— Маргариті треба пам’ятник за життя поставити, — стиха гомоніли родичі Тараса, коли збиралися на родинні свята. — І як вона його терпить? Диво, а не жінка.

Рідня Тараса нітрохи не перебільшувала. Одружившись із лагідною, світлою дівчиною, яка виросла в затишному зеленому селі, Тарас із перших же днів спільного життя вирішив встановити власну «ієрархію». Він вважав, що бути господарем — це означає вказувати дружині на її місце, причому робив це різко, не добираючи слів.

— То йди туалети мити на вокзалі, у чому проблема? — вигукнув Тарас одного вечора, коли Маргарита вкотре зітхнула, що не може знайти роботу. — Ти ж не з панського роду, робота як робота.

— Тарасе, але я хочу працювати за фахом, — несміливо заперечила Рита, розгладжуючи край скатертини. — Навіщо я п’ять років старанно вчилася?

Пів року тому Маргарита закінчила юридичний факультет з відзнакою. Вона була однією з найкращих студенток університету, її аналітичний розум захоплював викладачів. Але в реальному житті все виявилося складніше. Відсутність досвіду та скромний вигляд ставали на заваді.

— В університеті ви, можливо, і були зіркою, але нам потрібен фахівець, який «зуби з’їв» на практиці. У нас серйозна установа, — відрізав останній роботодавець, демонстративно закриваючи папку з її резюме.

— То дайте мені шанс довести, що я можу! — з запалом просила вона.

— До побачення, дівчино. Нам не потрібні стажери.

— Господи, ну чому все так? — дивувалася вона вдома за вечерею. — У приймальнях сидять дівчата, яких цікавлять лише нові колекції взуття та кава з сиропом. Хіба вони — профі?

— А я казав — іди мити підлоги, — повчально вставив Тарас, не відриваючись від тарілки.

— Та які підлоги, Тарасе? Я правознавець!

— Ну то й що? — знизав він плечима. — Прибираєш ти чудово, хата блищить. Будь-яка праця почесна, не задирай носа. Приїхала з провінції і ще вибирає. Ти що, думаєш, я буду тебе до пенсії на своїй шиї тримати?

Маргарита зітхнула. Чоловік її зовсім не чув.

— Може, мені варто трохи змінити образ? — запитала вона згодом. — Сходити до перукаря, оновити гардероб? Кажуть же, що зустрічають за одягом. Можливо, я виглядаю занадто по-учнівськи?

— Ще чого! — обурився чоловік. — Ти що, мільйонерка? Чи я маю друкувати гроші на твої забаганки? Думаєш, від нової зачіски розуму додасться?

Рита заніміла. Це їй, виявляється, треба розуму додавати? Вона була готова битися об заклад, що знає закони краще за половину тих «лялечок» в офісах, але сказати це чоловікові не наважилася. Вона лише мовчки пішла у ванну, почуваючи себе маленькою і непотрібною.

— На правду не ображаються! — долетіло їй у спину.

«Чому він намагається мене принизити?» — думала вона, дивлячись у дзеркало на своє бліде обличчя.

Коли вони тільки зустрічалися, Тарас здавався їй скелею. Високий, розважливий, старший на вісім років. Рита, тендітна і мініатюрна, почувалася поруч із ним як за кам’яною стіною. Але згодом та стіна почала її стискати, не залишаючи повітря для власного «я».

— Та він просто в собі не впевнений! — казав її брат Сергій. — От і самостверджується за твій рахунок. Давай я з ним по-чоловічому поговорю?

— Не треба, Сергію. Це наше сімейне. Самі розберемося.

Вона згадувала їхній перший ранок після весілля. Вона хотіла поніжитися в ліжку, помріяти про майбутнє. А Тарас просто сказав: — Відставити ніжність. Почалися будні. Йди готуй сніданок, я звик зранку добре їсти. Я чоловік, мені потрібна енергія.

Відтоді її життя перетворилося на нескінченний цикл прибирання та готування. Тарас був вибагливим: ніяких напівфабрикатів, тільки домашні страви, свіжі продукти. Якось вона не знайшла потрібних інгредієнтів для його улюбленої вечері і затрималася, шукаючи їх по всьому району.

