Лілія з Богданом прожили разом майже п’ять років. Жили у квартирі, яку Лілія успадкувала від своїх батьків. Вона берегла кожен куточок тієї оселі, робила затишок, любила приносити з роботи квіти й ставити їх у вазу на підвіконні.
Богдан більше думав про кар’єру. Він часто їздив у відрядження, багато говорив про бізнес, але мало цікавився домашніми справами.
Одного осіннього вечора, коли холодний дощ змивав останні жовті листки з дерев, Лілія йшла з роботи додому. Біля смітників вона почула жалібне «няв». Підняла очі – маленьке мокре кошеня, тремтячи, дивилося на неї широко відкритими зеленими очима.
– Ох ти ж бідолашне… – прошепотіла Лілія й, не вагаючись, взяла кошеня на руки.
Коли вона принесла його додому, Богдан тільки скривився:
– Нащо воно нам? Якщо вже так хочеш, купи породистого. А це… дворняга якась блохаста.
– Він мені сподобався, – твердо відповіла Лілія. – Я його залишу.
Кошеня оселилося в квартирі. Лілія назвала його Мурчиком. З кожним днем вона прив’язувалася до нього дедалі більше. А от Богдан навпаки – відчував роздратування. І дивне – Мурчик теж його не любив: як тільки Богдан заходив у кімнату, кошеня починало шипіти, вигинати спинку.
– Ну бачиш, навіть тварина мене не терпить, – сердився Богдан. – Забери його кудись!
Але Лілія лиш стискала кота до себе й мовчала.
Час минав. Богдан усе частіше їздив у «відрядження», додому повертався втомлений і дратівливий. Лілія не дуже розпитувала – звикла, що чоловік замикається в собі.
Якось у суботу вона вирішила зробити генеральне прибирання. Витирала пил, мила підлогу, аж раптом почула дивний шурхіт за великою шафою у спальні. Мурчик дряпався там, ніби щось намагався дістати.
– Що ти там, бешкетнику? – усміхнулася Лілія й посунула трохи шафу.
Позаду лежала папка. Вона вже хотіла просто покласти її на місце, але щось її спинило. Відкрила. І застигла.
Усередині були документи і чеки: дорогі ювелірні вироби, парфуми, брендові сукні. Все оформлене на ім’я якоїсь Наталі, але платив за все Богдан.
Серце Лілії стислося. Вона відчувала, що ноги стають ватяними. В голові била одна думка: «Це він… це для іншої…»
Коли Богдан повернувся з чергового «відрядження», Лілія чекала його в кухні з тією самою папкою на столі.
– Що це? – її голос тремтів, але в очах палала рішучість.
Богдан спершу мовчав. Потім сів і спокійно промовив:
– Це правда. Є інша.
Лілія затремтіла. Вона чекала заперечень, виправдань, клятв. Але він сказав це так холодно, ніби говорив про погоду.
– Але, – продовжив він, – я від тебе не піду. Мені тут зручно. І не думай, що залишишся сама. Якщо надумаєш розлучатися, я вимагатиму половину цієї квартири. Бо ми ж подружжя.
Лілія мовчки дивилася на нього. І тоді в кутку зашипів Мурчик, наче відчув усю гіркоту моменту.
Ніч була безсонною. Лілія сиділа в кріслі й гладила кота. Той, ніби відчуваючи її біль, муркотів голосно, заглушаючи тишу.
«Я все життя старалась для нас… А він зраджував, ще й сміє вимагати половину мого дому. Як я могла бути такою сліпою?»
Вона пригадала, як усі роки сама ремонтувала квартиру, як вкладала душу в кожну дрібницю, а він тільки користувався.
На ранок Лілія прийняла рішення. Вона більше не дозволить топтати свою гідність.
Вона пішла до юриста. Там дізналася, що квартира повністю належить їй – адже була отримана у спадок і оформлена на її ім’я ще до шлюбу. Богдан не має жодних прав на неї.
