухалася його і ходила туди, як до себе додому, ще й ключі у неї були, як виявилося згодом, від дачі тієї, вона спокійно могла і в середину зайти.
Минуло кілька тижнів. Життя Івана начебто повернулося у звичне русло.
Чоловік продовжував займатися своїми справами, намагаючись не думати про те, що сталося.
Однак одного вечора пролунав дзвінок у двері. Відкривши її, він побачив матір своєї колишньої дружини. Вона виглядала втомленою та засмученою.
– Іване, нам треба поговорити, – сказала вона, не чекаючи на запрошення увійти.
Чоловік відійшов від дверей і мовчки впустив їх усередину. Жінка пройшла до зали і, присівши на диван, глибоко зітхнула.
– Ти знаєш, що сталося? – спитала вона, дивлячись просто в очі колишньому зятю.
– Ну, я чув, що нові власники незадоволені були, коли ви стали приходити до них. Але це вже не моя проблема, – спокійно відповів Іван і знизав плечима.
– Так, звісно, не твоя. Але річ у тому, що ці люди руйнують нашу дачу. Вони вирубали майже усі старі дерева в нашому садку, зламали паркан, а зараз збираються збудувати там новий будинок, будуть валити нашу дачу, – сказала колишня теща і зробила паузу, чекаючи на реакцію колишнього зятя.
Чоловік мовчав, хоч усередині все кипіло.
Звичайно, він розумів, що нові власники мають право розпоряджатися цією земельною ділянкою, як хочуть, адже вони це купили, як хочуть, але думка про те, що улюблене місце буде знищено, викликала в нього смуток.
– Чому ви прийшли саме до мене? – нарешті спитав він. – Що я можу зробити?
– Ми з чоловіком хочемо, щоб ти викупив дачу назад, а потім повернув її нам, — незворушно промовила колишня теща.
Іван обурювався. Він уже ухвалив рішення, і тепер знову повертатися до цього питання не хотів.
– Вибачте, – твердо заявив чоловік. – Я не маю наміру змінювати своє рішення. Дачу я продав, і крапка. Якщо ви хочете повернути її собі, звертайтеся безпосередньо до нових власників і викупайте за свій рахунок.
Жінка уважно подивилася на колишнього зятя, намагаючись зрозуміти, чи є хоч найменший шанс змінити його рішення.
Однак погляд Івана був непохитний. Вона зрозуміла, що подальше обговорення просто марне.
– Добре, Іване, – підкреслено офіційно промовила жінка, встаючи з дивана. – Ти зробив свій вибір. Тільки пам’ятай, що разом із цією дачею ти втратив щось більше, ніж просто ділянку землі. Це було місце, де зберігалися наші спільні спогади, наше минуле. Як ти збираєшся жити з цим далі? Невже ти не шкодуватимеш про це?
Вона вийшла з квартири, не озираючись. Іван залишився стояти у дверях.
Щойно двері стукнули, чоловік зачинив її і повернувся до кімнати, розуміючи, що стосунки з тещою закінчилися остаточно.
Але він сумував за дачею, адже, якби не теща, яка туди постійно вперто ходила, він би досі мав те місце, яке йому дороге. Чи правильно він зробив, що продав дачу через чужу людину?
Фото ілюстративне.