— Хороша господиня знає, де що лежить! — кричав він тоді. — А ти тільки дипломом махати вмієш!

Він не дозволяв їй навіть фарбуватися, мовляв, «природа не винна, що хтось не вдався вродою, макіяж не допоможе». Ріті хотілося вірити, що це жарт, але очі чоловіка були холодними.

Все змінилося одного дня, коли Тарас отримав повідомлення від родичів, з якими не спілкувався роками.

— Хто це? — запитала Рита.

— Тітка Софія, сестра батька. Живе у столиці, — відповів він з незвичним повагою у голосі. — Вона та її чоловік, дядько Василь, люди дуже заможні. Дітей у них немає, а я колись був її улюбленим племінником. Хочуть заїхати в гості.

Тарас помітно нервував. Він хотів справити враження. — Гляди, накрий стіл якнайкраще. Не зганьби мене перед ними. Вони звикли до високого рівня, це тобі не сільські посиденьки.

Ріті було боляче це чути, але вона взялася до роботи. Стіл справді вдався на славу. Окрім київських родичів, запросили матір Тараса та його двоюрідну сестру Оксану.

Тітка Софія виявилася надзвичайно витонченою жінкою. Незважаючи на вік, вона виглядала бездоганно: стильний бежевий костюм, легкий макіяж, ідеальна постава. Вона спробувала Ритині страви і щиро захопилася:

— Який неймовірний пиріг! — вигукнула вона. — Риточко, ви справжня майстриня. Я відвідувала найкращі ресторани Європи, але такої душі в їжі давно не зустрічала.

— Це правда, — підтримав її дядько Василь, лагідно посміхаючись.

— Риточко, а чим ви займаєтесь, окрім того, що створюєте такий затишок? — запитала Софія.

— Я юрист за освітою, але поки що в пошуку роботи. Кажуть — досвіду замало.

Софія Едуардівна лукаво подивилася на племінника, який сидів із похмурим виглядом, а потім знову на Риту. — Знаєте що? А ходімо завтра разом на шопінг? Мені потрібна компанія, і я бачу, що нам є про що поговорити.

— А вдома хто все робитиме? — буркнув Тарас. Його дратувало, що гості захоплені дружиною, а не його «успіхами».

Тітка Софія лише розсміялася: — Тарасе, у вас тут не операційна, а дім. Стерильність почекає. Я хочу зробити дівчині приємне.

Обід пройшов тепло, але Тарас сидів як на голках. Наступного дня Софія взяла справу у свої руки. Вони провели день у найкращих крамницях та салонах.

— Ви стільки всього мені подарували… мені ніяково, я не можу віддячити, — нітилася Рита, дивлячись на купи пакетів.

— Люба моя, твоя усмішка — найкраща вдячність. А тепер — до перукаря!

Увечері Рита повернулася додому іншою людиною. Замість тьмяного хвостика — стильна стрижка, що підкреслювала вилиці та робила погляд виразним. Замість старого домашнього халата — елегантний блакитний костюм для дому. Вона сяяла.

Дядько Василь, побачивши її, вигукнув: — Яка красуня! Просто очі вбирати!

Але Тарас, побачивши зміни, буквально вибухнув від люті: — Це що за маскарад? Ти на кого схожа? Пристойна жінка має виглядати скромно, а не як модель із журналу! Негайно змий це і вдягни нормальний одяг!

— Тарасе, ну що ти таке кажеш? Це ж красиво і сучасно! — вигукнула Рита, і її голос вперше прозвучав впевнено.

— Браво, племіннику! — втрутилася Софія. — Я й не знала, що ти такий обмежений. Тобі просто страшно, що поруч із такою жінкою ти будеш виглядати блідо, правда?

Тарас почав щось виправдовуватися, але Софія лише похитала головою.

Наступного дня з’ясувалася справжня причина приїзду гостей. Дядько Василь був серйозно хворий. Він хотів провести останні місяці на рідній землі, поруч із близькими.