Коли вона повернулася додому й сказала йому про це, він спалахнув:
– Ти мене виставиш на вулицю?!
– Ти сам себе виставив, – спокійно відповіла Лілія. – Коли обрав іншу.
Богдан грюкнув дверима й більше не повернувся.
Минув час. Лілія навчилася жити без нього. Спершу було важко, але Мурчик став її вірним другом, що завжди чекав вдома. Вона почала більше дбати про себе, навіть записалася на курси, які давно відкладала.
Кожного разу, коли вона дивилася на кота, серце зігрівалося вдячністю. Якби не він, вона, можливо, ще довго жила б у сліпоті.
Мурчик врятував її від брехні, показав правду й допоміг знайти новий шлях.
Перші місяці після того, як Богдан пішов, були найважчими. Лілія відчувала порожнечу, але водночас і дивне полегшення. У квартирі стало тихіше, світліше, ніби навіть стіни зітхнули з полегшенням.
Мурчик швидко відчув зміни. Він більше не ховався під диваном, не шипів – бігав по квартирі, наче святкував перемогу. Лілія дивилася на нього і думала:
– Може, це ти мене врятував. Ти, маленький янгол у котячій подобі.
Вона почала жити інакше. На роботі взяла додаткові проекти, щоб відволікатися й відчувати себе потрібною. У вільний час записалася на курси живопису – малювання завжди було її дитячою мрією.
Спершу виходило криво, фарби розтікалися, але кожен мазок на полотні лікував її душу. Вона знову почала посміхатися.
Одного разу, коли йшла додому після занять, біля кав’ярні зустріла чоловіка з курсу. Його звали Андрій. Він працював архітектором, мав спокійний характер і теплу усмішку.
– То ви малюєте котів? – жартома запитав він, глянувши на її етюдник.
– А ви звідки знаєте? – усміхнулася Лілія.
– Бо самі власники котів зазвичай найкраще малюють їхні очі. В них завжди стільки життя.
Лілія несподівано почервоніла. Вона зрозуміла, що вперше за довгий час розмовляє з чоловіком без страху й болю.
Вони почали частіше спілкуватися. Разом ходили на виставки, випивали каву після занять. Андрій розповідав про свої подорожі, мріяв спроектувати будинок біля моря.
– А ти? – якось спитав він. – Яка твоя найбільша мрія?
Лілія задумалася. Колись її мрією було просто зберегти сім’ю. Але тепер усе змінилося.
– Хочу мати свою майстерню. Малювати картини й дарувати людям щось світле.
– Це прекрасна мрія, – відповів Андрій. – І я певен, що ти зможеш.
Минали місяці. Лілія поступово відчувала, як серце відновлюється. Андрій став для неї добрим другом, а згодом і більше. Він не вимагав нічого, не тиснув – просто був поруч. І це було найбільшим подарунком.
Мурчик теж прийняв його. Вперше за довгий час Лілія побачила, як її кіт не шипить на чоловіка, а спокійно підходить і дозволяє себе погладити. Це стало знаком для Лілії: цього разу вона поруч із правильною людиною.
Одного вечора вони сиділи на балконі, пили чай і дивилися на зорі.
– Дивно, – сказала Лілія, – колись я думала, що життя закінчилося, коли Богдан пішов. А тепер розумію: воно тільки почалося.
Андрій м’яко посміхнувся:
– Бо твоє справжнє життя – це ти сама. Не хтось інший.
Лілія багато чому навчилася. Вона зрозуміла, що не варто жертвувати собою заради тих, хто не цінує. Що справжнє щастя починається з любові до себе. І що навіть після зради можна віднайти нову надію, нову любов і нову мрію.
Іноді зрада і втрати стають не крапкою, а комою. Життя дає шанс почати з чистого аркуша. Варто лише наважитися. Лілія пройшла через біль і зраду, але знайшла себе – і знайшла свою людину.
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
