У селі завжди знають про кожного більше, ніж треба. Особливо про тих, хто роками працював за кордоном — там зазвичай і гроші, і горе, і надія. Ніну в селі всі пам’ятали як тиху, працьовиту жінку з добрими очима, яка завжди мала слово підтримки для кожного.

Ніна мала одного сина — Андрія. Гарний хлопець, хоч і не дуже тямущий. Зростав без батька, Ніна сама його ставила на ноги. Він одружився рано, народилися два хлопчики — її золоті внуки.

— Ради них і поїхала, — казала вона сусідкам. — Щоб діти мали, щоб хлопці виросли людьми.

І справді — Ніна подалася до Італії. Тяжко працювала: старенькі, будинки, нічні чергування. Руки боліли, спина ломила, але вона не зупинялася.

Надсилала гроші: купила синові квартиру; купила окремі квартири двом внукам — «на виріст»; ремонти, машини, ремонти після ремонтів.

А для себе… нічого. Бо «мені багато не треба».

Поруч із Ніною колись жила Наталя — дівчинка, покинута батьками, вихована бабусею. Ніхто не зважав на ту дитину, крім Ніни.

— Ходи до мене, — кликала її Ніна. — Поїси, перевдягнемо, уроки зробимо.

Наталя росла тихою, чемною, і завжди хвалилася:

— Тьотя Ніна мені як мама.

Коли Ніна поїхала за кордон, Наталя дорослішала без неї, але вони листувалися, телефонували. Ніна допомагала — то гроші, то одяг, то якісь ліки. Бо знала, що Наталі важко.

А потім дівчина поїхала в інше місто працювати. Зникла з радарів — зв’язок обірвався. Ніна думала, що таке життя: кудись понесло, мабуть, влаштувалася.

Минали роки. Ніна заробила чимало й повернулася додому. Заразом — і вік, і хвороби. Хотіла б відпочити, пожити спокійно у своїй хаті. Та, повернувшись, дізналася страшне.

Її син із невісткою… поводилися так, ніби вона їм чужа.

А потім сказали в голос:

— Мамо, ви ж уже нам все переписали. А хату свою так само на хлопців записали. То що ви тепер хочете? Ми живемо тут. А ви собі… десь… подивіться, де вам легше буде.

Ніна стояла посеред подвір’я, ніби хтось ударив її по голові.

— То ви мене… виписуєте?

— Ну… мамо… не виписуємо, але… так буде зручніше для всіх. Ви ж нам не заважайте.

І все. Рідна дитина, два внуки, заради яких вона горбатилася двадцять років, — і чужа.

Ніна тоді згадала про хату, де колись жила Наталя з бабусею. Хата тепер стояла пусткою — десь там родичі далекі ділилися, сварилися, так нічого й не вирішили.

Вона прийшла туди. Двері — старі, дах протікає, вікна криві.

— Боже, — прошепотіла, — та хоч під дахом. Хоч трохи.

Написала тим родичам:

— Дозвольте пожити тут тимчасово. Я нічого не беру, не руйную, просто не маю куди піти.

І вони дозволили. Бо кому та хата була треба?

Ніна жила там кілька місяців. Хвороби докучали, сили ставало менше, грошей не залишилося. Вона думала знову поїхати в Італію, але розуміла: не витримає.

«Пропадязка» — казали про себе такі жінки, що все життя працювали, а на старість не мали нічого.

Одного ранку біля хати зупинилася дорога чорна машина. Ніна аж перелякалася — хто б то міг бути?

Вийшов молодий чоловік. Гарно вбраний, упевнений, видно — з міста.

— Доброго дня, — каже. — Хто ви є? Бо це хата моєї мами. Я хочу її продавати, а тут хтось живе.

Ніна аж присіла на лавку.

— Сину, — каже тихо, — я тут тимчасово. Мені немає куди. Я… я Ніна. Жила колись поруч. Наталю вашу знала. Дуже добре знала…

Хлопець підвів голову різко, неначе струм пробіг по його обличчю.

— Ви… Ніна? Та сама? Яку мама все життя згадувала?

Хлопець сів поруч і почав розпитувати. І з кожним словом його очі ставали все м’якшими.

— Моя мама… — він ковтнув клубок у горлі. — Її не стало три роки тому. Але вона завжди говорила про якусь Ніну. Казала, що якби не ви, то вона б мала зовсім інше дитинство. Казала, що ви їй були ріднішою за родину.

У Ніни покотилася сльоза.

— Бідна моя дівчинка… Я й не знала, що її нема…

Хлопець зітхнув, подивився навколо на стару хату, потім на Ніну й раптом сказав:

— Збирайтеся. Ви тут не будете жити.

— Я… я піду, як треба…

— Не підете нікуди. Їдете зі мною.

— Та куди ж я? Я вам хто?

— Ви — та людина, яка була моїй мамі мамою. Для мене цього досить.

Він допоміг їй зібрати речі — там було небагато: кілька суконь, фотографії, хустки, Біблія.

Вивіз її у місто. У великий, гарний будинок. Показав кімнату:

— Тут будете жити. Це ваш дім тепер.

Ніна не вірила.

— Сину, ти не жартуй… Я ж вам не родина…

— Моя мама казала, що ви були для неї найрідніша. Ви дали їй дитинство, підтримку, любов. А я тепер хочу віддячити за неї.

А потім він додав слова, які Ніна запам’ятала до кінця життя:

— Ви станете для мене бабусею. А для моїх дітей — прабабусею. Ви заслужили бути в родині більше, ніж деякі, що народжують, але не люблять.

Ніна плакала довго — від болю, від несправедливості, але й від тепла. Бо життя забрало в неї рідних дітей, але повернуло чужих, які виявилися ріднішими.

Наталин син ставився до неї, як до святині. Його дружина — лагідна, тиха жінка — теж прийняла Ніну з любов’ю.

— Діти, це ваша прабабуся, — казав він малим. — Моя мама її дуже любила.

І діти обіймали її, сідали на коліна, слухали казки.

Ніна розцвіла — мовби повернули їй молодість. Вона допомагала по дому, гуляла з дітьми, пекла пироги. Уперше за життя почувалася потрібною.

А про свого сина вона більше не згадувала зі злом. Лише тихо казала:

— Кожному своє. Хто має серце — того Бог нагородить. А хто не має — то його вже не врятуєш.

Сусіди дивувалися:

— Чужі люди взяли її до себе?

— Так, чужі… Але ті чужі більше рідні за тих, кому вона життя віддала.

І коли Ніна сиділа на веранді того великого будинку, слухаючи, як сміються діти Наталі, вона знала:

Любов не пропадає. Вона просто повертається з іншого боку. І часто — від тих, кого ти рятував без вигоди, без користі, просто по совісті.

Бо доброта — то не позика. Її не повертають. Її віддають далі. І саме так Ніна на старість знайшла справжню родину — у тих, кого колись просто по-людськи не залишила в біді.

Спеціально для Українці Сьогодні.

Фото ілюстративне.