У селі всі знали Ганну. Жінка змалку була працьовитою, спокійною, але доля випробувала її рано. Чоловіка не стало, на будівництві, коли їхньому сину було лише три роки. Відтоді вона стала і матір’ю, і батьком.
– Синочку, ми з тобою самі собі родина, – шепотіла, пригортаючи малого до себе.
Іванко ріс тихим, слухняним, а Ганна крутилася, як могла: город, корова, кілька підробітків у сусідів. Усе, що заробляла, відкладала «на сина». Купувала йому книжки, одяг, навіть велосипед – хоч і довелося залізти в борги.
Коли хлопець виріс, поїхав вчитися у місто. Ганні було важко, але вона гордилася:
– Мій Іванко в університеті вчиться! – казала вона це з такою гордістю, що аж сльози на очі наверталися.
Роки минали. Іван закінчив навчання, знайшов роботу, одружився. Мати раділа, але відчувала: між нею і сином стала стіна.
– Мамо, ми тепер сім’я. Ти ж розумієш, у нас свої плани, – якось обережно сказав він, коли вона запропонувала молодим приїхати до неї на свята.
– Мамо, ти когось з сусідів попроси, щоб з городом тобі допомогли, бо у нас часу немає.
Ганна лише кивала. У серці було порожньо, та вона мовчала.
Син із невісткою жили у місті, а вона залишилася в селі. Телефонували рідко. Кілька разів на рік, правда, приїжджали, привозили якісь гостинці. Та в хаті ставало тісно й холодно водночас: невістка поводилася відсторонено, Іван поспіхом розповідав новини – і вже того ж дня збиралися назад.
Одного разу Ганна пішла в магазин і почула розмову двох сусідок, син однієї з них жив у місті і підтримував дружні стосунки з Іваном:
– Кажуть, у Івана з Оленкою не все добре. Сваряться, мало не розходяться.
Жінка не повірила. Їй навіть страшно було уявити: невже син, заради якого вона жила, може залишитися сам?
Мама ночами не спала, переживала за сина, бо все б віддала, аби лише він був щасливий.
Та через кілька тижнів Іван сам приїхав. Увійшов у двір, сів на лавку й закрив обличчя руками.
– Мамо, не можу більше… Оленка хоче розлучення.
Ганна мовчки сіла поруч. Вона бачила: син виснажений, змучений.
– Синку, а ти її любиш?
– Люблю… Але ми постійно сваримося. Вона каже, що я холодний, що все життя обертається лише навколо роботи.
Ганна довго дивилася на нього, а потім сказала тихо:
– То, може, ти не словами, а ділом покажи їй, що вона для тебе важлива?
Він знизав плечима:
– Як?
Жінка задумалася і вирішила діяти по-своєму. Вона поїхала в місто, зайшла до Оленки. Та здивувалася:
– Ой, мамо, а ви чого?
Ганна взяла її за руку:
– Доню, я прийшла не сваритися, а просити. Не залишай мого Івана. Він може й мовчазний, але серце в нього добре. Я знаю, бо він – частинка мого серця.
Оленка розплакалася. Виявилося, їй бракувало не грошей і не комфорту, а уваги. Вона почувалася самотньою поряд із чоловіком, який весь час думав про роботу.
Після тієї розмови все почало змінюватися. Іван, за порадою матері, став більше часу проводити з дружиною: запросив її в театр, допомагав удома, навіть навчився готувати її улюблені млинці.
Минув час, і в сім’ї народилася дитина. Маленьку дівчинку назвали… Ганнусею.
Коли Іван привіз доньку показати матері, вона не витримала і заплакала.
– Мамо, пробач, що колись віддалився. Якби не ти, я втратив би все.
Вона лише усміхнулася:
– Сину, материнське серце все відчуває і пробачає. Воно завжди поряд.
З того дня стосунки між ними змінилися. Оленка почала частіше телефонувати, радитися. Іван навідувався мало не щотижня. А маленька Ганнуся, підростаючи, бігла до бабусі з обіймами:
– Бабусю, ти моя найкраща!
І в селі люди шепотілися:
– Бачите, як життя все розставило. Жінка віддала все серце синові, а воно повернулося до неї сторицею.
Ця історія нагадує: часто батьки здаються дітям «зайвими» в дорослому житті, але саме їхня мудрість і любов рятують, коли приходять випробування. Бо материнське серце – воно не старіє, не ображається і завжди чекає.
Спеціально для Українці Сьогодні.