— Тут і повітря рідніше, — тихо казав він. — Ми вирішили перебратися сюди назовсім. А майно наше… ми вирішили вже зараз почати ділити між родичами, щоб потім не було чвар.

Софія та Василь залишилися в місті, поки шукали собі окремий будинок. Рита щодня допомагала їм, і між нею та Софією виник особливий зв’язок.

Одного ранку Рита збиралася на чергову співбесіду — цього разу у велику агропромислову компанію, де потрібен був юрист. Тітка Софія подарувала їй для цього виходу бездоганний світло-лимонний костюм.

— Розправ плечі, дитинко. Посміхнися світу, і він посміхнеться тобі, — підбадьорила вона.

Через три години Рита зателефонувала Софії, задихаючись від щастя: — Мене взяли! Софіє Едуардівно, мене взяли на випробувальний термін! Начальник сказав, що мій диплом і впевненість — саме те, що їм потрібно!

Тарас зустрів новину похмуро. Він відчував, як влада над дружиною вислизає з його рук. Він намагався влаштовувати скандали, але Рита більше не плакала. Вона просто мовчки йшла в іншу кімнату або до Софії. Вона зрозуміла головне: вона варта поваги. І якщо чоловік не може їй цього дати, значить, їм не по дорозі.

Розлучення було гучним. Тарас кричав про «невдячність», про те, що вона «зажерлася». Рита пішла з однією валізою, переїхавши на час до Софії та Василя.

Минув рік.

Родичі зібралися знову, але привід був сумний — прощання з Василем Борисовичем. Після церемонії нотаріус оголосив волю покійного.

Маргарита була присутня на прохання Софії. Вона виглядала приголомшливо — успішна жінка, в очах якої більше не було страху. Вона вже працювала провідним юристом і мала повагу в професійних колах.

Коли зачитували заповіт, у залі заціпило. Виявилося, що більша частина майна — велика нерухомість у столиці, значні заощадження та родинні цінності — відходять Маргариті та Софії. Тарасові дісталася лише невелика сума грошей, якої вистачило б на ремонт квартири.

— Це шахрайство! — закричав Тарас, підскочивши з місця. — Вона обдурила вмираючого! Втерлася в довіру! Я буду судитися!

— Ваше право, — спокійно відповів нотаріус. — Але пан Василь складав заповіт при повній пам’яті, а пані Маргарита була єдиною, хто щиро піклувався про нього в останні місяці, не вимагаючи нічого натомість.

Тарас метався, погрожував, але ніхто з родичів його не підтримав. Навіть його власна сестра Оксана підійшла до Рити і тихо сказала: — Ти заслуговуєш на це, Рито. Будь щаслива.

Ще через пів року Маргарита переїхала до столиці. Це було непросте рішення, але Софія Едуардівна наполягала: — Тобі потрібен простір для росту, люба. А я буду поруч.

Маргарита відкрила власну юридичну консультацію. Її репутація чесного та професійного фахівця швидко принесла плоди. Вона навчилася цінувати себе, свій час і свою працю.

Одного дня до її офісу прийшов Тарас. Він виглядав постарілим і якимось дрібним у своєму дешевому костюмі. Він намагався говорити про «старі добрі часи», просив вибачення і пропонував «почати все спочатку».

— Знаєш, Тарасе, — спокійно відповіла Рита, не відриваючись від документів. — Ти колись казав, що будь-яка праця почесна. Я з тобою згодна. Але найважча праця — це праця над власною душею. Ти її так і не розпочав. У моєму новому житті немає місця для тих, хто тягне мене вниз. Прощавай.

Вона бачила у вікно, як він ішов по вулиці, згорбившись. Їй не було його шкода. Вона відчувала лише вдячність до тієї маленької сільської дівчинки, якою колись була, за те, що та змогла вистояти і не зламатися.

А ввечері на неї чекала вечеря з людиною, яка не питала, чи змила вона макіяж, а просто захоплювалася її розумом і посмішкою. Але це вже зовсім інша історія — історія про справжнє кохання, де панує рівність і повага.

Спеціально для Українці Сьогодні.

Фото ілюстративне.